Різдвяна атрибутика: ви про це не знали (ФОТО)

Кожний рід має свято, коли збирається навколо столу вся родина. Для багатьох таким є Різдво – свято, яке оберігає магічну таємницю роду.

Різдво починається 6 січня після того, як засвітиться на небі перша зірка – тоді до спільної вечері сходяться не лише живі, але й душі тих, які відійшли в інші світи.

Після довгого зимового посту, Свята вечеря розпочинає цикл Різдвяних свят, які продовжуються аж до Водохреща: спочатку оживають прадавні коляди, які звучать до Василя (14 січня), щедрівки продовжують свято до Водохреща, а після Водосвяття впродовж трьох днів Різдво славлять по всій Україні.

Ідучи або їдучи на кутю до сивої бабусі чи мами з татом, ви мимоволі переберете свою душу та думки: з чим я їду, який я іду – у родинному колі будуть розмови й про сім'ю, й про дітей, і про здобутки. Зазвичай туди сходяться всі сестри й брати, тож не хочеться виглядіти гіршим. Різдво – сімейне, родинне свято, куди чужих не запрошують, але обов’язково згадують душі тих, які уже відійшли у вирій – своїх предків, увесь свій рід. Така традиція наповнює свято таємничою силою роду і не тільки зміцнює сім’ю, але й дає можливість кожному усвідомити, що він відповідає не лише за себе, а й за увесь рід, в якому народився, який прийняв його душу. Дай Боже, щоб наші сім'ї не цуралися та не забували традицію згадування предків – варто шанувати і сивий волос, і старий тихенький голос: "До цих зморщок придивіться, станьте ближче, поклоніться".

На Святий вечір завжди перебуваєш в дивнім настрої, ніби переповнюєшся чимось таємничим і священним.

Так повелося ще з давніх часів – підготовляє свято все сімейство, для кожного члена сім’ї у цей день знаходилася певна робота: старші діти підтримували живий вогонь для приготування вечері, хлопці допомагали батькові поратися з господарством, мати готувала 9-12 страв, дівчатка вчилися у матері: одна м’яла мак до куті, інші – ліпили вареники, перебирали гриби до юшки та сухофрукти до компоту...

Перед вечерею господар обходив свою садибу і обкурював ладаном хату, кошари, стайні аби відвадити від тварин злі сили; стелив сіно під стіл і при тім рикав, як корова, блеяв вівцею, ржав конем, свято вірячи, що після цього в господарстві не переведеться худоба.

Заносячи до хати надвечір сніп, господар промовляв до жони, ніби вперше бачив її: "Дай Боже, здоров’я!" Вона відповідала: "Помогай Біг, а що несеш?" – "Злато, щоб увесь рік жили багато". Після цього хрестився, віншував усіх, хто був в хаті з щастям, здоров’ям, Святим вечором і родина сідала за святковий стіл.

В кожному селі, місті за багато століть з’явилися свої звичаї, примівки, страви та віншування. І добре, що є на нашій землі люди, які зберігають та популяризують народну пам'ять.

На Святвечір я завжди згадую і молюся за душу Володимира Івановича Шагала (на фото), який збагатив і відкрив не тільки для мене, а й для всіх киян загадковий світ вифлеємських звізд, різноманітних зірок, вертепів, шопок – традиційних різдвяних виробів, з якими колядувала Західна Україна.

Володимир Шагала подарував Національному музею народної архітектурі та побуту України дивовижну колекцію власноручно виготовлених різноманітних різдвяних прикрас і звичаєву різдвяну атрибутику в кількості 57 штук на зразок тих, що побутували в Галичині.

Моє знайомство з цією дивовижною людиною почалося з того, що він у жовтні 1991 року зателефонував у музей і запропонував у дар свої вироби.

Під кінець 1991 року я поїхала в наукову експедицію до Старосамбірського району – на той час пан Володимир проживав у селі Нижанковичі.

Народився Володимир Шагала у 1919 році у селі Клоковичі Перемишлянського повіту Львівського воєводства, там і закінчив початкову школу (нині це Польща). Після переселення в Україну працював у клубі художником-оформлювачем, потім художником на місцевій меблевій фабриці, а коли вийшов на пенсію, продовжив і поглибив своє улюблене заняття – записувати, зарисовувати та вивчати етнографічні пам’ятки рідного краю.

Володимир Шагала розповідав, що занотовувати почав дякуючи мамі, яка зимовими вечорами розповідала казки, які читала у книжках та самостійно складала. А коли її не стало, він по пам’яті записав 75 маминих казок.

На цьому його етнографічна збірка не скінчилася. Серед його записів є і опис рідного села, і тисяча архаїчних слів, є оповідки про історію навколишніх сіл та містечок, є старі вірування та гаївки, щедрівки, легенди та народні прислів’я.


Шопка для дітей

У 87-ми нарисах Шагала розповідається про громадські шпихліри, традицію збору кропиви для виготовлення тканини, обжинкові обряди, фестинки (ігри) та флірти (забави молоді). Зібраний ним у різні роки різноманітний етнологічний матеріал систематизований і представлений у збірках: "Вогняний перстень", "Судьби і долі деяких людей нашого краю", "Як колись ми були пастухами", "Колись зимою у селі", "Визначні місця Старосамбірщини", "З минулого побуту". Володимир Іванович не оминув своєю увагою й коней та залишив після себе збірку "Все про коней", де детально описав догляд за тваринами, розказав про їхню роль у сільській роботі, надав інформацію про коней на військовій службі, на дорозі, в українській пісні.

Він ретельно вивчав й млинарство, зафіксовуючи схеми роботи водяних млинів. Весь цей цінний матеріал сформований в окремих альбомах та зошитах за темами "Млинарство", "Назви частин колеса, воза, саней іншого сільськогосподарського інвентарю". У наш час уже не довідаєшся про таку інформацію у селах – інформаторів немає.



Рухомі шопки для дорослих

Володимир Шагала надав детальний опис виготовлення віфлеємських звізд, залишив малюнки елементів звізд, вертепів, шопок, святкових павуків з соломи.

Маючи величезні знання та небайдужу художню душу, Володимир Шагала самостійно виготовив і подарував музею унікальні вироби звичаєвої різдвяної атрибутики. Коли я запропонувала закупити ці вироби, він серйозно відмовляв: "Ні, я дарую і хочу, щоб і Центральна Україна відродилася і заколядувала".


Шопка – вертеп з ляльками

Я в глибині душі була рада за такий подарунок і дуже боялася, щоб ніхто "не перейшов мені дорогу" – львівські музейники були зовсім поруч. Крім того, винила проблема перевезення експонатів – це був важкий 1991 рік, бензин, видавався лише на машини, якими підвозили хліб, та на швидку допомогу, а мені ці делікатні та крихкі речі треба було довезти музейним автобусом аж до Києва. Тиждень я випрошувала Самбірську і Старосамбірську міську Раду, щоб допомогла заправити наш автобус. І ось, на свято апостола Андрея Первозванного, я виїхала в дорогу. І треба було статися так, щоб під Львовом наш автобус поламався і його трактором притягли до міста Лева! Почали лагодити, а там – не мотор, а окремі деталі, складені з усіх музейних машин. Ледь відремонтували. Але все минулося – колекція Шагала потрапила до музейного фонду.

Починаючи з 1992 року вироби Володимира Івановича декілька років підряд виставлялися в Києво-Могилянській академії, Музеї літератури, неодноразово займали центральне місце в експозиціях різних виставок, які відбувалися у музеях та виставкових галереях Києва.




Звізди для дорослих

Колекція Шагала стала зразком для виготовлення різдвяних зірок у Центральній Україні – багато народних колективів скопіювали різдвяну атрибутику для використання їх у своєму дійстві.

Хотілось би звернути вашу увагу до вертепів та шопок, які були маловідомі на Наддніпрянщині, а більш побутували у Західних регіонах України.

Подаровані шопки різного розміру і вигляду, є невеликі у вигляді хатки, яка по боках має ручки, з ними колядували дітки 7-10 років. Її ще називають настільна – це була прикраса в хаті під час Різдвяних свят. Крім шопки діти ще носили в руках дзвіницю-гарбузик, невеликі зірки на 6-8 кутів і маски: коня, кобилойки та кози.


Звізда з кутасами на 16 рогів та зірки на 6-8-12 кутів ( рогів)

Шопою на Західній Україні називають господарчу будівлю, де знаходяться тварини під час холодної пори року, тому вона має вигляд хатки без дверей, дах викладено колосками, в глибині якої Різдво – народження маленького Ісуса і вирізані з паперу та розмальовані силуети Божої матері, немовляти Ісуса, Йосипа, пастирів, трьох царів, тварин.

Великі шопки мають вигляд триярусних храмів зі сценою на першому поверсі, де був встановлений дерев’яний кружок, який обертався за допомогою корби, а на ньому були наклеєні картонні зображення: пастирі, три царі, вівці, корови, ангели, які рухаються навколо народженого маля – Різдва. Це однорядні або дворядні конструкції з круглим ходом ляльок.


Рухомі великі звізди з кутасами з корбою,
яка поверталася по колу і всередині підсвічувалася свічками

Вертеп подібний формою до шопок, але на "сцену" виставляли 20 ляльок: цар Ірод, смерть, чорт, парубок, воїн, пророк, ангел, жид, ціпак Клим, чарівниця, піяк, теща, дівчина, циганка, веселий оповідач, які сповіщають господарям дому про народження Ісуса. Театралізований різдвяний вертеп відбувався довільною або віршованою мовою.

В колекції Володимира Шагала є різдвяні прикраси, якими прибирали хату на Різдвяні свята: три павуки та їжак, і величезна кількість різноманітних за розміром та оздобленням вифлеємських зірок, звізд, які відзначаються багатою декоративністю. Зірки та звізди зроблені з паперу і тримаються на дерев’яних каркасах. Вони оздоблені декоративним малюванням та паперовими кутасами. Найбільша в діаметрі зірка сягає 1 м 30 см. Володимир Іванович розповідав, що інколи звізда мала до 50 рогів з паперовими кутасами.


Каплиця звізда

Каркас для великої звізди, яка буває на багато рогів складається з двох обручів, на ободі яких пропалюють отвори і закладають туди роги (кути). Всередині звізди є валок на який встановлюють свічку. Передня стінка звізди має чотири перехрестя, які утворюють вісім рівних частин, усі даталі скріплюють клеєм або тоненьким дротиком. До кінців рогів прив’язують нарізаний папір – кутаси. А потім все обклеюють папером, оздоблюють.

Зірки і звізди великих розмірів (з ними ходили в коляду старші хлопці і дорослі чоловіки) мали всередині валок, на який кріпилися по дві свічки – їх запалювали під вечір. Коли під час ходи каркас повертався корбою навколо свічок, відбувалося диво: звізда, обертаючись, світилася різнокольоровими барвам. Передня частина у зірки називається небо, вона оздоблена паперовими різнобарвними зірками, місяцем та ангелами.


Кобилойка

Кобилойку вирізали з дошки у вигляді голови коня, гриву робили з конопляних волокона пізніше – з паперу. Прив’язували її до пояса, це як правило було атрибутом перевдягненого козака. На Різдвяні свята старші хлопці ходили "з кобилойкою" до рідних та знайомих колядувати, щедрувати.

Все ця різдвяна краса виготовлена однією людиною з паперу, соломи, тоненьких дерев’яних рейок, колосків. Такий матеріал завжди можна знайти не тільки в селі, а й за бажанням, у місті. Дивишся на зроблені ним речі і відчуваєш, скільки любові та знань вкладено цим чоловіком у кожен предмет. Колись Володимир Шагала мені сказав: "В місто їдуть люди за грошима, а в село – за розумом", – і я цьому вірю.

Володимир Іванович Шагала давно пішов у вирій, а його безцінна колекція продовжує дивувати своєю довершеністю та розмаїттям.

Я пишу свої спогади на передодні Різдвяних свят і хочу, щоб і ви полюбили українську різдвяну атрибутику, помилувалися народним мистецтвом та пом’янули пана Володимира за його безцінний внесок в культурне відродження України.


Дзвіниця-гарбуз



Павук


Кінь


Маска кози

 



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Додати новий коментар



Погода, Новости, загрузка...

Погода, Новости, загрузка...



Останні новини з категорії Суспільство: