П’ять порад українській молоді. Як не зіпсувати собі життя, повіривши політикам

Як учитись, де шукати роботу і кому довіряти? Пише «Главком»

Щоразу, коли в українській політичній дискусії вигулькує узагальнююче поняття «молодь», можна бути впевненим, що йдеться про чергову політичну маніпуляцію. А саме відбувається брендинг політика чи партії під потреби отримання голосів вказаної вікової категорії або якась державна чи недержавна структура намагається знайти свою нішу і фінансування під неї. Можна пригадати «молодіжне кредитування», політику «першого робочого місця», міжнародну співпрацю молодіжних організацій, якими керують функціонери цілком зрілого віку. Нічого об’єктивно поганого в цій практиці немає – люди постійно маніпулюють одне одним, це важливий елемент соціального боку життя.

Від урядових ініціатив раз-у-раз виникає позитивний побічний ефект – наприклад, хтось-таки придбав житло дешевше, а багато хто у 90-ті та нульові цілком заслужено отримував президентські стипендії, ці гроші були незайвими. Так само у молодіжних організаціях, засвоюючи інструментарій демагогії, лобізму та паперового окозамилювання, і справді роблять кар’єру молоді люди. Нарешті, успішне позиціонування продукту (незалежно від того, чи це політик, чи нова модель смартфону), як правило, покращує рівень життя акціонерів та працівників компанії. Інша справа, що питання про перспективи молоді у тій чи іншій країні змістовно поєднане з економічним розвитком цієї країни. Для того, щоб визначити місце України в такому форматі, є сенс уявити модель чотирикутника, в якому «кутами» виступають чотири зразки «молодіжної політики».

Перший зразок – це петрократії Близького Сходу і Перської затоки, внутрішньотрадиційні суспільства із відносно малим населенням, що отримують надприбутки від контролю значних покладів енергоносіїв.

фото: wsj.com
фото: wsj.com

У таких країнах, як Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн, Катар чи Оман, життя повноправного (!) громадянина від народження являє собою заздалегідь накреслений маршрут отримування астрономічних сум і коштовних подарунків від держави в особі монарха (у таких суспільствах значна частина населення є між собою родичами). Хоча, слід зауважити, що ця політика стосується переважно чоловіків. Її зворотнім боком є необхідність (принаймні вдома) підкорюватися суворим соціальним правилам ісламу, а на виході, попри зовнішню розкіш петрократій затоки, спостерігається відсутність змістовного розвитку цих країн (можна помітити, що чи не всі їхні студенти навчаються у США та Великій Британії, а вдома вишів фактично немає). Крім того, арабські петрократії є суспільствами комерціалізованого апартеїду – чи не всю неуправлінську роботу виконують безправні заробітчани, які не мають жодних шансів отримати громадянство.

Другий приклад – це США, Канада та із певними особливостями Сполучене Королівство. Майже абсолютна більшість американських школярів і студентів з усіх соціальних прошарків працевлаштовується в юному віці, і не через соціальні негаразди (у нас би «пожаліли дитину»), а для того, щоб мати власні гроші.

Американський хлопчик влаштувався на роботу, щоб допомагати бідним дітям (фото: WDBO.com)
Американський хлопчик влаштувався на роботу, щоб допомагати бідним дітям (фото: WDBO.com)

Як правило, у 18 років пташенят викидають з гнізда за спільної згоди сторін (можна пересвідчитись – переважна більшість вишів англо-американського світу – це кемпуси, куди молоді люди приїжджають звідусіль і поступово перемішуються, вливаючись у певну культуру). Таким чином, надалі родини зв’язують спільні свята, більш заможні – спільне медичне страхування. В інших аспектах молодіжної політики – це високомобільні суспільства, гігантський процент населення винаймає (а не купляє) житло, відбувається постійне переміщення трудових ресурсів, конкуренція за вищу кваліфікацію і краще середовище для кадрів. У центрі такого способу життя перебуває право на пошук щастя – свобода, обмежена лише відповідальністю за власні дії та вибір. Усе це, зокрема, й забезпечує надшвидкий розвиток Північної Америки, Великої Британії та Австралії. Зворотній бік такого шляху – порівняно пізні шлюби, високий відсоток розлучень, потенційна самотність у похилому віці. Хоча небагато американців у цьому зізнаються – вони звикли покладатися лише на себе.

Третій приклад – це умовно Західна та віднедавна Центрально-Східна Європа. Традиційна християнська (і частково мусульманська, якщо йдеться не про гетто) родина там відходить у минуле. На її місце насувається щось інше, але не американська модель. У центрі цього «іншого» – офіційно безкоштовна і приховано елітистська (лише найздібніші доходять до рівня здобуття професійних та академічних ступенів) система вищої освіти. Через такий стартовий, максимально широкий доступ ця освітня система демонструє певні ознаки декадансу, подібні до проблем української системи вищої освіти – «зрівнялівку» та відповідну девальвацію. Права людини входять у конфлікт із конкурентоздатною якістю отриманої кваліфікації.

Крім того, ця демократична європейська система, як показують останні роки, все менш здатна виконувати найважливішу функцію – «імперську», тобто масову абсорбцію вихідців з історично неєвропейських суспільств. Навпаки, вони, користуючись інструментарієм захисту прав людини, намагаються нав’язати тим самим європейським вишам і студентським організаціям (як правило, потужним, більш політично впливовим, аніж у США, і переважно політично лівим), а також орієнтованим на молодь ЗМІ саме свої (релігійні і політичні) уявлення про світ. Воно б, здавалося, «нам би їхні проблеми», але слід вчасно замислитись, чи це і є те майбутнє, якого ми прагнемо.

Правова і соціальна рівність, масовість, протест проти капіталізму і традиційних цінностей, наївний комунізм постіндустріальної доби (держава ледь не зобов’язана панькатися із молодими) – це виразні риси західноєвропейського стилю життя молодіжного середовища. З точки зору психології, десь і має так бути, адже американський і французький кінематограф диктує молодіжний протест і прагнення до загальної рівності як норму. Але наслідки можуть бути дуже сумними – паразитизм, захоплення (і цілком справедливе) продуктивних суспільних ніш більш реалістично налаштованими щодо життя та організованими за допомогою архаїчних зв’язків іммігрантами, болісність змін, коли їх уже не можна буде відкласти.

Втім, ситуація в центральноєвропейських країнах – членах ЄС значно «здоровіша»: місцевий демографічний ресурс ще далеко не вичерпано, працюють соціальні ліфти «меритократії» (заохочення досягнень, а не задоволення прав), дедалі частіше можна побачити «нових європейців» на високих посадах у бізнесі, ЗМІ, наукових організаціях і союзних інститутах.

Нарешті, четвертий приклад – це традиційне суспільство, яке руйнується глобалізацією, «пекельне пекло» країн, що розвиваються. Як жартував сер Хамфрі Еплбі з сатиричного бестселера 80-х років, «Так, пане міністре!», «Такими, міністре, ми називаємо країни, що не розвиваються». Їх відрізняють величезні родини, висока смертність, платна або неіснуюча середня освіта, вуличні війни криміналітету, слабка система охорони здоров’я, агресивність або заляканість молоді (це два боки однієї і тієї ж самої медалі). В Україні, до речі, ще донедавна навчалося близько 50 тисяч вихідців з країн третього світу, переважно Африки та Азії. Значною мірою на батьківщині – це представники родин вищого та середнього класу. Таким чином, поки що маємо чим пишатись: з точки зору, скажімо, адвоката з Пакистану або нігерійського лікаря, Україна належить до європейських країн і має деякі характеристики розвинутої економіки, хоча для більшості студентів-іноземців усе ж є проміжною станцією на шляху на «справжній Захід».

Сама ж Україна продовжує залишатись проміжною станцією між третім світом і колом промислово розвинутих держав, що входять до складу ОЕСР або ведуть переговори про вступ.

Перспективи української молоді тісно пов’язані із перспективами розвитку української економіки. Але поки що (якщо підходити до цього питання принципово і чесно) такі перспективи туманні.

Справа в тому, що Україна з 1991 року – держава фактично незалежна, а з 2014-го – країна, якій вдалося запобігти спробі знову накинути на себе зашморг російського неоімперіалізму. Та треба визнати, що вона ходить по колу вже понад 150 років.

Так, у середині XIX століття це було традиційне аграрне суспільство на території, розділеній двома імперіями, – Романових (більша частина) і Габсбургів (менша частина). Причому на сході українцям необхідно було захищати свою культурну окремішність від московитів, на заході – від поляків. Процеси емансипації та індустріалізації хоч і розпочалися на українських землях на 200 років пізніше за Англію, але близько 1900 року, як в Австро-Угорщині, так і в Росії, динаміка розвитку українських земель виглядала оптимістично. Та вже через 20 років завершували індустріалізацію та емансипацію (також і національну) на руїнах Романовської імперії червоні сектанти-більшовики, на західних землях керували національні уряди інших народів (яким «великі держави» дозволили бути наступниками Австро-Угорщини, а українцям – заборонили).

Це все до того, що нашу історію і справді не можна читати без брому, і багато нинішніх поневірянь мають інерційну тяглість століть. Ну, наприклад, і досі немає чіткої відповіді на питання: українці – це народ, поневолений московськими колонізаторами у XVII-XVIII століттях, чи акціонер імперського проекту Романових (адже без Хмельницького й жодної імперії не виникло б, а Московію врешті-решт, розділили б поляки, шведи і турки)? Відповідно, тоді – який рівень амбіцій ставить перед собою нинішній український національно-державний проект?

Без відповідей на такі питання неможливо однозначно сказати: дорогі наші молоді українці, залишайтесь, розбудовуйте вільну і незалежну Україну (особисто автор уже все це проходив у 90-х роках). Якщо ми погодимось, що розвиватись Україні до 1991 року заважав васальний статус і обмеження національно-культурного характеру, то що ж відбувається останні 25 років? Добре, хай 10–12 років: з моменту відставки Леоніда Кучми, за якого було завершено первинне накопичення капіталів, розподіл державних активів, а відповідно мала розпочатись демократизація, ствердитись певний зовнішньополітичний вибір.

У 2005-му, 2010-му і 2014–2016 роках ми (абстрагуючись від зовнішнього фактора) спостерігали за одним і тим самим явищем – перерозподілом активів і влади. Причому щоразу він відбувався під перевірені гасла соціальної демагогії: «Створимо 5 мільйонів робочих місць!», «Покращення вашого життя вже сьогодні!», «Конфіскуємо статки олігархів!» і так далі (цю демагогію неодмінно супроводжує пограбування мас у вигляді девальвації та інфляції). Можна, звісно, сказати, що на третій раз, переживаючи струс революцією і війною, перелякана і трохи оновлена українська еліта все-таки просуває країну в більш-менш правильному напрямі. Але стверджувати це напевно – дуже рано, і ризиковано, а люди мають одне життя.

Тому молодому поколінню українців, чию пасіонарну патріотичну енергію український державний організм використав для свого успішного виживання (але не оновлення), можна дати п’ять практичних порад (принаймні як не зіпсувати власне життя, розвісивши вуха на політичні обіцянки).

Перша – у нас чимало проблем із вищою освітою, але вона по-європейському доступна, тож треба брати. Проте необхідно обов’язково отримати другий диплом, який визнається роботодавцями і вишами в ЄС (деякі можливості є і в Україні). Всіляких програм, що їх фінансує ЄС, чимало, і поки що їх не прикриватимуть. Наш внутрішній ринок є дуже маленьким і здатен надати пристойну роботу дуже небагатьом.

Друге – вчитись слід самому, «в інтернеті все є», бо наші формати викладання і навчальних програм геть застаріли, а європейські – застарівають. Диплом, ступінь – необхідні, та якщо ви з другого курсу не працюєте в обраній сфері, після випуску ви нікому не будете потрібні (якщо не «влаштують» батьки), і винним у цьому ніхто не буде, просто таке життя.

Третє – за останніх 30 років як у нас, так і в Західній Європі і США, шалене перевиробництво гуманітаріїв. Необхідно зробити відповідні висновки. При цьому знання мов – це все, глобалізація не збирається закінчуватись, навіть зараз під час нокдауну.

Четверте – не довіряйте політикам, державі і банкам. За всього нашого нового патріотизму, ця довірливість до добра не приводить, особливо враховуючи, що молодим важко щось накопичувати. Тому тільки нерухомість, тільки навички і тільки обладнання (втім, усе одно раз чи два за життя вас обдеруть, такі вже правила гри). Років через 20, можливо, щось в аспекті довіри й зміниться, але точно не зараз.

І п’яте – попри практичний скептицизм, оптимізм як манера поведінки і патріотизм як спосіб створення діаспорних колективів будь-де на земній кулі – завжди стануть вам у пригоді. А Європу нам доведеться рятувати, як колись германцям, що полюбили Рим більше від самих римлян. Тобто освоювати і підкорювати, не підхоплюючи від неї хвороб старості. Бо інакше який ще сенс в її нуднуватому існуванні?

Максим Михайленко, для «Главкома»



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.


Коментарі:
Гість, 10 січня, 12:47
У таких країнах, як Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн, Катар чи Оман, життя процвітає! Там при владі тільки корінні громадяни, а не інші. Із Ізраїльськими візами в ці країни й туристу в"їзд заборонено. Хай їде собі в Ізраїль. А давайте попросимо шейха із цих країн кирувати Україную.То через пів року курупції і злоченів у нас не буде.А ще через 20-30 років побачимо чи Європа нас зможе догнати по розвитку.Там порядок, якого унас ніколи не може бути.Там дають жити своємо народу, що і американці їм завидують.
Відповісти

Додати новий коментар



Погода, Новости, загрузка...

Погода, Новости, загрузка...



Останні новини з категорії Суспільство: