Екс-мер Івано-Франківська Зіновій Шкутяк: За все у місті відповідає міський голова

У інтерв’ю міський голова Івано-Франківська (з 1998 по 2006 рр.) Зіновій Шкутяк розповів про те, чому спершу не хотів іти у владу, але згодом вирішив балотуватися на посаду міського голови. Для чого затіяв реконструкцію міста і як починав її фактично без грошей у бюджеті. А також розповів про свої гріхи і призначення Олега Синютки  заступником з питань економіки.

Результат пошуку зображень за запитом "зіновій шкутяк"


– Зіновію Васильовичу, Ви – відомий політик, народний депутат, громадський діяч, міський голова Івано-Франківська з 1998 по 2006 роки. Ще до обрання на цю посаду встигли покерувати містом на початку 90-х як голова міськвиконкому. Але починали свою професійну діяльність з Калуша, згодом працювали на заводі ТОС. А як Ви потрапили у виконавчі органи Івано-Франківської міської, а потім і обласної влади?

–    Це цікава історія. Але перед тим треба сказати, як я став директором Івано-Франківського заводу ТОС. Було це у 1988 році. Тоді Михайло Горбачов прийняв рішення, що керівників підприємств мають обирати колективи. До речі, я дотепер вважаю, що це була помилка. Але, як я зараз розумію, Горбачов так хотів зламати стару систему. Хоча у більшості випадків виборів як таких не було, а просто відбувалось перезатвердження.
Завод ТОС тоді напряму підпорядковувався Міністерству хімічної промисловості Радянського Союзу і до Києва не мав жодного відношення. На заводі був директор і сім заступників. А я працював всього лиш заступником начальника виробничо-технічного відділу, а до того понад 15 років у цеху. Але фактично все виробництво було у мене на контролі. От я й подав свою заяву на участь у виборах директора. На заводі була група людей, які мене підтримували. Вони поставили єдину умову – щоб я не зняв своєї кандидатури. Я цю умову виконав, хоча тиск на мене був шалений. І мене обрали директором. На заводі все йшло дуже добре, я відчував підтримку людей, мені багато що вдавалося. Послаблення адміністративного тиску з Москви давало можливість на місці ухвалювати рішення на користь підприємства і його працівників. Я дуже комфортно почував себе на посаді директора заводу.
Але після перших демократичних виборів у 1990 році  мене запрошують на роботу у виконавчі органи влади області. Я зразу сказав, що це не реально. 20 років я пропрацював у хімічній галузі і абсолютно не цікавився управлінням області. Свою роботу я знав досконало, а решту – ні. Я сказав, що не зможу працювати в обласній адміністрації, бо для того, щоб керувати, треба знати людей і предмет, яким керувати. На тому й розійшлися.  Але через деякий час до мене приїжджають люди з новообраної міської ради та пропонують посаду голови міськвиконкому. Я їм розказую те саме. Кажу, що і міста я не знаю, не знаю його проблем. Однак вони переконували мене, що йде становлення нового суспільства, що Україна має стати незалежною державою і потрібні нові люди. Словом, мені навели такі аргументи, що я не міг відмовитися. Голову виконкому мала обирати сесія міської ради. Але були і попередні збори, на яких мою кандидатуру не погодили. Та потім знову повернулися до цього питання і на сесії мене таки обрали головою міськвиконкому.

– Як Вам тоді працювалося?
– З одного боку, відсутність досвіду роботи у владі мене стримувала, але з іншого – управлінський досвід на такому великому заводі, яким тоді був ТОС, допомагав мені вирішувати проблеми міської господарки. Хоча, зрозуміло, що були нюанси. Скажімо, начальник міліції доповідає, що у місті є ріст злочинності у два рази. Я питаю, що сталося? А він мені: у країні багато чого сталося, ви що не розумієте? Також ті всі процеси на початку 90-х дуже позначилися на кадрах. Хоча порядних і професійних людей ми намагалися зберегти на посадах, але не дуже все виходило. Нові люди не мали досвіду керівництва і адміністрування. Але вони вчилися. Ярослав Тайліх був дуже молодим, коли очолив Івано-Франківськ, але треба віддати йому належне – він був мудрим. У нас дуже добрі були відносини. У нашій команді ми всі один одного розуміли і дружно працювали. І це в першу чергу була заслуга Тайліха. Найголовніше, що тоді вдалося зробити, – це, здійснюючи українізацію у нашому закритому військовому місті з людьми різних поглядів, не допустити протистояння, а це було складно.

- Але згодом Ви таки перейшли на роботу в облдержадміністрацію.
– Це вже після президентських виборів. Леонід Кравчук став президентом і призначив своїм представником в області (тоді так називалася посада голови обласної адміністрації) Василя Павлика. А він запропонував мені стати його першим заступником. З Ярославом Тайліхом це було погоджено, він нормально до цього поставився.

– А що спонукало Вас у 1998 році знову балотуватися на посаду міського голови?
– Тоді в державі був економічний спад, бартерні розрахунки, неплатежі до бюджету, невиплата зарплат, пенсій, стипендій (хоча у місті їх намагалися платити вчасно), словом, це був пік розвалу всього господарства. Івано-Франківськ не був винятком. І мені здавалося, що, попрацювавши в обладміністрації, міськвиконкомі і два роки у бізнесі, я вже знав, як працювати у тих умовах, щоб змінити ситуацію. Тоді теж була група людей, з якими ми попередньо обговорили, що зможемо зробити у місті, якщо мене оберуть. Оберуть чи ні,   впевненості не було, бо цього ніхто ніколи не може гарантувати. Але ми вирішили, що треба йти на вибори.

– З чого почали на новій посаді?
– Знаєте, уже було відомо, що мене обрали міським головою, і хоч ще не відбулася перша сесія новообраної міськради, а ми уже почали розкопувати початок вулиці Бельведерської, бо там  взимку прорвало теплотрасу. Ну і так перших п’ять років постійно розкопували місто (жартує — авт.). Однак взяли за правило  робити все комплексно. Тобто, не асфальтуємо по старому, а починаємо з-під землі, робимо порядок з мережами, потім далі – вулиця, дорога, фасади будинків. Зрештою, так би воно і мало бути, але життя завжди штовхало на спрощення, бо то коштів нема, то проекту нема, а у багатьох і бажання не було цим займатись. Але ми намагалися підходити до цього ґрунтовно і кваліфіковано.
Так-от: теплотраса на Бельведерській ішла від міської ТЕЦ. А її, при приватизації обленерго, теж приватизували. Якийсь час там розвал був повний, і вона не приносила прибутків. Але я ж то розумів, що ТЕЦ – це тепло для 40% міста. Нині вони ТЕЦ ще якось підтримують, а завтра зупинять як збиткову, і що тоді буде?  У мене специфічні стосунки з групою Медведчука і Суркіса, але я веду переговори з керівником обленерго, щоб він передав ТЕЦ місту. Він теж розуміє, що це йому вигідно, бо ТЕЦ не приносить прибутку, і ми підписуємо таку угоду. При цьому я ще вимагаю, щоб обленерго профінансувало її реконструкцію. Чому потім, через сім років, обленерго подає до суду і суд ухвалює якісь рішення про повернення ТЕЦ, які місто могло б і не виконувати, бо вони незаконні, я не розумію. Наша з ними угода була законною, відповідно зареєстрованою. Ну, але тоді багато треба було зробити, щоб об’єднати теплову систему цілого міста.

– За Вашої каденції вдалося здійснити грандіозну реконструкцію міста. Як це відбувалося, з якими труднощами стикалися?
– Коли я прийшов, у бюджеті міста вистачало грошей тільки на зарплату і жодної зайвої копійки не було. Але я розумів, що треба зробити щось таке, за допомогою чого можна зрушити цю ситуацію. І такою галуззю, на мою думку, могла стати будівельна. Будівельники не отримували зарплати, замовлень не було. Заводи не платили податки, бо не було збуту продукції. Малий і середній бізнес не розвивався так, як би міг.
Ціле місто розвалюха, кому воно таке потрібне?  Біля ратуші – зруйнований квартал загороджений зеленим парканом. За ним – між катедрою і художнім музеєм – автостанція для приміських автобусів: з вибоїнами, болотом, загазованістю. На Валах – суцільна стихійна торгівля. На вулиці Незалежності, де завалився будинок, теж паркан, за який  викидали сміття. Я розумів, що треба місто впорядкувати, зробити його привабливим і цим допомогти бізнесу розвиватися, бо він платить податки живими грішми, які йдуть на зарплати. Якщо магазин чи кафе у будинку з обшарпаним фасадом і щоб потрапити до нього, треба переступати ями і сміття, то туди ніхто не піде.
Грошей тоді не було, і ми мусили придумати, як почати роботи без грошей. І вийшли приблизно на такий варіант: на заводі, який не платить податків, бо немає грошей, були, наприклад, труби. А нам вони потрібні. Завод дає нам труби, ми починаємо щось робити, а заводу зараховується якась плата. От так ми і почали реконструкцію. Зібрали будівельників і комунальників і сказали: давайте, починайте працювати, ось такі матеріали ми вам дамо. І ціле літо вони працювали, а взимку у нас уже з’явилися гроші, і ми почали їм віддавати борги. І так було весь час. Вони спершу працювали, а потім ми віддавали їм за це гроші.
Не секрет, що порівняно з Тернополем чи Львовом ми тоді зробили значний ривок у розвитку міста. А це дало можливість розвиватися бізнесу і залучати інвестиції. Скажу вам таке: коли фірма «Тайко» вирішила починати своє виробництво в Україні, вони вибирали з семи-восьми міст. І як мені потім розказував керівник їхнього заводу, керівництво компанії вибрало Івано-Франківськ, бо побачило, що місто прибране, чисте і гарне. Тобто, тільки через стан міста вони прийняли таке рішення. Так що реконструкція була вкладом у капіталізацію Івано-Франківська.

– Почали реконструкцію з центральних площ і вулиць.
– Так. Ідея була така: Івано-Франківськ – типово європейське місто, з ратушею і трьома головними площами. Вічевий майдан – це політична площа, всі політичні акції мають відбуватися там. Площа Ринок – це центр міста і економічний центр. Майдан Шептицького – сакральний майдан. Колись там зруйнували  дзвіницю, і я хочу подякувати покійному Зіновію Колковському, який, довідавшись, що ми починаємо реконструкцію майдану і хочемо її відбудувати, прийшов до мене і сказав, що зробить це без грошей. Слава Богу, архітектор Зіновій Соколовський знайшов старі креслення, і ми змогли відбудувати точну копію старої дзвіниці.
З Привокзальною площею теж була цікава історія. Там всюди торгували, це повністю був стихійний ринок. Треба було наводити порядок. Хочу подякувати колишньому керівникові залізниці, покійному Георгієві Кирпі, який допоміг з реконструкцією частини Привокзальної площі з боку вокзалу. У нього був свій інтерес, бо тоді якраз ішли вибори президента, у яких брав участь Кучма, а у мене був свій інтерес, бо я мав зробити Привокзальну площу і не міг одну частину зробити, а іншу – ні. Приїхав Кирпа, і ми пішли дивитися на площу. А з правого боку від вокзалу, де зараз новий автовокзал, якісь ще довоєнні халупи стояли. Я кажу, що це все треба знести. Він тут же дає своїм залізничникам вказівку це зробити, а мені каже: але ти мусиш відремонтувати площу. Я вам це гарантую,  відповідаю, а сам собі думаю, що маю робити з тими жіночками, які тут торгують і бігають за мною, проклинають, що ми почали реконструкцію. Ми виділили їм місце під ринок, де тепер нове кільце на Вовчинецькій зробили. А потім, коли реконструкція Привокзальної площі завершилася, то люди уже самі сварили тих, хто ставав там торгувати. Казали: вам зробили ринок, ідіть туди. Тобто люди бачили, що ми у місті почали наводити порядок, і вже самі допомагали.
Потім ми взяли в роботу площу перед драмтеатром. Там труби, які йшли від ТЕЦ, та водопровід – все дуже зношене і все треба міняти. Територія міста, але драмтеатр  то обласний. Іду до голови ОДА, прошу, щоб допоміг. А він мені каже: починай без грошей, в області грошей теж нема. Так і працювали. Якби не малий і середній бізнес, який платив податки, якби не великі заводи і підприємства, які давали продукцію і працювали в борг, ми б тоді нічого не зробили. Але нам вдалося об’єднати людей і зусилля.

– Тоді якраз у драмтеатрі і на площі перед ним мав відбутися перший фестиваль «Родослав»…
– Так. Це ідея Богдана Томенчука була. Дуже хороша ідея. Зі всієї України до нас приїздили, дивилися на місто, а ми – на виступи їхніх творчих колективів.  Це об’єднувало нас, нашу Україну.

– Чому після реконструкції центру не вдалося уповні реалізувати програму «Околиця» у мікрорайонах?
– Багато робилося і там. Мікрорайони були у занедбаному стані. Проекти у Пасічній, на Каскаді вимагали значних коштів, яких не вистачало, адже планувалися величезні об’єми робіт.
Коли ми робили центральну частину міста, то казали, що то добре, бо центр – то для всіх. Найпростіше було б так, як завжди у Радянському Союзі робили,  – дати кожному по кілька копійок і за ті  копійки хтось щось би десь зробив, а десь і не зробив. Але ми хотіли зайти у район і все там зробити. Ну а як змусити депутата від Каскаду проголосувати за виділення коштів на Пасічну?

Так на Вовчинецькій завжди були проблеми з каналізацією. Не було дренажу, і всі підвали стояли залиті. Скільки ми там намучилися з маленькою річечкою Рудкою. Люди з Вовчинця, де вона виходила з колектора, протестували. І це зрозуміло. Все дуже важко і довго вирішувалося. Ну і мікрорайони – це величезні території, вони потребували вкладення величезних коштів. Там вже не можна було починати робити без грошей.
На вулиці Максимовича у 96-му році стався залом колектора, каналізація почала дренувати у Бистрицю. Вулицю розкопали, і так вона стояла до двохтисячних років, бо не було грошей. Труби такого діаметра вироблялися у Харкові, і щоб їх купити, треба було найперше за них заплатити.
Район Крихівців теж не розвивався, бо не було каналізації. Тепер приватник, який там хотів будувати, каналізацію провів. А тоді такого приватника не було. Хоча ми спеціально встановлювали у місті найнижчі податки, аби приватники працювали. Мені головне було не податки з них зібрати, а щоб вони будували, давали роботу людям і розбудовували місто. Хоч мене за це всі дуже критикували. Але завдяки тому податковому мінімуму ми мали постійні надходження до бюджету.

– За вашої каденції почався так званий будівельний бум, який досі сприймається неоднозначно. Місто не освоювало нові мікрорайони, а ущільнювалася існуюча забудова, що породжувало конфлікти.
– Щодо будівництва, то тоді іншої галузі, яка б дала поштовх до розвитку міста, не було. Бо жити все одно людям десь треба, а місто треба розбудовувати. Був випадок, що одного разу приїхали у наше місто люди з якогось села з-під Тернополя, які працювали на заробітках в Італії, і викупили цілий під’їзд у новобудові. Вони ще там жити не будуть, але вже вклали свої гроші, які почали працювати в Івано-Франківську на його подальший розвиток.
Щодо ущільнення забудови. Знаєте, колись до мене прийшов наш земляк, голова асоціації міст і каже: я не задоволений розвитком Києва, бо там забудовують парки, сквери інші соціально важливі території, а у вас такого нема. Чесно кажучи, я був категорично проти того, щоб такі території забудовувати. Наприклад, я з величезним тиском змусив керівників закладів освіти і охорони здоров’я виготовити акти на землю їхніх закладів. Бо є, скажімо, територія школи, але вона не має акта на землю. Приходить якийсь забудівник і каже: я там поруч будую, але мені ще треба клаптик землі збоку, яка є нічийною. Іде до архітектора, земельника, і вони, враховуючи, що та земля, в принципі, дійсно нічийна, бо на неї нема акта, дають йому дозвіл. А потім таке рішення приходить на виконком. І ти вже не завжди можеш зупинити цей процес. Зрештою, міський голова не може усього знати. А коли земля оформлена актом, то закон уже забороняє таке робити.
От, наприклад, наша лікарня на вулиці Мазепи. У той час у міській медицині був надлишок ліжкомісць, але я розумів, що рано чи пізно настане час і для розширення лікарні. І ми зарезервували там територію, де зараз стоянка, під майбутнє будівництво нового корпусу лікарні. До речі, зі всього зробленого у місті за останні роки, я хочу відзначити надзвичайно великі обсяги робіт у Центральній міській лікарні. Порівняно з ними, свого часу я в медицині нічого не зробив. У керівництві медицини ми мали провал. На це були причини, про які не хочу згадувати, бо то мій гріх.
Ще я намагався не допустити монополії на будівництво, щоб не вийшло, що будинки у місті будують одна-дві фірми. Коли я йшов з посади, у місті було 92 фірми, які вели будівництво. Скільки зараз, я не знаю. Але мені здається, що тепер будівництво достатньо монополізоване. Хоча, зрозуміло, що виживали сильніші фірми, а слабші відпадали, бо була конкуренція.
Забудовникам з інших міст будувати в Івано-Франківську було економічно не вигідно. Настільки у нас була розвинута будіндустрія і будівельні фірми.

– Що Вам вдалося зробити у сфері залучення інвестицій?
– Ця справа зрушилася з місця з приходом на посаду заступника міського голови Олега Синютки. У нього була ота така жилка, він знав англійську мову, підбирав людей, які з ним працювали. В принципі, усю роботу з цього напрямку вів він.
Пам’ятаєте завод, який тепер називається «Електролюкс»? Ще у радянський час там поставили імпортне обладнання. І от Радянський Союз розвалюється, а там ще трохи щось не доробили. Кабмін віддає його в управління фірмі братів Ландиків з Луганська. Вони там планували свої «Норди» випускати, але їм не вийшло, бо наші люди не хотіли за ту зарплату, яку вони давали, працювати. А у мене з Ландиками були добрі стосунки (і навіть потім у Верховній Раді, хоч вони і були з «Регіонів»), і коли вони відмовилися від цього заводу, я запитав, що вони можуть порекомендувати. Порекомендували фірму «Гореньє» зі Словенії з таким самим профілем виробництва. Приїхали її представники, подивилися і кажуть: якщо ми зможемо налагодити продаж в Росію, то будемо працювати, адже в Україні на той час ще не було попиту на їхню продукцію. Потім вони знову завод комусь перепродали, але виробництво було збережене, кожний наступний власник його розвивав.
Також ми певною мірою долучилися до пошуку інвесторів для радіозаводу, хоча там теж були свої напрацювання у цьому плані. Зараз там випускають електроджгути для автомобілів. Радіозавод сильно наростив обсяги виробництва, треба віддати належне його керівництву.

– Олег Синютка – це одне з найбільш вдалих Ваших кадрових рішень. Як Ви би оцінили його роботу?
– Я маю гріх перед покійним Мироном Мицаном, який у першу каденцію був моїм заступником з питань економіки. Це була дуже порядна, глибокоінтелігентна людина. Але тих якостей, які мав Олег Синютка, у нього не було. В Олега Михайловича були надзвичайні ерудиція і працездатність. Олег ще вчився, але міг до ночі працювати, а вранці знову бути на роботі. Він був надзвичайно незручний, до мене багато приходили скаржитись на нього. Він був жорсткий. Я деколи його навіть мусив стримувати. А ще у нього була надзвичайно сильна економічна і господарська хватка. Львів фактично він зрушив. А міг залишитись у Франківську, і місто тоді б зовсім по-іншому розвивалося.
До речі, під час виборів Олег повів себе по-чесному. Люди хотіли чути критику попередньої влади. Йому треба було казати, що Шкутяк був поганий. Але він цього не зробив. І, можливо, це йому завадило. Хоча, знаєте, я сам собі не можу цього пояснити, але є такі люди, яких, невідомо з яких причин, недолюблюють. І Синютка саме з таких. Я знаю, що його тут не любили навіть свої, ті, з ким він працював.

– У Вашій команді було багато молодих людей. Як з ними працювалося, кого можете відзначити?
– Павла Андрусяка. У нього було широке, глобальне і ґрунтовне мислення. Він не розмінювався на дрібниці. І ще – у нього була неймовірна здатність домовлятися і ладнати з людьми. Він був секретарем міської ради і зумів згуртувати депутатів. А це дуже важливо, бо від депутатів теж багато залежало.
Потім – Андрій Галущак, який зараз є державним секретарем Міністерства інфраструктури. Був такий випадок: у 1998 році я його призначив начальником юридичного відділу, і тут мені телефонує один чин з контролюючих органів і заявляє: це порушення закону. Я питаю, якого? Ну, він замолодий, – відповідає. Я кажу, що в законі такого терміну нема. Ну, але ж ви розумієте, що він ще ніде жодного дня не працював, – чую у трубці у відповідь. А я ж знав ту юридичну службу. Там завжди тупаки сиділи. Вони нічого не розуміли, але сиділи з розумним виглядом. А це хлопчина після інституту, у нього мізки повинні вже по-інакшому крутитися. Мені якраз таких і треба було. І Андрій таким і був.
Про Олега Синютку я уже казав. А він привів Юрія Солов’я. Досить непоганий тандем був, поки вони не пересварилися. Тепер, я чув, вони ніби знову дружать.
У 2000 році моїм прес-секретарем став Ігор Пасічняк, теж зовсім молодий, але досить врівноважений, грамотний, ерудований. Він вдало забезпечував комунікацію служб міськвиконкому із ЗМІ, користувався авторитетом у журналістів.
Взагалі я вважаю, що тоді у міськвиконкомі мені вдалося поєднати зрілість і молодість. Досвід моїх заступників Богдана Ониськіва, Ганни Карась, Василя Мельничука, Олександра Сича і Василя Волощука, керівника моєї патронатної служби Ольги Цяпути разом з ентузіазмом та новим баченням молодих людей, про яких я вже сказав, дозволили нам успішно, як на мій погляд, вирішувати багато складних проблем.

– Якою у Вас була співпраця з обласною владою, адже у той час складалося враження, що керівники міста і області ворогували. Принаймні відносини були напруженими.  
– Я думаю, що наша співпраця з Михайлом Вишиванюком для України мала би стати зразком для людей, які належать до різних політичних сил. Ми одразу поділили відповідальність. Я йому дав зрозуміти, що у мої справи втручатися не треба.  Я – міський голова і буду робити свою роботу. Він, як порядна людина, це розумів і втручався мінімально, хоча Вишиванюк – керівник області, і обласний центр теж у його підпорядкуванні. Тому оці всі розмови – це неправда. Я його поважав. З іншого боку, я добре розумів: я завжди був в опозиції до влади, а він – був при владі. То зараз уже можна щось про це говорити. А тоді…  До нього теж були жорсткі умови щодо того, що у нього в області міський голова обласного центру в опозиції. Але він поступав чесно і мене підтримував, хоча не міг цього робити відкрито. І я теж підтримував всі його добрі ідеї, які стосувалися міста.
Була ще така історія. Коли у 2004 році я став керівником виборчого штабу Віктора Ющенка в області, то, і я це знаю точно, з Києва прийшла команда, і СБУ, міліція й прокуратура засідали і думали, що робити з таким міським головою, який собі це дозволив. А ви ж розумієте – завжди можна було знайти пару пунктів, за які мене можна було в каталажку на деякий час засадити, залякувати чи щось подібне. І, я це теж знаю точно, Михайло Васильович їм тоді сказав: хлопці, ви добре подумайте, перш ніж таке робити. Ви що хочете, щоб його тут потім на руках носили, щоб він потім тут героєм став? Тобто Михайло Васильович відкрито не сказав, що був проти цього, бо була така команда з Києва, але він по-мудрому це питання вирішив.
До речі, думаю, що на майбутнє десь комусь не завадило б повчитися, як підтримувати такі відносини між керівниками області і обласного центру.

– Виборчу кампанію 2002 року за участі Вашого опонента Остапа Дармограя називали найбруднішою. Над містом навіть літав літак, з якого скидали листівки з компроматом на Вас, а міська влада тоді закликала іванофранківців не віддавати місто бандитам. Що можете сказати з цього приводу?
– Думаю, що це теж була команда з Києва. Тоді хотіли створити систему повної монополізації влади. Для цього на місцях треба було мати політичну підтримку, а де її не було – силову. Але не тільки міліції чи СБУ. Треба було мати і такі організації, які могли застосовувати специфічні способи, бо не всюди міліція чи СБУ могла погодитися на такі речі. Я бачив, що за деякими показниками до цього йшло. Тому я думаю, що весь той бруд був організований не так у Франківську, як це була команда з Києва.
А до фірми КГД я дуже позитивно ставився, бо один із її засновників колись працював у «Трансгазі», і коли я ще працював на ТОСі, ми з ним контактували. Я знав його як порядну людину і кваліфікованого інженера. З Дармограєм я був менше знайомий, але ми теж були в нормальних відносинах. Та коли він ішов на вибори, то розглядав місто як своє підприємство, в якому все має бути під його керівництвом,  бізнес теж. Я йому казав, що так не можна, що це неправильний підхід до управління. Не може бути так, що той, хто зверху, пан, а всі решта мусять йому служити.
Ну і ще – мені розказували, що приїжджав якийсь великий генерал з Києва і в одній компанії представляв Дармограя уже як міського голову, хоча міським головою тоді був я. Потім я у Дармограя питав, чи це правда. Він промовчав.

– Ваш син Петро є депутатом міської ради і головою фракції Блоку Петра Порошенка «Солідарність». Ви спілкуєтеся з ним на теми розвитку міста, він питає у вас порад чи, можливо, Ви самі йому щось радите?
– Якщо чесно, то дуже рідко. Я не бачу, аби він робив щось таке, що я би вважав неправильним. Так, я цікавлюся містом. Але щоб сказати, що дуже, то ні. Знаєте, то життя таке. У мене зараз є свої проблеми.

Записав Левко КУТИНСЬКИЙ, «Західний кур’єр»



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.



Коментарі:
Гість, 17 лютого, 8:30
знімаю шапку перед Зіновієм Васильовичем- поряднішого та сильнішого мера у місті немає та не буде, не то , що сьогоднішній клоун- освятитель, стид та позор.
Відповісти

Гість, 17 лютого, 9:37
1000%
Відповісти

Гість, 17 лютого, 10:18
те що шкутяк зробив ми бачимо бо до ньго місто було темне і незабувайте що марцинків після ануса почав улаштування міста і незабувайте що він тільки все почав АЛЕ тепер йому потрібно взятися за ВНОРМУВАННЯ ТАРИФІВ МІУК ВОДИ і це недасть шансів його опогентам
Відповісти

Гість, 17 лютого, 11:13
ти шось куриш?
Відповісти

Додати новий коментар



Погода, Новости, загрузка...

Погода, Новости, загрузка...



Останні новини з категорії Влада: