Російський парадокс. Як Кремль потрапив у глухий кут

Кремль все ще відчайдушно намагається повернутися до діалогу з Америкою, хоча цього разу прагне зайняти більш помітне місце за столом

Російська держава - унікальний випадок в сучасній історії. Ця країна виживає за рахунок парадоксу: перетворює слабкість на силу, тактику - на стратегію, виключення - на правила, поразки - на перемогу, цивілізаційного ворога - на ресурс для виживання. Ми досі не знаємо, як буде виглядати світ за Дональда Трампа, але РФ вже сподівається на появу нових життєзабезпечуючих парадоксів.

Так, адміністрація Трампа, можливо, розширить простір для маневру російській системі персоніфікованої влади, але рано чи пізно американці почнуть створювати Москві проблеми. Реакція Кремля може бути непередбачуваною й неприємною для світу.

Бенефіціар ліберального порядку

Посткомуністична російська система демонструє рідкісну здатність до відродження в умовах затяжного періоду занепаду (ще один парадокс). Робить вона це за рахунок одного зі своїх ключових винаходів - продовження власного життя за допомогою використання ліберальної цивілізації. Спочатку, за часів Радянського Союзу, вона стримувала цей самий ліберальний світ, після - імітувала його стандарти, а зараз - просочується і стримує його одночасно. Ера розмитих, постмодерністських норм, що наступила після Холодної війни, стала ідеальним середовищем для російських ігор в обман, лицемірство і дискредитацію. Прагнення Заходу зблизитися з Росією призвело до того, що він почав підігравати Кремлю. Той, в свою чергу, лише вдавав, що поважає західні цінності.

Росія виживає за рахунок парадоксу: перетворює слабкість на силу, тактику - на стратегію

Якийсь час здавалося, що російська система може нескінченно залишатися в цій сірій зоні, підриваючи Захід зсередини, але уникаючи явної боротьби за владу і панування. Постмодернізм - з його еклектичним релятивізмом, подвійними стандартами, розмитими гранями між законним і незаконним, правдою і брехнею, миром і війною, принципами та прагматизмом - є ідеальним середовищем для процвітання такої системи як російська. Політика постмодерністського світу дозволила РФ задіяти триадичну модель: одночасно бути з Заходом (співпрацюючи з ним, коли це вигідно), всередині Заходу (шляхом особистої інтеграції російського класу рантьє в західне суспільство) і проти Заходу (щоб ізолювати російське суспільство від західного впливу). Путін більше постмодерністський, ніж всі західні лідери - включаючи Шредера, Ширака і Саркозі, яскравих представників політичного релятивізму. Якби Юрген Хабермас писав продовження своєї відомої роботи «Модернізм і постмодернізм», він, напевно, назвав би Володимира Путіна втіленням цього тренду.

Росія стала бенефіціаром ліберального порядку і глобалізації, досягнувши успіху у використанні ресурсів і слабкості Заходу для припинення свого розпаду і створення видимості стійкості. З 2004 року напористість російського політичного режиму росла, але і це нічого не змінило: західне співтовариство, як і раніше, хотіло бачити в Москві партнера, а не ворога, сподіваючись, що співпраця нейтралізує російський мачизм (навіть після мюнхенської промови Путіна 2007 року). Спроба адміністрації Обами «перезавантажити» відносини з Москвою стала підтвердженням готовності Заходу до політики відмежування від небезпечних тенденцій в Росії. Співпраця з Москвою тривала, авторитарний поворот всередині країни намагалися не помічати.

Анексія Криму зруйнувала цю, здавалося б, ідеальну формулу співіснування. Захід був змушений реагувати (хоч і неохоче), і вдався до тактики стримування. Росія у відповідь почала антизахідну мобілізацію.

Кремль перевернув глобальну шахівницю догори дном. Вигідним для Росії відносинам із Заходом настав кінець. Це може здатися дивним і ірраціональним, однак цьому є своє логічне пояснення. Москва опинилася в глухому куті: з одного боку, Кремль не міг дозволити Україні втекти на Захід, оскільки це підірвало б його статус великої держави і було б розцінено як прояв слабкості; з іншого боку, Кремль намагався уникнути конфронтації з Заходом. Зважившись на анексію Криму, російська влада сподівалися, що їм пробачать захоплення чужих земель - так само, як це було в Грузії. Можливо, так би і сталося - якби не війна на Донбасі.

Росія не була готова ні до нової Холодної війни, ні до багатополярного світового порядку (незважаючи на те, що Кремль ратував за нього). Російський політичний клас, який звик до благ глобалізації та споживчого життя на західний манер, безумовно, не хотів, щоб світ, за відсутності американської першості, скотився в стан дарвінівської боротьби за виживання. Події 2015-2016 років довели, що Кремль все ще відчайдушно намагається повернутися до діалогу з Америкою, хоча цього разу прагне зайняти більш помітне місце за столом.

 

Лілія Шевцова Лілія Шевцова

Російський політолог, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Brookings Institution

 



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Додати новий коментар




Останні новини з категорії Політика: