Прикарпатець Іван Малкович: Нація має боронити свою мову

Із блискучою промовою на захист України та української мови виступив відомий письменник, наш краянин, директор знакового київського видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович на церемонії вручення Шевченківської премії цьогорічним її лауреатам, одним із яких він став. Подякувавши за нагороду, літератор виголосив слово про Кобзаря з нагоди 203-ї річниці від його народження, в якому майстерно акцентував і на певних реаліях сьогодення, зокрема закликав Президента Петра Порошенка прискорити ухвалення в державі закону про мови. Промова лауреата викликала значний резонанс в українському суспільстві. Тож пропонуємо її увазі читачів із незначними скороченнями.

Результат пошуку зображень за запитом "іван малкович"

 

У середині 80-х років улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із непосвячених ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав. От наприклад: «Слова дощем позамивались, і не дощем, і не слова». Люди називали і Вінграновського, і ще когось. Найбільш начитані припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс. Як солодко було відкривати їм, що це Шевченко! І що «Ми восени таки похожі. Хоч капельку на образ Божий» — теж він. Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: «І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся».

Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко — і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни бандури. Лихо в тому, що в багатьох шкільних і студентських аудиторіях саме такий образ Шевченка переважає і досі — кріпак і селянський поет-мученик. «Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. А ще — одчайдуха-зуха», — закликав Драч і багато інших поетів упродовж століття. Але наша українська натура і далі зациклюється на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета. Ще й Кобзар, особливо у часи бездержавності і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію національного духу.

Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації. і не випадково уже у наші драматичні дні відважний син давнього вірменського народу Сергій Нігоян  гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: «Борітеся — поборете!». 

Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горепашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а замінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата і мами, і без, здавалося, жодних шансів на успіх створив себе сам. і це його світіння бачили всі. і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, — а читає він найкраще за всіх своїх ровесників. і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлипнівського маляра.

Енгельгардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас — найдотепніший, найспритніший, він усе робить заввиграшки, талановито, кращого за нього не знайти. і він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю. А Шевченко тим часом вишколюється у малярстві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої суперечності, у кожного суспільного стану своя морока. і попри зрозумілий класовий антагонізм Шевченко згодом напише і таке, що в нас нечасто цитували: «Не завидуй багатому. Багатий не знає ні приязні, ні любові — Він те все наймає». 

І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі. Однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти у безнадію.

Срібна медаль академії, академік у гравюрі, розпис Великого театру — високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі, — це все про Шевченка, його чекає феєричне життя! Він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, умів бути франтом, улюбленцем веселого творчого товариства. Адже він не тільки художник, а ще й чудово співає, легко віршує.

Але виявляється, те його внутрішнє світіння — то далеко не абажурне сяйво, то вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про ту неправду, яка панує на його батьківщині. Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя. Для генія правда — понад усе, і Шевченко переливає свою правду в поезію, і його слова снуються в такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію українського духу.

Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто іде супроти і словом, і дією. Однак не вміє і не хоче кривити душею, у якій клекотить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. і ось його землякам уже і не соромно показатися на люди — дивіться, ми є! Бо у часи, коли над слов’янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, про нас не було забуто, ми теж присутні у великому Божому задумі.

Отож і наш з вами святий обов’язок — свідчити правду. А правда сьогодні така, що наша держава дуже недостатньо дбає про українську мову, що все починається і закінчується велемовними пустопорожніми фразами, що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато хто з наших співгромадян трактує як дивакуватих аборигенів, що ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голову на почуте українське слово, що й донині не скасовано горезвісного закону Ківалова, який ганьбить цілу націю. Незрідка в наших зрусифікованих містах до мене підходять на вулицях люди і російською мовою дякують за книги. Але ж книжки мої — українські! Тобто люди в такий спосіб дають зрозуміти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською мовою. У них з різних причин з мовою не склалося, але діти їхні мають її знати і шанувати.

Нарешті мусить бути закон, який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою — від крамниць і громадських установ до глянцевих видань, радіостанцій і телебачення, де всі без винятку ток-шоу і програми повинні вестися державною мовою. За чітко виписаними винятками для кримських татарів та кількох інших національних меншин, які купно тут проживають.

Треба звести до розумного мінімуму вивіски, писані мовою агресора, а надто ті, зі знущальними назвами на кшталт «Вареничная «Катюша», в якій наче той москаль щодня і щогодини безчестить нашу безталанну Катерину. Кажуть, що мовний закон може комусь зашкодити, але це неправда. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудових сучасних українських пісень ми відкрили для себе, відколи вступив у дію закон про музичні квоти.  Адже відомо, що мова — найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса, «нація повинна боронити мову більше, ніж свою територію. Втратити рідну мову і перейняти чужу — се найгірший знак підданства».

Коли у часи Другої світової Черчилль обговорював зі своїми урядовцями бюджет і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, Черчилль обурився. «А що ж ми тоді будемо захищати?» — запитав він.

На жаль, нашим урядовцям далеко до Черчилля. Вони не розуміють, що тільки тут, між цим небом і цією землею, народилися такі слова, як «жито», «Дніпро», «човенце», «мрія» і тисячі інших прекрасних слів. і що тут все налагодиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди, коли ми перебуватимемо в океані рідної мови. Можливо, я утопіст, але подібна до цієї думка висловлюється в нашому інформаційному просторі дедалі частіше. Якщо тут буде українська мова, то в нас буде лад, а якщо ні — тут буде вічний Путін, як би він не називався. Адже сказано: «На початку було Слово», яке, як відомо, формує свідомість. і з цим словом ми неодмінно повернемося до самих себе і нарешті повнокровно з’явимося на культурній карті світу.

У своїй скромній книжці, яку сьогодні удостоєно такої високої відзнаки, я вів мову про дивовижну особливість української абетки, що починається з Ангела, а закінчується Янголом. і вони обидва мовби захищають нашу абетку від А до Я. Такого нема в жодній мові. Але іноді, на жаль, навіть їхнього оберегу замало, бо цей захист повинна гарантувати Українська держава.



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.



Коментарі:
Гість, 18 березня, 11:08
Все добре і розумно сказав. Але зараз налетять біснуваті шавки-бляді карліка пуцкіна хуйла і почнуть гавкати. хоча ви шавки по будах мали би сидіти, як завжди, пуцькін карлік команду вам дав - гау
Відповісти

ЄБ, 18 березня, 13:12
ще ніхто не налетів, а ти вже боїшся )))
Відповісти

Гість, 18 березня, 14:33
Мова в Україні має бути українська! Хто не розуміє не хай вчить, або уєзжає на родіну!
Відповісти

Додати новий коментар




Останні новини з категорії Фоторепортаж: