Ляльки дивляться носиками. Як у Франківську створюють дитячі вистави (фото)

Театр на франківській стометрівці щовихідних відкриває свої двері, аби подарувати дітям та їхнім батькам казку.

А «Репортер» пішов туди в будні, аби ближче познайомитися з його працівниками і персонажами.

Головний художник Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок імені Марійки Підгірянки Ростислав Котерлін зустрічає у внутрішньому дворику, через який вони щодня ходять на роботу.

У коридорах з першого разу нескладно й заблукати. Повсюди театральний антураж: на стінах – ляльки, в кутку – декорації, а за рогом – ширма до однієї з вистав. За такою звично ховаються актори, поки їх персонажі «працюють» на сцені.

Кілька поворотів і ми – в холі. Дорогою зустрічаємо помічницю режисера, акторку- ляльковода Надію Деркач. Уся організація та робота вистав – на її плечах: охайні костюми, присутність акторів, готовність звуку і світла.

«Які б форс-мажори не сталися, вистава мусить бути. Навіть жарт такий є: актор не приходить на виставу, лише якщо він помер, – говорить Надія Деркач. – А починається все в театрі із задуму. Режисер має відчути, що саме ця історія потрібна глядачам».

Про задум Деркач знає добре. Вона поставила в театрі дві дитячі вистави, які й нині показують у зимовий період: «Чарівний сон» і «Казкова подорож». Каже, найвдячніші глядачі – найменші, бо не оцінюють і не придираються. А от старші діти – вимогливі.

«Якщо діти починають шуміти, треба додати дії, аби втримати увагу, – розповідає Надія Деркач. – Вони люблять, коли злі персонажі падають, розбивають носи. Наш колишній режисер Ярослав Грушецький, який нині повернувся до Черкас, вміє ставити вистави від 3 до 103 років – дитина тут знайде щось своє, а дорослі – своє. Влітку поставив нам казку «Бабуся і ведмідь» – на вірші Олександра Олеся наклав музику Кальмана і Оффенбаха. Вийшла дитяча оперета».

Режисер пише сценарій, а художник малює ескізи героїв. За ескізами виготовляють ляльки, яких потім розмальовують і одягають, аби кожному надати особливого характеру.

«Дивиться лялька не очима, а носиком – куди направлений носик, туди і вона, – розповідає Надія Деркач. – Маска ляльки – особлива, і актор має визначити, який голос можна в неї вкласти. Буває, поки знайдеш з лялькою контакт, поки вона оживе, то може й кілька вистав пройти».

Створюють казкових персонажів на другому поверсі. Наліво зі сходів – майс­терня Ростислава Котерліна, а направо – технічний цех, там розмістились бутафори.

Спершу йдемо направо. Тут у двох кімнатах працює четверо жінок. Дві одразу тікають, бо прийшла преса, ще дві залишаються у дальній кімнаті.

За швейною машинкою – Анастасія Колобаб’юк. Вона шиє костюми. «Нині нових ляльок не робимо, чекаємо на ескізи до зимових вистав, – каже вона. – Поки оновлюємо те, що вже є, закінчили працювати над героями «Червоної шапочки».

На сусідньому столі лежить новий біленький заєць. А в окремих мішечках – решта оновлених ляльок. Котерлін навмання бере один і дістає звідти білоч­ку. Костюм їй теж шила пані Анастасія.

За сусіднім столом – Надія Водоставська-Шевчук. Перед нею сушиться заготовка до нової ляльки. «На гіпсовій формі склеюємо пап’є-маше. З цієї вийде морда, здається, це – заєць», – говорить жінка. Далі бере вже готову розмальовану голову чоловічка і показує, як його можна змінити, приклавши різне волосся чи капелюх.

«З одного героя можна зробити багато, – розповідає бутафор. – Можна підстригти волосся чи так припасувати, або вбрати капелюх. Хусточку зав’язав – буде дівчинка, як треба. Є базова форма, а там подумав трохи – і герой може стати зовсім іншим».

«Тут в хід йде все, що підібрала під ногами, – додає вона і показує ворону, зроблену з автомобільної шини. – Ця ворона довговічна, надійна. Усі декорації, що є на сцені, – зроблені нашими руками. Дерева, листочки…»

«Ну не всі, ще є столяри», – посміхається Котерлін.

Тим часом в цех повертається ще одна майстриня – Ірина Мулик. Спершу розповідати нічого не хоче. «Що тут цікавого? Коли робимо виставу і є робота, то так, – каже вона. – Люди в нас хороші, талановиті. А ми працюємо, щоб їм було зручно».

На столі перед Іриною – сині кружальця, набиті поролоном. «Це мене акторка попросила – роблю їй наколінники. У неї така роль, що незручно грати – мусить стояти на колінах, натирає», – пояснює жінка вже з усмішкою.

Майстерня і кабінет Ростислава Котерліна – поруч. Тут і народжуються ідеї персонажів. «Моя робота – виготовлення ескізів, – пояснює художник. – Треба уважно читати п’єсу режисера і уявити героя. Потім малюю ескізи, шукаю його характер».

Котерлін показує стос робочих ескізів формату А3. На них олівцем накидані персонажі дитячих казок.

«Після ескізу виліплюю об’ємні форми, розрізаю і виливаю їх із гіпсу. Далі передаю в цех, де бутафори виготовляють форму з пап’є-маше, – розповідає Ростислав. – На завершення розписую форму, наводжу характер. Художник вигадує образ і мусить довести його до логічного завершення».

З ящика старезного стола, який стоїть під стіною, дістає пластилінову форму собачої голови.

На столі – вдесятеро зменшена копія сцени. «Коли готую виставу, то роблю зменшений макет, і на цій сцені можна побачити, як усе виглядатиме із залу. Це дуже допомагає», – пояснює художник.

Першу ляльку художник створив 10 років тому – бідного чоловіка у виставі «Чи можна грошима річку загатити». Нині вона висить над столом.

«Цікаві ляльки вийшли у виставі для дорослих «Скрипаль на даху». То була велика робота і там багато характерних ляльок. Сьогодні ця вистава не йде, бо треба вводити нових акторів – вони змінюються, – говорить Котерлін. – А у 2008 році ми з білоруським режисером Дмит­ром Нуянзіним робили виставу за литовською легендою «Еґле – королева вужів». Вона не для дітей – трагічна, жорстка, але містична й цікава, емоційна».

Ростислав Котерлін розкладає на столі ескізи з вистави «Еґле…», вкладені в рамки і припалі порохами – давно вже не діставав. У протилежному куті кімнати показує великі фото, де актори грають фрагмент вистави. Поряд на шафі, серед іншого, дві дерев’яні ляльки – містичні істоти, які живуть на дні моря. Вони до вистави не увійшли.

«З цією виставою пов’язаний цікавий, містичний випадок, – згадує художник. – Колишній директор театру, вже покійний, Зіновій Борецький викликав мене: збирайся, поїдеш у Полтаву робити виставу з режисером із Білорусі. Дав мені п’єсу, я її прочитав. І потім на вулиці Ленкавського мені переповзли дорогу двоє вужів. Це вперше за стільки років, що я там ходжу. Вони навіть зупинилися і дали себе порозглядати. Для мене це був знак».

Каже, нові незвичні речі створювати особливо цікаво, але ще не всі готові до цього. «Ми нині живемо в такий період, що не дуже постворюєш, – говорить Ростислав Котерлін. – Війна і політична ситуація накладають свій відбиток. І створювати щось нове і грайливе дуже складно. Тому намагаємося робити професійно, якісно в тих умовах, що є».

Тим часом в холі театру здіймається гул – молодші школярі прийшли на виставу «Троє поросят». Галасливі, дещо схвильовані. Заходьте діти, тут добро завжди перемагає зло.



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Додати новий коментар




Останні новини з категорії Фоторепортаж: