Історія полеглого героя з батальйону «Прикарпаття» (фото)

«Всі думали, що Україна стала на коліна, а вона стала, щоб заправити берці», – це було останнє, що він написав на своїй сторінці у соціальній мережі. Прикарпатський воїн Володимир Данилюк пішов із життя геть юним – місяць не дожив до свого 24-ліття. Через дрібну статуру на фронті його кликали Мацьонький, що геть суперечило силі духу і мужності цього воїна, пише ГК.

Мертві уміють мовчати

Боєць загинув у вівторок, а з матір’ю востаннє наговорився в суботу. «Володя, яка у вас там обстановка?» – «Ма, все добре… Сонце світить, купаємося на озері – ми ж на курорті…» Раптом у слухавці мама почула, як хтось каже синові: «Мацьонький, ти їдеш з нами?» «Володька, куди ви маєте їхати?» – перепитала мати. «Ай, мамо… Я приїду і все вам розкажу…» Син не дотримав обіцянки – він і справді приїхав через кілька днів додому, але вже нічого ніколи не розкаже. Мертві уміють лише мовчати.

Старший солдат ЗСУ, стрілець 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття» Володимир Данилюк виріс у Черніїві, що біля Івано-Франківська. Навчався у ВПУ №18, здобув спеціальність «офіціант-бармен». У конкурсі професійної майстерності навіть посів друге місце. Під час вручення дипломів Володимир був у п’ятірці найкращих випускників.

У квітні 2010 року призваний на військову службу. У травні 2014-го мобілізований у Збройні сили України. Загинув 12 серпня 2014 року близько 10-ї ранку під час супроводу колони із пораненими у зоні АТО. Колона потрапила у засідку терористів, внаслідок обстрілу Володимир отримав смертельне поранення у голову. Йому було всього 23 роки. До свого чергового дня народження не дожив менше місяця. Вдома залишилися батьки, брат і дружина.

Указом президента України від 26 лютого 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Голі-босі

8 липня 2014 року в зоні АТО від кулі снайпера загинув Юрій Баран, начальник штабу 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття». Ця трагедія стала поштовхом до бунту серед матерів і дружин бійців прикарпатського батальйону. Вже наступного дня кілька десятків розгніваних жінок з усієї області прийшли просто до кабінету тодішнього голови Івано-Франківської ОДА Андрія Троценка.

Жінки вимагали, аби їхніх чоловіків та синів передислокували у більш безпечну, так звану «третю» зону АТО або й узагалі повернули назад додому. Матері й дружини обурювалися, мовляв, їхніх чоловіків та синів зовсім непідготовленими кинули, як гарматне м’ясо, на передову – за кілька кілометрів від російського кордону.

Жінки запевняли, що у телефонних розмовах їхні рідні з 5-го батальйону розповідають про суттєвий брак екіпірування, відсутність бронетехніки і навіть клейонок, москітних сіток та питної води. Тож від голови ОДА вимагали ще й детального звіту про зібрані та витрачені кошти на батальйон. Довелося викликати керівника Івано-Франківського обласного військового комісаріату Ігоря Павлюка.

Найголовнішою претензією матерів було те, що комісар Павлюк обдурив, коли нібито казав, що хлопці перебуватимуть у Запорізькій області. А їх спрямували відразу в гарячу точку. Натомість на Прикарпаття, аби охороняти газопровід, привезли миколаївський батальйон. Жінки нарікали, що проводиться цілеспрямована політика зверху: «своїх» забирають, а західняків пускають «під танк». А ще Павлюка звинуватили в тому, що юнакам, які відмовлялися їхати, він погрожував в’язницею.

Комісар запевнив родичів військових, що він не відправляв бійців на передову, а це зробило вище командування. Ігор Павлюк наголосив: коли прийшов наказ про переміщення прикарпатських бійців з кордону між Запорізькою та Донецькою областями до Амвросіївки, то він, навпаки, закликав керівництво не робити цього, адже у хлопців немає належної бронетехніки. Проте його не послухали.

Коли Володимир Данилюк дізнався, що його мама теж пішла до будівлі ОДА разом з іншими жінками, то дуже розлютився: «Нащо ви туди пішли?» – «Хочу знати, яким транспортом ви з хлопцями поїхали на війну. Володя, скажи, це правда, що вас відправили на шкільних автобусах?» – «Вам того не треба знати! Вертайтеся додому!»

«Це мій обов’язок!»

Коли прийшла повістка, Володимир Данилюк навіть не замислювався. Сказав так само, як тоді, коли йшов на строкову службу до армії: «Це мій обов’язок!» Хоча міг би й не піти, адже в дитинстві дуже часто  хворів.

Коли вирушав на фронт, Галина Данилюк навіть думки на припускала, що син може не вернутися. Так, вона знала, що клята війна вже не з одного висмоктала життя, але тільки не в їхній родині. Ні, з ними таке горе не може статися…

Мама не раз відправляла синові посилки на фронт. Першого разу Володя попросив 50 мішків, таких, як для картоплі, – аби було в що пісок набирати. Так хлопці робили укріплення для додаткового захисту від куль і осколків. Потім відправляла форму, майку, бронежилет, постійно клала цигарки, а ще цукерки – карамельки, бо вони майже всім подобаються – щоб усі хлопці пригощалися. На своєму бронежилеті Володя написав: «Мамо, дякую, що я не москаль».

Чого так мало бути?

У день загибелі сина Галина Данилюк не мала жодного передчуття біди. Лиш цілий день дуже хотілося спати, ноги аж підкошувалися, очі злипалися. «Сонце в небі дзвенить, а ти спиш на ходу», – думала про себе жінка.

Коли того дня верталася додому, то люди в селі вже знали про трагедію. Але ніхто не наважувався розповісти матері про страшне горе. Особливо запам’ятався погляд лікарки, котра якраз тоді стояла біля станції швидкої допомоги. Пронизливий погляд, повний глибокого суму, що аж мурашки по шкірі. «Щось дуже Галина Семенівна дивиться за нами…» – сказала матері її кума, що йшла поруч. «Я трохи схудла, може через це…»

Прийшовши додому Галина Данилюк почала поратися на кухні, готувала вечерю. Свекруха вийшла на подвір’я, а тоді лише вчувся гучний гармидер надворі, численні людські голоси, вигуки… Річ у тім, що коли бабуся загиблого вояка вийшла з хати, то одразу вздріла, що до їхнього дому прямують дуже багато людей: у військовій формі, у білих халатах, серед них і Галина Семенівна з тим самим моторошним поглядом. Бабця все зрозуміла і знепритомніла, гепнулася на землю, бідолашна. Стареньку кинулися заносити в будинок. Галина Данилюк взагалі нічого не зрозуміла, подумала, що лікарі прибігли до свекрухи, бо тій стало зле. Але звідки медики могли дізнатися, що так моментально прибігли?.. І чому тут представник військкомату?..

«Чого ви йдете? Я ж вам не дзвонила?..» «Галя, ти не дзвонила, нам подзвонили…», – відповіла лікарка, опускаючи очі. Аж тоді до бідолашної матері дійшло, що нещастя сталося з її дитиною. Писки, крики, звинувачення – жінка мало не збожеволіла від горя. «Чого ви тут, а дитина там? Чого то так мало бути?..»

«Повірте, я тільки вчора приїхав із того пекла, що на сході, – відводячи очі, сказав чоловік у камуфляжі. – Зупинявся на блокпосту, де був ваш Володя. Ми цілу ніч з ним проговорили. А на другий день його не стало».

З великими щирими оченятами

У рідному селі Володимир Данилюк запам’ятався людям дуже ввічливим і завжди охайним: чорні штани, чорний піджак, біла сорочка, під рукою папка – любо глянути.

Перша вчителька Володі Любов Шемрай пригадує його як дуже чемну дитину з великими щирими оченятами. Завжди сидів за першою партою.

Ще йдучи в перший клас, хлопчина неабияк пишався, що він є ровесником своєї Батьківщини. Ту листівку, яку школярикам вручали під час лінійки, мама до сьогодні зберігає: «Дорогий першокласнику! Яка велика історична місія випала на твою долю – ти ровесник держави. Ростеш ти, і росте наша держава. Тобі – сім, і їй – сім. Ти будеш будувати державу і знаєш, якою вона буде? Такою, яким будеш ти! А знаєш, яким тобі треба бути? Що є головним у житті? Любити людей і все те, що тебе оточує. Любов – це велика сила, вона будує. Допомогою тобі в цьому стануть знання, до яких тебе поведе перша вчителька. Пам’ятай, хто ти! Пам’ятай, чий ти ровесник, чия ти дитина, чий ти учень! Щасливої дороги тобі!»

Додому не вернувся

Батьки відмовилися ховати сина на Алеї слави в Івано-Франківську. Хотіли, аби синочок спочивав поруч із могилою дідуся в рідному Черніїві. Туди до хати рукою подати. Від дня похорону батьки чи не щодня ходили до сина запалити свічку. І так по сьогодні. Штучних квітів на могилі не клали, лише живі. Адже Володя і досі живий у серцях своїх рідних. Коли на могилу приїжджають побратими, то неодмінно заходять і до Галини Данилюк: «Ми прийшли вас відвідати, і Володю. Він постійно з нами…»

Якось мамі наснився сон: вона з двома синами котить величезну кулю. Доходять до озера, куля пливе собі далі, а вони всі троє падуть у воду. Старший син дає мамі руку, і вони вибираються на берег, а Володя лишається в озері, усміхається, повертається і йде геть. «Думаю, це через те, що я дуже сильно плачу за синочком, – каже Галина Данилюк. – Ось він і топиться в моїх сльозах».

Минулого року в семилітньої племінниці загиблого бійця у школі проводили урок, присвячений війні на сході. Вчителька багато розповідала, а потім запитала, в кого родичі були на війні. Дівчинка підняла руку і сказала: «Мого тата рідний брат пішов на війну, але він додому не повернувся».

Наталя МОСТОВА


Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Додати новий коментар




Останні новини з категорії Фоторепортаж: