Івано-Франківськ: Місто, яке ми зводимо

В одному з туристичних путівників Івано-Франківськом сказано: «єдиний спосіб потрапити до міста – через міст». Не знаю, в якому столітті живе автор цієї фрази, проте мені імпонує його підхід.
 
news-image: Івано-Франківськ: Місто, яке ми зводимо

Що б не було написано в офіційних документах, що б не було намальовано на міських мапах, завжди є відмінність між огромами площі, зайнятої спальними районами та невеликим клаптиком землі в межиріччі двох Бистриць. Ким би не був автор, він пам’ятає цю відмінність. І, що важливіше, вірить у неї, пише Остап Українець на Тиждень.ua

Івано-Франківськ настільки часто змінював свої обличчя, що зловити одне з них, сказати: «ось моє місто, я впізнаю його» і не збрехати при цьому – дуже важко. Станиславів, Станіслав, знову Станиславів, Франківськ, Івано-Франківськ. Чотири ратуші, дві фортеці, жодної фортеці. Всього більш ніж досить, аби не знати, що залишилося віддавна, а що постало тепер. Тому, насправді, в’їхавши до спальних районів, які передують кожному місту, таки важливо пам’ятати, що потрапити до Івано-Франківська насправді можна тільки перетнувши річку. Місто ще є, воно чекає і його можна знайти.

Більш неоднорідного простору, здається, не існує. Неони на історичній забудові, вбиті «богдани» з прокуреними водіями і торгаші, які продають «засіб від мишей, щурів, тараканів, ошейнік од блох», подекуди вихлюпуючись за межі базару, – це якраз нормальне для кожного міста явище, воно не дивує. Крім того, неони особливо давніх закладів скоро самі вважатимуться історичною забудовою. Але, потрапивши до Івано-Франківська,годі не відчути його прагнення вічно молодитися. Просто в центрі, поміж Міцкевичем та синагогою, можна побачити зірвану з площі бруківку та перекопані вулиці. Місто оновлюється. Молодшає. Дбає про інклюзивність. Руйнує своє історичне обличчя. Зневажає власну історію. Плює на пам’ять усіх корінних городян. Самі обирайте, про що це свідчить. Безперечним буде тільки те, що заразмісто безупинно змінюється – чого не робило вже дуже давно.Зміни на гірше сусідять зі змінами на краще, проте оце вперше за кілька десятиліть воно зайняте ще чимось, крім саморуйнування.

До речі, якщо походити отим Івано-Франківськом, до якого дістаєшся тільки через міст, можна випадково увірувати в радикальні ідеї здорового способу життя. Бари. Паби. Ресторани. Маленькі приватні бровареньки. Тисячі їх. Дехто каже, місто занадто маленьке, щоб у ньому було цікаво, тому воно пропонує найпоширенішу розвагу – алкоголь. Місто наче створене для того, щоб увечері хотілось випити. Алкоголь руйнує українську націю зсередини. Так кажуть, але нічого не змінюється, бо франківчани ревно бережуть свою можливість культурно пити. Туристів значно менше, ніж у Львові, та й то більшість дорогою до Карпат, проте ресторанний бізнес у нашому місті за багатством дає фору і Львову, і столиці. Без вихвалянь. Як і без розуміння, навіщо його стільки. Втім, більшість клієнтів – свої ж.

На те ми й маленьке місто, щоби все було дешево. Дуже часто ресторани чи паби розташовані в історичних будівлях, подеколи навіть тримають історичний антураж,– це взагалі бінґо в сенсі приваблення публіки. Ресторан в австро-угорському або в тогочасному місцевому стилі – це модно. Люблю ходити туди у своїй футболці з Францом-Йосипом. Мені не соромно, тому що мало хто впізнає Франца-Йосипа. Пам’ятник йому стоїть на одній із центральних площ.

Коли ходиш Івано-Франківськом, а надто вперше, хочеться зупинятись і запитувати «А хто це в нас такий маленький?» Кияни люблять хвалити місто за компактність: усе близько, всього багато, як на такій маленькій території всього може бути так багато? Тому що Івано-Франківськ у нас такий маленький. По-перше, за розмірами. Тому що тривалий час фортеця зобов’язувала, діватись від неї було нікуди. А потім усі звикли.

У певному сенсі нам не пощастило. Місто молоде, і до Львова з його середньовічним походженням шапкою не докинеш. Тут немає глибокодрімучої історичності, яку пропонує львівське середмістя. Тут немає разючої поліфонії та вавилону народів, які населяли Чернівці. Спогади про тутешніх євреїв та вірменів майже стерлися з карти. Івано-Франківськ: judenfreiз 1943. Івано-Франківськ давно вже відданий на поталу українцям. І це помітно.

А ще ми стоїмо на півдорозі. На півдорозі з Лемберґа на Чернівці, як співають «Кораллі», на півдорозі з решти України до Карпат, багато для кого це ніби лісничівка, у якій ночуєш перед завтрішнім сходженням на вершину.  Навіть для тутешніх мешканців Івано-Франківськ часто є перевалочним пунктом, трампліном до університетів Бидґощі, Білостока та Ряшева.

Із цим наче давно змирилися, проте місто намагається чимось зачепити новоприбулих, якщо не змусити їх жахливим транспортним сполученням – то принаймні вблагати доброю внутрішньою інфраструктурою. Зачепити. Привернути. Заякорити. Десь тут, гадаю, народилася ідея фестивалю «Порто-Франко» й  парадоксальна концепція Франківська як портового міста. Тим часом десь у трюмах морфологічного корпусу ІФНМУ лежить покійний Юзеф Потоцький, скоріш за все, давно розібраний на шматки. Охочих шукати його – немає і ніколи не буде. Деякі речі назад повернути не можна. Щастя бодай, що в костелі, який за СРСР обладнали під автовокзал, нині базується мистецький музей. Ні, це не відновлення історичної справедливості. Це хаотичний і плутаний рух уперед. Наш особливий спосіб ходити.

Так само, як і з усім. Ми так багато разів губили себе, що тепер довго не можемо знайти. Людей, для яких пам’ять міста триває adurbecondita, майже немає.Можливо, їх і зовсім немає. Для людського розуму реальногоміста не існує – існує лише час, коли воно було таким, як належить. Протенасправді воно досі є, в різних формах воно ніколи не припинялося, незалежно від того, було нам тут комфортно, чи ні, а мені чомусь хочеться вважати, що до кінця його сучасних самопошуків зосталося не так і багато часу. Хоча ми досі не навчилися не ламати старого, будуючи нове.

Часто ламаємо, навіть дуже. А зламавши – з усіх сил вдаємо невинних, щоб хазяї нічого не запідозрили. Щоправда, забуваємо при цьому важливу річ: ми самі вже двадцять шість років як хазяї цього міста. Але поводимось так, ніби нас покликали тільки стіни поштукатурити. Подеколи боїмося навіть зайвий раз глянути на те, що змінилося за період нашої ментальної відсутності вдома. Найкраще про це сказала одна літня лікарка, котра поміж роботою впівголоса бурчала, що місто порожнє і порожніє. «Оно молодь хоче виїздити, і де би я їх не розуміла? Шо тут робити, як ту нічого нема, ні піти куди на вечір, ні для молоді нічого цікавого». Усний перелік тільки мені відомих подій на цьому тижні зайняв би хвилин десять, якщо не більше. Я обмежився просто згадкою про літературний фестиваль. «Ого! То люди щось роблять, ти глянь,– нарешті сказала пані докторка. – Виходить, пора вилазити з мушлі».

Так. Пора.



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Додати новий коментар




Останні новини з категорії Фоторепортаж: