5 авторів, яких радить читати відомий франківський письменник Юрій Андрухович

Але чому, власне кажучи, п’ять?

Результат пошуку зображень за запитом "андрухович"

 

Мій загальний читацький стаж (віднявши раннє дитинство, коли мені читали вголос) наближається до півстолітнього.

50 років читання книжок – це, погодьтеся, не так вже й мало.

Обмежитися при цьому всього лише п’ятьма улюбленими авторами означає таки справді обмежитися, рішуче й безжально.

Як вийти з цієї халепи?

Розподілити їх рівномірно в часі – по одному улюбленцеві на десятиріччя?

Розглядати лише українських і дати собі спокій з усіма т. зв. вершинами світового письменства?

Зосередитися винятково на ХІХ столітті з його високою класикою?

Чи, може, винятково на ХХ-му з його революціями й переворотами, зокрема і в літературі?

Або ось так, довго не думаючи: Шекспір, Данте, Рабле, Сервантес, Ґете?

Може, махнути рукою на поетів і навіть не дивитися в їхній бік?

Чи навпаки: враховувати самих лише поетів і не озиратися на прозаїків?

Брати до уваги лише тих, кого сам перекладав?

Вибирати лише серед живих? (У сенсі не вічно живих, а нині живих наших сучасників)?

Кожен із цих підходів по-своєму непоганий. Але я не скористаюся жодним із них.

Я просто згадуватиму імена, аж поки їх не назбирається п’ять. Оце й буде моя перша п’ятірка. Хто не встигне згадатися, той не потрапить. Хоч, можливо, Він/Вона й максимально на це заслуговує.

Проте за великим рахунком їх таких десь близько тисячі. Тому нехай уже вибачають.

 

Томас Вулф (1900 – 1938)

Я неодноразово згадував, що його роман "Look Homeward, Angel" (у російському перекладі – "Взгляни на дом свой, ангел") став для мене першим у житті абсолютним читацьким потрясінням.

Уперше я прочитав його приблизно в 16-річному віці, тож він дуже потужно вплинув на мої уявлення про те, що таке справді великий роман.

Я не просто читав його і перечитував – я його переживав. І я його переживаю досі, коли просто беру з полиці й починаю гортати, а відтак і знову перечитувати з першого-ліпшого довільного місця.

Якщо мене запитують про таку сумнівну річ, як "головна книга всього мого життя", то я без тіні сумніву називаю саме цей роман Томаса Вулфа.

 

Бруно Шульц (1892 – 1942)

Він є автором передусім двох відносно невеликих за обсягом збірок малої прози – "Цинамонові крамниці" та "Санаторій під клепсидрою". Обидві явили собою цілком феноменальне поетико-стилістичне плетиво.

Щоб остаточно в цьому впевнитися, я мусив їх повністю, від першого й до останнього речення, перекласти. Й от коли по-справжньому сходиш углиб цієї прози, від її макро- до мікроструктур і рівнів, щоби згодом повернутися до макро, коли починаєш переписувати це словами і реченнями рідної мови, то зненацька ловиш себе на відчутті, що десь отак і виглядає сама що не є геніальність.

 

Джеймс Джойс (1882 – 1941)

Насправді в цьому шорт-листі він мав би височіти під номером один. Але я на це не зважився через те, що досі так і не прочитав (та й навряд чи найближчим часом прочитаю) його центральний твір – роман "Поминки за Фіннеґаном".

Зате я чудово пригадую, з яким трепетом і захватом я продирався через його "Улісса" (знову ж таки в російському перекладі) десь у 1990-х. Тому для мене Джойс – письменник-дев’ядесятник.

Щодо улюбленого для мене його твору, то це "Джакомо Джойс" – лірична мініатюра із часів його перебування у Трієсті. Саме з неї походить мій улюблений вислів "Любиш мене – люби й мою парасольку". В оригіналі з дещо іншим акцентом: "Love me. Love my umbrella".

Ну от і маємо першу трійцю: Вулф, Шульц, Джойс. І тут уже вимальовується тенденція: не досить, що всі вони між собою сучасники, за життя дуже недооцінені й по-справжньому не визнані, то ще і називаються всі односкладово.

До такої компанії напрошується так само односкладовий (й так само їхній сучасник) Пруст. Але ні, його тут не буде.

А якщо Франц? Тобто Кафка?

Дуже хотілося б, але ні. І хоча Рот (Йозеф, а не Філіп) також десь тут, поблизу, час ламати і змінювати тенденцію.

Й тому:

 

Ґреґорі Корсо (1930 – 2001)

В його особі у цій п’ятірці нарешті з’являється "чистий" поет (цей вислів я запозичую з футбольної термінології, де бувають т. зв. чисті форварди).

Корсо – найсвіжіший, найзухваліший і водночас найзворушливіший зі знаних мені поетичних голосів цього світу. Серед інших бітників він, на мій погляд, вирізняється тим, що не вдавав, не прикидався, не імітував, не намагався бути, а був таким, як був, тобто він був бітником від природи.

Ґінзберґ і Керуак вигадали Beat без нього, але так, наче саме для нього і під нього. В його особі я так само вшановую двох великих поетів англійського романтизму, що відійшли у кращі світи дуже молодими (як і наш Антонич, зрештою) – П. Б. Шеллі та Дж. Кітса.

Корсо примудрився жити, писати й померти так, щоби бути похованим поруч із ними – і не де-небудь, а на римському кладовищі.

Його та інших улюблених авторів, а також свої власні твори, я читатиму під джазовий супровід гурту "Сон Сови" на сцені київського Будинку Художника.

І нарешті – Вона, письменниця.

 

Астрід Ліндґрен (1907 – 2002)

Вона потрапила до цієї п’ятірки, звісно ж, не лише з тієї причини, що в будь-якому товаристві обов’язково мусить бути хоча б одна дама.

Ні, не тільки тому. А тому передусім, що вона велика в найголовнішому сенсі письменницької професії: вигадувати й оповідати історії.

Вона робила це бездоганно чисто і переконливо, не приголомшуючи нас ні нарочитістю, ні обсягом (як наша чудова сучасниця Дж. Р.), зате всім своїм талантом і сумлінням ніби виконуючи знану настанову про те, що для дітей слід писати так само, як і для дорослих, але краще.

І вона писала для них не просто краще, а найкраще, бо це завжди було і дуже весело, і дуже всерйоз.

Ось таке гроно п’ятірне моїх літературних улюбленців окреслилось у мене на сьогодні, а далі побачимо. 

Юрій Андрухович, спеціально для УП.Життя



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Додати новий коментар




Останні новини з категорії Культура: