«Щедрик» Леонтовича лунає по всьому світу

Щоразу перед Різдвяними святами ми знову й знову маємо змогу почути в канадських та американських програмах радіо і телебачення знамениту пісеньку Carol of the bells. Ця пісня стала своєрідним різдвяним гимном на теренах Америки і Канади. Та ніхто й не заперечує  — хай звучить. От тільки в кожного українця вона викликає особливе хвилювання й гордість, бо  це ж наш знаменитий «Щедрик», що його майстерно обрамив у поліфонічні тони Микола Леонтович.

Дослідники стверджують, що ця пісня, а найбільше її мелодія, на американських теренах має понад сотню аранжувань. Уперше за океаном «Щедрик» прозвучав у Нью-Йорку ще 1921 року. Саме тоді в залі «Карнері холл» цей твір виконувала уславлена українська республіканська капела під орудою Олександра Кошиця. Відтоді й донині вона не втрачає  популярності, хвилюючи мільйони сердець.Успіх «Щедрика» — фантастичний.  Стало традицією, що в Голлівуді в новорічну ніч під цю мелодію відкорковують шампанське, моляться Богу і задумують бажання. Наш «Щедрик» лунає також в американських мультиплікаційних серіалах «Південний парк», «Сімейний чоловічок»,   у фільмі «Сам удома». А ще звучить під час запуску «Шаттлів», на початку тижневої розважальної програми «У суботу ввечері», а в переливах знаменитих фонтанів у Лас-Верасі він так барвисто  гармоніює  зі  струменями  води  і  барвами  кольорів,  що аж дух перехоплює. В Англії «Щедрика» називають «новорічна серенада», в Латинській Америці — «пісня великого чару», «пісня бурхливого моря», а в Канаді — «нововідкритий сфінкс». Весь музичний світ визнав «Щедрика»  піснею XX століття, а Україну — «країною пісень».


Ще 1929 року французька фірма «Колумбія» у виконанні хорової капели «Думка» (керівник — Нестор Городовенко) записала «Щедрика» на грамплатівку.
Музикознавці сходяться на думці, що Миколі Леонтовичу вдалося знайти ключ єднання професійної і народної музики. Кажуть, що якби композитор свого часу заявив авторські права на свого «Щедрика», то став би багачем ще за життя, а його діти могли б стати мільярдерами.  Але тоді, коли композитор аранжував цю надзвичайно простеньку дитячу щедрівку, він був бідним, як церковна миша.
Це було в невеличкому подільському містечку Тульчині (тепер Вінницької області), де М. Леонтович навчав доньок духовенства музики в жіночому єпархіальному училищі. Роботою композитор був задоволений. Він жив музикою, а головне — мав змогу займатися нею професійно, а під час літніх відпусток мандрувати подільськими селами й записувати народний фольклор. Хоч умови життя були непростими, та композитор почувався щасливим. Саме про це пише у спогадах товариш Леонтовича О. Бужанський, який приїздив до Миколи в Тульчин 1920 року. Та Миколі Дмитровичу було не звикати до такої роботи, бо він народився в селі Монастирку (тепер передмістя містечка Немирова), що на Вінниччині. О. Бужанський пригадує, що його друг був міцної статури, мав високе чоло і веселе обличчя,  прямий з маленькою горбинкою ніс, сміливий погляд привабливих очей волошкового кольору. Він завжди був  сповнений гумору,  розповідав так, що всі сміялися до сліз, а він залишався серйозним і зберігав спокій.


Про те, що Леонтович був дуже дотепним розповідачем, згадує і Кирило Стеценко, який працював у
с. Голово-Русаві за 20 кілометрів від Тульчина, а  до нього на велосипеді часто приїздив  композитор.  Веселун Леонтович так умів захопити своїми розповідями та вигадками учениць, що ті у нього були закохані. Бувало, перед Різдвяними святами — така тоді мода була: якщо тобі хтось подобається, ти маєш йому непомітно підкласти до кишені пальта, до класного журналу чи до диригентської палички  бантик. Через це не одна цікава історія траплялася. Дружина Леонтовича дорікала чоловікові за любов до учениць, особливо ревнувала до авторки лібрето опери «На русалчин Великдень» Надії Танашевич.


Чомусь багато хто вважає Миколу Леонтовича композитором-самоуком. Однак це судження далеке від істини. Ми знаємо, що він сім років навчався в Кам’янець-Подільській духовній семінарії, де музичні предмети викладав відомий композитор Фома Богданов, автор  духовних творів та шкільних підручників з музики та співів. Микола Леонтович багато чого навчився у нього і тривалий час був першим його помічником у диригентській справі. Згодом Микола вже самостійно керував хором семінаристів. Для нього музика все життя була на першому місці. Не випадково ж у його свідоцтві про закінчення семінарії було 22 задовільні оцінки, а з  музики — «відмінно».


Закінчивши духовну семінарію в 1899 році, композитор не став священиком, а почав викладати в Чуківській учительській школі, куратором якої був брат Степана Руданського. У цій школі Леонтович проводив уроки співів і керував смичковим оркестром. Саме тут 1902-го  у виконанні хору хлопчиків вперше прозвучав  ще далеко не в досконалій обробці його «Щедрик». Тут Леонтович уклав дві збірки пісень з Поділля, які надіслав Миколі Лисенку. Геніальний український композитор промовив, що з цього вчителя будуть люди! А згодом написав: «Леонтович має оригінальний, яскравий дар. Я знайшов у цих обробках самостійні ходи, рух голосів, які потім розвивалися в геніально сплетену музичну мережку».


А композитор з Вінниці Родіон Скалецький розповідав авторам цих слів у Тульчині, що остаточне своє завершення «Щедрик» отримав тоді, коли Микола Леонтович брав приватні уроки гармонії і контрапункту в професора Київської консерваторії Болеслава Яворського.


Минали роки. Із розпадом Російської імперії в Україні активізувався рух духовного відродження Православної та Греко-Католицької Церков. Це сприяло піднесенню духовної музики. Значний внесок у цю справу зробив і наш Микола Леонтович. Його духовні твори «Світе тихий», «Нинє отпущаєши», «Подячний молебень», піснеспіви всеношної служби, а особливо «Літургія іоана Златоуста» ввійшли до золотого фонду релігійних творів.  Вони відзначалися новим стилем — з українською національною ознакою та використанням народного фольклору.
Восени 1920 року, повертаючись з гастролей в Одесі, до Леонтовича у Тульчин завітала керована Кирилом Стеценком капела Дніпросоюзу, в якій співав і Павло Тичина.  Для провінційного містечка то було велике свято, бо на концерті у високохудожньому виконанні звучали твори Миколи Леонтовича. Це спричинилося до злету популярності композитора як у Тульчині, так і далеко за його межами. А невдовзі його «Щедрик», «Дударик», «За городом качки пливуть», «Ой гай, мати, гай», «Ой пряду, пряду», «Гра в зайчика», «Козака несуть», «Гей ви, стрільці січовії», «Ішов стрілець», оригінальні твори «Льодолом», «Моя пісня», «Легенда» здобули світову славу. Окрилений успіхом, Микола Леонтович з новими силами береться за написання хорової опери «На русалчин Великдень». Однак йому потрібно було ще удосконалити текст лібрето, яке, як ми вже знаємо, писала його вихованка Надія Танашевич. З цією метою Леонтович взимку 1921 року, взявши із собою старшу дочку Галинку, їде до лібретистки, що проживала зі своїми батьками у селі Страж-городі поблизу містечка Гайсина. Працювали над лібрето цілий день, а наступного Леонтовичі зібралися в дорогу.  Треба ж було пані Танашевич узяти композитора за руку — поворожити.  Тільки глянула вона на його долоню і відразу зблідла: «Це лінія життя, — прошепотіла вона, — але чому вона така коротка?». Леонтович, щоб вийти з такої ситуації, почав жартувати, а сам пригадав, що два місяці тому йому чомусь захотілося зробити обробку народного плачу на мотив ще дохристиянської доби, яку назвав «Смерть»ѕ  Надії Танашевич він зізнався, що недавно після концерту в казармі червоних вояків у Тульчині, де виступав зі своїм хором, він залишив на фортепіано течку з нотами, там були і документи на перетин кордону до Румунії. Коли ж після чаювання повернувся по течку, то зрозумів, що там хтось «погостював». Однак, прощаючись, він заспокоїв лібретистку, мовивши, що не помре, поки не закінчить опери.


Усі події, що сталися під час поїздки, добре запам’ятала десятирічна донька Галина. Ввечері того ж дня вони вже були в батьківській хаті. А наступного дня підвечір на подвір‘я отця Дмитра Леонтовича в’їхала селянська хура і двоє невідомих чоловіків. Один з них був з гвинтівкою. Непрошений гість показав якісь документи з багатьма відбитками печаток Гайсинського ЧК на ім‘я Грищенка та заявив, що він залишиться. Рівно опівночі з 22 на 23 січня 1921 року в кімнаті, де були Микола Леонтович і «гість», пролунав пострілѕ Грищенко почав вимагати у батьків коштовностей, золота і грошей, але появився їздовий з криком «тікаймо!» і чекіст вибіг з хати. З простреленим животом, стікаючи кров’ю по дорозі до лікаря Микола Леонтович помер.


Так трагічно загинув композитор,  незрівнянний майстер хорових аранжувань. Сьогодні  архіви в місті Гайсині вже відкрито,  з’ясувалося, що Миколу Леонтовича застрелив агент Гайсинського ЧК Грищенко, котрий мав чекістське псевдо Вуздечка. Багато написано про життя і творчість композитора, але ніхто з авторів до цього часу не назвав причини смерті композитора.  Були такі, які знали, але мовчали, бо жили при тоталітарному режимі. Після смерті композитора його архів зберігав критик Юрмас Масюта. Та в 30-х роках його  арештували  і розстріляли, а архів зник. На жаль, у М. Леонтовича  не залишилось спадкоємців. Його дочки Галина і Надія (Нуся) прожили свій вік у Тульчині незаміжніми. Були у Миколи Леонтовича три сестри і брат. У брата була донька, але вона давно виїхала до Польщі і слід її загубився. А дочки ніколи заміж не виходили. Вони знали, за що вбили їх батька. Один із авторів цих рядків довгий час проживав у Тульчині, співав у хоровій капелі імені М. Леонтовича, бував у його хаті-музеї на околиці Тульчина, багато разів зустрічався з доньками Леонтовича. Це були гарні панночки в капелюшках з аристократичними манерами і завжди мали парасольки в торбинках.

Тульчинською хоровою капелою імені М. Леонтовича тоді керував заслужений працівник культури України М. Цинар, згодом — Віра Голюк, пізніше — заслужений працівник культури України Володимир Шкуратовський.
1977-й ЮНЕСКО оголосила роком Миколи Леонтовича, і я, працюючи асистентом івано-Франківського педінституту, організував поїздку  хору музично-педагогічного факультету до Вінниці на хоровий конкурс імені композитора. Користуючись нагодою, поїхав до села Марківців, де в 1921 році  проживали батьки та  було вбито композитора. Там мені вдалось з’ясувати, що Леонтовича справді вбили за те, що він мав документи на виїзд за кордон. Цей факт підтвердив і доктор педагогічних наук Степан Бабишин, який у 1936 р. вчився у Тульчинському   педагогічному   технікумі,   що розташований поруч із будинком Леонтовичів, і підтримував дружні стосунки з дочками Миколи Дмитровича та до 1936 року працював директором сільської школи біля Тульчина. Степан Дмитрович у приватній розмові розповів, що давно  знав від доньок Леонтовича: їхнього батька вбили за те, що у нього знайшли і вилучили документи на виїзд до Румунії.  Після загибелі композитора його сім‘я постійно проживала в Тульчині і дуже бідувала. Про це дізнався композитор Ігор Шамо і добився в Києві для них щомісячної  пенсії в розмірі 200 карбованців.


Що стосується пісні Леонтовича «Смерть», то вона дійсно існує і навіть звучала у виконанні  капели «Дніпро» з міста Твін-сіті під керівництвом М. Бринь.

У січні 2011 року виповнюється 90 років з часу, як перестало битися серце видатного композитора, але пам’ять про нього не згасне. Музичний світ належно оцінив творчість Миколи Леонтовича. Його ім‘я шанують в рідній Україні та за кордоном. А ми повторімо за Максимом Рильським: «Славен, славен Леонтович, хай живе в віках».

газета "Галичина"



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Додати новий коментар



Погода, Новости, загрузка...

Погода, Новости, загрузка...



Останні новини з категорії Культура: