pravda.if.ua
http://pravda.if.ua

Парки і сквери Станиславова. Де за бабці Австрії відпочивали від гамірних вулиць03 Вер, 22:06

Сучасний Франківськ відрізняється від давнього Станиславова не лише потоками автотранспорту, освітленням та дурнуватою рекламою на фасадах кам’яниць.

Якщо сьогодні кожний вільний клаптик у середмісті намагаються забудувати, то за бабці Австрії навпаки – створювали все нові й нові сквери, де мешканці міста могли б відпочити від гамірного вуличного життя, пише Репортер.

Пам’яті славетних гетьманів

Скверик на валах є однією з небагатьох зелених оаз у цент­рі сучасного Івано-Франківська. Вільна ділянка площею понад гектар притягує забудовників ніби мух на мед. З десяток років тому один ділок хотів там звести багатоповерхівку з боку Грушевського, але цьому перешкодила громада. Тепер з протилежного боку будують церкву і для облаштування дороги до неї знов хочуть відтяпати частину території. Шкода, адже це не просто кущі й дерева, а залишки міських фортифікацій.

Вали тут насипали у 1680-х роках, коли Потоцькі збудували свою резиденцію. Її захищали два нових бастіони. На початку ХІХ століття фортеця втратила оборонне значення і її почали розбирати. Однак, поблизу магнатського палацу частина укріплень таки збереглася. Зрозуміло, що там мусила бути якась зелень, але нас цікавить, коли на валах створили справжній сквер.

У книзі «200 вулиць Івано-Франківська» Михайло Головатий пише, що «перший раз сквер був упорядкований при бургоміст­рі І. Камінському в 1876-му». Звідки взялась ця дата? Її у своїх спогадах повідомляє сам міський голова, із властивою йому скромністю: «Той шпиталь довкола був оточений високим муром з вхідною брамою. Два боки тих мурів виходять на гетьманські вали, що залишилися після знесення фортеці, а тепер там парк, який 22 роки тому заклав бургомістр Ігнацій Камінський – на жаль, мало відвідуваний, – з гарними каштановими алеями». Його мемуари надруковані у газеті «Кур’єр Станиславівський» за 1898 рік, отже – Головатий мав рацію!

На старих мапах скверик позначений як «Вали гетьманські». Хмельницький, Мазепа чи інші українські гетьмани тут ні до чого. У Речі Посполитій теж були свої гетьмани – великий і польний, що приблизно відповідали теперішнім посадам міністра оборони та його заступника. Засновник Станиславова Андрій Потоцький був гетьманом польним, а його син Юзеф – великим коронним.

Камінський дарма нарікав, що публіка рідко навідується до скверу. У 1905 році журналіст Ян Недопитальський присвятив валам цілий фельєтон: «Вали, то єдине місце розваг і прогулянок для няньок, молодих мамусь, служниць з сіл тощо. Кожна з них або за руки, або на руках, або, врешті решт, у візочку, бавить молоде покоління свого роботодавця. А окрім того, має уважне око до кожного жовніра, який там з’являється.

Але в неділю і свята, здебільшого після обіду, рух там дуже великий. Жовніри всіх місцевих полків кружляють довкола красивих сукенок сільських красунь, що мають вихідний. Зачинається атака з обох сторін, потім виникнення почуттів і т. д.

А коли ніч огортає чорним покривалом дерева і ослони, тоді тисячі амурчиків злітаються сюди у пошуках прихистку. У кожному кущі, на кожній лавці вимальовуються темні, разом сплетені силуети. Чути тільки шепіт. Тим признанням у коханні кладе кінець лише сигнал сурмаря, що лунає з боку казарм на вулиці Третього Мая. Сумним тоном, в тональності «Клара чомусь така стара», він закликає своїх товаришів до повернення…»

Іменем цісаря

До нас дійшла величезна кількість австрійських поштівок із видом площі Франца Йосифа. Вона відповідає західній частині теперішнього Вічевого майдану, що навпроти пасажу Гартенбергів. На листівках видно розкішні клумби, багато дерев, ковану огорожу по периметру.

Від сусідньої Краттерівки плац відокремлювала велика кам’яниця Хани Ланди. На кадастральній мапі 1848 року там пустка – скверу ще немає. Логічно припустити, що його впорядкували, коли площі присвоїли ім’я цісаря, адже до цього місцевість називалась «пляц перед Шенгерськими» від популярної цукерні у сусідньому будинку. Площа стала «імператорською» у 1875 році, але тоді вона мало нагадувала місце відпочинку.

Ось уривок з «Газети Підкарпатської» за 9 травня 1875 року. «Павільйон чи веранда має постати на площі перед Шенгерським, чи так званим «гельдовим». Євреї збирають гроші на будову, якій, разом з площею, мають намір дати ім’я Франца Йосифа. Нам здається, що такі великі плани досить передчасні, хоча, з іншого боку, не можна заперечувати, що така «альтана» була б дуже вигідна для численних станиславівських гендлярів, які тлумляться на цій площі».

Як бачимо, сквером тут навіть не пахло, натомість вирувала торгівля, а євреї планували збудувати щось на зразок критого ринку. Їхнім планам не судилося збутися. Через два роки у магістрату нареш­ті дійшли руки до впорядкування центральної площі, яка носила ім’я правителя імперії.

Краєзнавець Михайло Головатий віднайшов протокол засідання міської ради від 19.11.1877, яка ухвалила: «розширити сквер на площі Франца Йосифа, зайняти цілу частину скверу від книгарні і кам’яниці Кальмана Йонаса. Бар’єри посунути до самої вулиці. Роботи виконати за вісім днів».

Єдина в місті книгарня тоді містилась у старовинній кам’яниці Галінського на Мазепи, 1, а під «вулицею» мали на увазі сучасну Бачинського – розширений сквер зайняв цілий квартал.

Вали, оновлена Краттерівка, плац Франца Йосифа – усі ці зелені зони виникли за бургомістра Ігнація Камінського. Для догляду за скверами у 1878 році на посаду міського садівника прийняли Антоні Шмідта із річною ставкою 400 злотих ринських та доплатою за винайм помешкання. Для порівняння, сам Камінський отримував 3000, більше половини з яких становила персональна надбавка «за цілковите віддання інтересам міста».

Чужинці тут не ходять

24 серпня 2018 року нарешті завершили тривалу реконструкцію площі Міцкевича, яка стала справжньою окрасою міста. Сьогодні це самісінький центр, а колись там пролягав фортечний рів. Після знесення станиславівських укріплень рів засипали, але не до кінця – утворилось невеличке болітце. Студент гімназії Францішек Надаховський згадував, що наприкінці 1820-х стріляв там з рогатки… качок.

З часом ділянку осушили і влаш­тували базар. Місцевість називали Жидівською площею, журналісти порівнювали її з нетрями Константинополя. Не допомогло навіть перейменування отої торговиці на площу Міцкевича у 1870-х роках. Історик Алоїз Шарловський, що ретельно перелічує усі зелені зони Станиславова станом на 1887 рік, площу Міцкевича не згадує. Воно й не дивно – там активно продовжували торгувати.

У вересні наступного року «Кур’єр Станиславівський» повідомив, що уряд міста вирішив перенести торги з площі Міцкевича на Трибунальську, тобто Тринітарську. А площу Міцкевича засадили деревами. Відтоді місто обзавелося ще одним сквериком. Незабаром поруч збудували театр, повітову раду, будинок польського товариства «Сокіл». З брудного базару дільниця перетворилась на досить симпатичне місце. У 1898-му польська громада встановила пам’ятник Адаму Міцкевичу з нагоди його 100-річчя. Після цього площа остаточно сформувалась і в такому вигляді потрапила до об’єктиву численних фотографів.

Коли дивишся на ці ідеально прямі доріжки, підстрижені газони, красиві клумби і зручні лавочки, виникає почуття якогось комунального раю під скіпетром Габсбургів. Насправді все було не так ідилічно. Вже знайомий нам журналіст Недопитальський писав, що «на площі Міцкевича, по лівій стороні, як йти до теат­ру, є шинок, постійно набитий усілякою сволотою та покидьками суспільства. Сторонні сюди не ходять…»

Постійними клієнтами шинку в Холдера були солдати, які вечорами після кількох гальб пива тягли своїх подружок у сусідні кущі, де, напевно, зізнавалися їм у коханні. Також репортери нарікали, що вночі площа нагадує нічліжку: «тут, ніби у ліжку, сплять п’яні громадяни – в садочках, на лавках торговців, у під’їздах будинків і під пам’ятником Міцкевича».

Бомжів і пияків звідси прогнали лише поліцейські міжвоєнної Польщі. А коли садівники прорідили кущі, комунальники провели електричне освітлення, закоханим парочкам теж довелося шукати інше місце для побачень.

Далі буде…

(Visited 93 times, 1 visits today)