pravda.if.ua
http://pravda.if.ua

Заміж за китайця: франківчанка розповіла, як живе в шлюбі з іноземцем (фото)16 Кві, 14:56

Зібрала речі та чкурнула дивитися світ. Почала з Китаю і на ньому наразі спинилася – втрутилося кохання.

Франківчанка Тетяна Павлюк не вважає свого чоловіка-китайця надто симпатичним, але закохана в нього по вуха. Перше побачення – наосліп. Через три місяці – весілля. Українка вже кілька років живе в Китаї, але й досі чи не щодня чомусь дивується – там наче інша планета: місцеві жінки почуваються богинями і женуться за багатством, не звертаючи уваги на почуття і сімейні цінності, темп життя – шалений, витрати тільки зростають, і взагалі – китайці геть не вміють відпочивати, пише Галицький кореспондент.

Чоловіки із зовнішністю на кшталт китайців чи японців Тетяні завжди подобалися. Однак нинішній благовірний на початках знайомства її чомусь зовсім не приваблював. «Я й досі не вважаю свого чоловіка дуже симпатичним, хоча за китайськими мірками він вважається красенем, – сміється Таня, – і відверто йому про це кажу – що він не мій тип китайського чоловіка. Тим не менше, я кохаю Хао. І часто навіть так жартую: «Ось бачиш, я тебе дійсно щиро полюбила – не за красу».

А коли ж світ побачити?

Франківчанка Тетяна Павлюк закінчила один із місцевих вишів, спеціальність – англійська і китайська мови. Після випуску три роки працювала на кафедрі. І все би добре, але давня подруга, яка поїхала в Китай на роботу і взагалі багато подорожувала ближньою Азією, постійно не давала спокою: «Тут так чудово. Приїжджай – сама побачиш». І одного разу Тетяні таки урвався терпець: «Моя робота в університеті була стабільною, але монотонною. А коли ж світ побачити?»

Тепер легально працевлаштуватися в Китаї дуже важко. Не тому, що не визнають наші дипломи, справа у доволі жорстких вимогах до робочої візи. Наприклад, аби працювати викладачем англійської, треба, аби ця мова була для тебе рідною, або ж ти маєш бути випускником університету однієї з англомовних країн. Для більшості українців це фактично нереально. Саме тому багато іноземців працюють нелегально. Але Тетяні пощастило, бо на той момент у Китаї ще не впровадили ці суворі правила.

Пропозиція роботи франківчанці надійшла дуже швидко, причому з повним соцпакетом: віза, квитки, страхування і т.д. Таня зібрала речі та поїхала. Перший контракт підписала на рік. А потім усе так закрутилося…

Наосліп

Дівчина почала працювати викладачем англійської в місті-мільйоннику Нанкін, що поблизу Шанхаю. На цю роботу в Китаї значний попит. Особливо, якщо викладає білошкірий іноземець. Взагалі в цій країні – культ білої людини. Китайці обожнюють європейців, бо ті мають великі очі, які бувають різних кольорів, мають білу шкіру і світле волосся. Якщо в школі викладає такий іноземець, заклад вважається престижним.

«Через покоління малюків, які вже з дворічного віку вивчають англійську, вже незабаром китайці стануть двомовною нацією», – переконана Таня.

Доленосне знайомство відбулося на другому році проживання в Китаї. Франківчанка тоді працювала в тренінговому центрі, викладала англійську онлайн: учні її бачили, а вона їх – ні.

35-літній менеджер з персоналу Хао був одним із учнів. Причому одним із найбільш старанних та успішних. Лише через це Таня погодилася піти з ним повечеряти – було цікаво глянути на відмінника.

Взагалі в китайській культурі запросити повечеряти вважається гарним тоном, таким собі обов’язковим ритуалом для виявлення поваги. Це прийнято робити навіть під час працевлаштування – бос неодмінно йде вечеряти зі своїм новим працівником. Аби перейти до романтики, спершу треба кілька разів сходити просто повечеряти. Потім можна вже взяти за руку, подарувати квіти чи м’яку іграшку, і лише тоді можна зрозуміти, що стосунки переходять в інше русло.

На першу зустріч – а це було наприкінці літа – Хао взув зимові черевики! Дівчина ніяк не могла второпати навіщо. Аж потім здогадалася. Лише це взуття мало кількасантиметрову підошву, тож Хао здавався вищим. Чоловік знав, що Таня – дівчина не з низеньких, тому намагався візуально відповідати їй. Франківчанка це оцінила.

Хао виявився цікавим співрозмовником, а головне – геть не занудою, як це часто трапляється з китайськими чоловіками. Нерідко вони цікавляться лише тим, що відбувається в Китаї, а все решта, що є в світі, їм не треба. А ось Хао міг підтримати будь-яку тему. І навіть про Україну трохи знав: тут точиться війна, але не дуже зрозуміло, чому й за що. Ну, бо цієї інформації немає де дізнатися в Китаї. У новинах лише кажуть, що просто воєнний конфлікт.

Бракує романтики

Через три місяці пара одружилася. Свекруха дуже радо прийняла українську невістку. Адже перед тим протягом останніх п’яти років вона тільки те й робила, що влаштовувала своєму синові побачення. Хао мусив ходити, бо відмовитися не міг – це вважається образою для батьків.

«Не хвилюйтеся, ми не будемо влаштовувати велике весільне святкування, – сказала свекруха до Тані. – Чоловік десь двісті – це максимум». Дівчина була ошелешена. Й справді, у Китаї таке святкування вважають невеличкою вечіркою, а ось по-справжньому відзначити – це запросити тисячу гостей.

Таня розповідає, що в Китаї помпезності вистачає, тоді як романтики в стосунках дуже бракує. І це здебільшого вина не чоловіків. У панянок зовсім інші пріоритети й цінності. Оскільки в країні чоловіче населення в рази переважає над жіночим, то китаянки себе неабияк цінують і поводяться дуже гонорово.

Як проходить перше побачення? Найпопулярніший спосіб – батьки влаштовують для своїх дітей знайомство наосліп. Коли хлопець із дівчиною вечеряють, панянка зовсім не намагається щиро дізнатися захоплення чи життєві принципи потенційного кавалера, її більше цікавить, в чому цей чоловік одягнений, який у нього годинник, мобільний телефон, де він працює, чи є у нього квартира, авто… Від цих факторів залежить, чи відбудеться наступне побачення і взагалі розвиток стосунків.

«Коли я починаю розповідати про любов, почуття до свого чоловіка, подружки-китаянки дивляться на мене, мов на хвору, – сміється Таня. – Мій вибір їм не дуже сподобався, мовляв, ну так, Хао – симпатичний, але в нього тільки одна квартира, і та має лише 100 квадратних метрів… А машина японського виробництва – взагалі нікуди не годиться. Треба ж BMW чи Mercedec… Китайці – дуже меркантильне суспільство».

Чоловіки особливо не перебірливі при виборі дружини і згідні на все, аби лише створити сім’ю і подарувати батькам внуків. Продовження роду – найголовніше для них. Чоловікові треба важко гарувати, щоб назбирати грошей на квартиру – фактично це наче виступає його посагом. Нерідко дідусі-бабусі скидаються грошима, аби купити внукові помешкання і щоб він нарешті зміг оженитися. Тому в Китаї чоловіки одружуються пізно – до того часу інтенсивно наповнюють свою скарбничку.

«Китайські чоловіки вразили мене ще задовго до знайомства з моїм чоловіком, – пригадує Таня. – Завжди, коли я ходила в супермаркет, спостерігала таку ситуацію: коли сім’я приходить за покупками, то чоловік тримає дітей, штовхає візочок для товарів, розплачується біля каси, виносить усі пакети до авто, а жінка лише тицяє пальчиком на полиці, показуючи, що треба вкинути до візочка. Це кардинально відрізняється від багатьох українських сімей. Коли Хао робить мені чай, я завжди дякую, на що він здивовано запитує: «Чому ти мені за це дякуєш? Не треба». Взагалі мені здається, що мій чоловік виконує більше хатніх обов’язків, ніж я. Хоча не можу сказати, що Хао – підкаблучник, він погоджується зі мною до того часу, поки дійсно згідний».

У Китаї тотальний матріархат. Жінок боготворять. Чоловік робить усе, аби задовольнити дружину, хоча при цьому він не втрачає власної гідності. Розлучення вважається ганьбою для всієї родини. Не буває так, що чоловік іде з сім’ї. Сімейні стосунки дуже комерціалізовані. Якщо у чоловіка є коханки, але його дружина і діти від цього не страждають у матеріальному плані, то жінка зробить вигляд, що не помічає зради. Жінка у вільний час краще зустрінеться з подружками, ніж проведе його зі своїм чоловіком. Китаянки навіть не викладають у соцмережі спільні сімейні фотографії.

«Українські жінки більш щирі, ніж китаянки, – додає Хао. – Вони не прикидаються, завжди говорять те, що на серці».

Весь час у стресі

Особливим щастям у Китаї вважають народження хлопчика – як наслідника роду. Вісім місяців тому в Тетяни і Хао народився син, його назвали Денисом. Хлопчик очима вдався в татка, а колір шкіри і волосся – мамині.

У Китаї декретна відпустка триває лише три місяці. Більшість жінок одразу виходять на роботу. Нянечкам не дуже довіряють, зазвичай віддають дітей бабусям-дідусям. Немає часу на виховання – треба заробляти гроші, працювати шість днів на тиждень. Якщо батьки живуть в іншому місті, то з дитиною бачаться десь раз-два на місяць. Це вважається нормальним явищем і навіть похвальним – батьки не витрачають дорогоцінний час даремно.

«Таку гонитву за грошима я десь навіть трохи можу зрозуміти, – каже Тетяна. – Тут шалений темп життя. Населення багато. Щоб отримати хорошу роботу, треба володіти щонайменше двома мовами. Треба дуже старанно вчитися в школі, щоб здати український аналог ЗНО – аби вступити у престижний виш. Якщо ти погано здаєш ЗНО, але маєш гроші, все одно не вступиш до престижного вищого навчального закладу. А добра освіта – запорука перспективної роботи. Інакше все життя кочуватимеш на рівні низьких позицій у сфері обслуговування. Саме через такий алгоритм батьки вже з народження дитини перебувають у стресі, треба постійно відкладати гроші: на дитсадок, потім на школу і т.д. Наприклад, якщо я заробляю 10 000 юанів щомісяця, то 300 йде на оплату комуналки, 2000 – сімейне харчування, ще 2000 – аби купити одяг чи якусь техніку, а решта відкладаємо на освіту дитині. У Китаї чим більше дитина знає і вміє, тим більше у неї шансів досягнути матеріального успіху в майбутньому».

Свекруха Тетяни, як і більшість китайців, підробила свою ІD-картку, змінивши власну дату народження і таким чином зробивши себе молодшою. Адже так є можливість відтермінувати пенсійний вік і ще трохи підзаробити. Бо ж на пенсії працювати забороняється.

До речі, купуючи квартиру в Китаї, варто розуміти, що право власності буде дійсне лише 70 років. Потім треба буде повторно внести частину вартості – бо ж помешкання розташоване на землі, котра належить державі.

«Дівчатам, які мріють вийти заміж за китайця, – каже Таня, – я б порадила набратися терпіння, адже різниця в культурах колосальна. Спершу багато речей ви взагалі не розумітимете в спілкуванні ні з чоловіком, ні з його родичами. Кожен день ви будете відкривати для себе щось нове. Навіть після того, як проживете тут уже п’ять років».

Наталя МОСТОВА

(Visited 1 002 times, 1 visits today)