pravda.if.ua
http://pravda.if.ua

30 років тому мешканець Івано-Франківська вперше підняв червоно-чорний прапор над могилою січових стрільців03 Сер, 09:40

У 1989 році Студентське братство Львова впорядковувало могилу січових стрільців на горі Ключ (Львівська область), неподалік гори Маківки. Студентське братство створилося у Львові і одним із його засновників та керівників був мешканець Івано-Франківська Володимир Турчин. Сьогодні він – голова правозахисної організації «Закон і порядок», засновник і президент благодійного фонду розвитку України «Оріяна». Пан Володимир розповів читачам Правда.іф, як саме відбувалися ті історичні події.

Я народився і виріс у Івано-Франківську, сім’я перебувала під наглядом КДБ, вдома проводилися обшуки через політичні мотиви. Мене також затримували працівники КДБ і навіть йшлося про ув’язнення.

Був такий випадок: якось прийшов до мене приятель і сказав, що у одному з мікрорайонів міста група російськомовної молоді дуже зневажливо відгукується про українців. Прийшов туди, запитав, чи дійсно вони це говорили і так, підтвердили. Мав з ними сутичку із досить складними для них наслідками – переломами, травмами та госпіталізацією. Працював у той час художником-оформлювачем, приїхали на роботу два автомобілі, мене забрали в управління КДБ і повідомили, що ув’язнять за двома  статтями: за нанесення важких тілесних ушкоджень і за націоналізм та антирадянську агітацію. Під час допиту я заявив, що захищав честь і гідність українців.

Запитав у слідчого: «Чи ви українець? Чи ваша дружина українка? Діти та батьки також українці?» Він не сподівався, що 17-річний хлопець буде у нього щось запитувати та відповів, що так. Тоді я почав йому казати до нього усі ті зневажливі слова, які говорили про українців в отій компанії. Кажу: «Але це не я сказав, це вони говорили. І я захищав не тільки свою честь, але й честь та гідність своїх батьків, родини, вашу честь і ваших батьків та дітей. Усіх українців». І що це не з мого боку був прояв націоналізму, а з їхнього – прояв російського шовінізму. І саме таку заяву я зроблю під час суду».

Допит закінчився і мене відпустили, повідомивши, що ще продовжать зі мною слідчі дії. Були обшуки вдома, бо батьки спілкувалися з дисидентами, політв’язнями, членами Української Гельсінської спілки, вдома було багато книг патріотичного спрямування і самвидавів. Проте з цього приводу мене більше не викликали і не допитували.

У той час я двічі поступав до Прикарпатського педагогічного інституту (нині університету) на худграф, але, за вказівкою КДБ, мене не приймали. Тоді мене призвали в армію (1986-1988 роки) і, як згодом сказав особіст військової частини, це був перший випадок в історії радянської армії, коли солдат відмовився виконувати накази російською мовою.

Після армії батьки пускали серед усіх знайомих чутки, що я знову поступаю до франківського педінституту (щоб сексоти КДБ так вважали), а насправді я поїхав поступати на архітектуру до Львівської політехніки, з якої мене згодом виключили за участь в українській національно-визвольній боротьбі.

У ті часи активно піднімалася молодь, створилося Студентське братство, ця організація проводила багато різних патріотичних заходів та мала велике значення для становлення української незалежності.

Ми довідалися про місце загибелі січових стрільців у боях з московськими окупантами і приїхали відновити її. Робити це було непросто, комсомольці та комуністи сказали, що не дадуть нам провести впорядкування та відкриття цієї могили.

Нам сказали, що приїхали вантажівки «Урали» із солдатами, над нами літав вертоліт – такий собі психологічний тиск. Але ми все ж впорядкували цю могилу. Саме відкриття стало дуже велелюдним заходом, зібралося багато людей. Це ж 1989 рік, тоді навіть жовто-блакитний прапор не кожен міг підняти. А ми вирішили підняти саме червоно-чорний. Його пошила Олена, наша соратниця. Я заховав прапор під сорочку і коли хода рухалася на гору, то надів його на древко і підняв.

Знаєте, біля нас одразу стало багато вільного місця. Там же були різні сексоти і провокатори і ніхто не знав, що буде відбуватися. Почалася Служба Божа, урочистості. Люди побачили, що ніхто до мене ніяких дій не застосовує, почали підходити ближче. Молодь, яка брала участь у впорядкуванні могили, була дуже духовно піднесена. Після урочистостей багато людей фотографувалися з прапором.

Ми стояли на позиціях революційної боротьби за українську державу. А червоно-чорний прапор – це символ боротьби за нашу незалежність, який використовувався в збройних українських формуваннях. І, як згодом мені сказали, це був перший випадок, коли у новітній історії України на велелюдному заході був піднятий саме червоно-чорний прапор. Коли я бачу його зараз, у війні проти московщини, то розумію, яке велике значення він має для нашої боротьби.

Минуло 30 років, але для мене ті події – це визначення, що ми – самодостатня нація, нація борців, не холуїв, які на колінах випрошують долю. Тому червоно-чорний прапор – це символ дієвої боротьби. Бо українці віддають свої життя за волю і незалежність держави і за усіх тих, хто є українцями. Для мене це один з головних вчинків мого життя.

(Visited 564 times, 11 visits today)