И снова здравствуйте! Де захована голка кремлівського Кощія?

Два десятиліття при владі. Як таке могло взагалі статися? І чому Захід не в змозі дати цьому ради?  Пише Главком.

Такого світ не бачив навіть за радянських часів. Чотири найпотужніші країни Заходу звинувачують Москву у застосуванні хімічної зброї в Європі – уперше після Другої світової війни. Тим часом російська влада рясно розсипає соцмережами фейкові спростування. А сам лідер країни жодним словом не коментує останні події.
Прокинувшись уранці в понеділок, західні політики й обивателі побачать того самого Путіна, якого вони звикли бачити 18 років. З новим мандатом від власних виборців. Мандатом робити усе, що заманеться.
Як таке могло взагалі статися? І чому Захід не в змозі дати цьому ради?

Кремлівський наркотик

Здається, світ проґавив фундаментальні зміни, що сталися в Росії у 2014 році.
Путін завжди любив владу, бажав утримати її якомога довше і спирався на підтримку виборців. У цьому немає нічого незвичного. Незвичною для Заходу є природа нинішньої потужної електоральної підтримки російського лідера. Вона полягає в рішучому схваленні його зовнішньополітичного курсу більшістю російського електорату. Те, що робить у світі Кремль, є віддзеркаленням глибинних прагнень самих росіян, які вони довгий час ховали під машкарою демократії та інших політкоректних дефініцій.
За даними «Левада-центру», у 2013 році усього 26 % росіян воліли б бачити Путіна наступним президентом, 24% підтримували гасло «Росія без Путіна», а 62% вважали російську владу злодійською й мафіозною. Ці настрої панували на тлі космічних цін на нафту, темпів зростання економіки у 3,4% (2012 рік) та напередодні Сочинської зимової олімпіади – величезного іміджевого успіху Росії.
Але, як тільки Путін вкрав Крим, його млявий рейтинг злетів до захмарних 87%. Чотири роки потому, в умовах кризи і санкцій, він упевнено тримається на позначці 70%.
Минулорічні «марші» Навального породили надію на нове покоління росіян. Проте, за даними нещодавніх досліджень, саме молодь віком до 25 років становить  найбільш пропутінськи налаштовану групу в суспільстві, а 50% російських хлопців-школярів мріють про роботу в органах безпеки.

З подій 2014 року Кремль зробив простий висновок: у сучасній Росії жоден з традиційних інструментів не є гарантією високого рейтингу та утримання влади. Ані економічне зростання, ані реформи, ані розвиток бізнесу, ані будівництво доріг, ані олімпіади і чемпіонати, ані пенсії й дотації. Що не роби – жодних гарантій. Лише зухвалість на міжнародній арені, що видається за перемогу й захист державних інтересів, незмінно впливає на населення як справжній наркотик потужної, тривалої дії. Цей наркотик діє за тотального державного контролю над ЗМІ і нівелює будь-який негатив: наслідки санкцій, застій в економіці, інфляцію, зростання цін… Адже ж ми «встали з колін», ми великі й нас усі бояться.
Які «пряники» чи «батоги» готовий запропонувати Захід російському лідерові, аби той відмовився від впорскування цього наркотика до свідомості власного електорату? За умов, коли утримання влади постає надважливим завданням російської верхівки, набагато важливішим за розвиток власної країни?
Правильна відповідь – жодних.
«Пряник», на який би погодилася Росія, зрозумілий: визнати за Кремлем його «буферні території», забратися геть з пострадянського простору, поділити на сфери впливу інший світ. Нова «Ялта».
Для Заходу це є неприйнятним. А до жорсткого застосування «батога» він ще не дозрів.

Вправна гра слабкими картами

З 2014 року гра Кремля на зовнішній арені має низку особливостей.
Перше. Керівництво Росії обирає участь в міжнародних авантюрах із завідомо слабшим противником, уникаючи прямого зіткнення з країнами Заходу. Такі «перемоги» можна добре «продавати» російському електоратові, який не тямить ані в сучасних українських реаліях, ані в сирійських політичних розкладах. При цьому путінський режим за всієї слабкості у стратегуванні виявився напрочуд вправним як у тактичному маневруванні, так і у вишукуванні слабких місць противника.
Друге. Путін і його оточення не сприймають втручання гібридними засобами у внутрішні справи Заходу як щось аморальне. Навпаки, вони неприховано радіють тому, що нарешті, після років безсилля перед «кольоровими революціями», грають на рівних із Заходом та ще й багато в чому його обіграють. Сам Путін каже в інтерв’ю NBC: «Ось така постановка питання, що ви маєте право скрізь втручатися, тому що ви несете довкола демократію, а ми ні, вона й породжує конфлікти».

Якими стимулами може Захід, наприклад, змусили Росію відмовитися від фінансування і підтримки ультраправих в Європі, якщо Марін Ле Пен з кожними виборами нарощує електоральну підтримку, а Маттео Сальвіні став потужним кандидатом на посаду прем’єр-міністра у фактично третій за впливом країні ЄС?
Третє. Кремль не лякає «токсичність» Росії, бо російський обиватель сприймає її як неминучу платню за справедливе й виправдане протистояння Заходу. Ущент розмилися моральні орієнтири: найогидніші вчинки стали сприйматися як дозволені засоби геополітичної боротьби.
Стерли з лиця землі Алеппо і стираємо Східну Гуту? Та подивіться, на що перетворили союзники Заходу Мосул і Ракку! Заборонили спортсменам участь в олімпіаді? Увесь світ вживає допінг, а карають чомусь лише Росію. Застосували хімічну зброю у Солсбері? Та хто ж то міг зробити, як не американці, що хазяйнували в радянських лабораторіях чи то в Узбекистані, чи то в Україні? Як дотепно зауважує Павел Баєв, дослідник Інституту досліджень миру Осло, «статус «великої токсичної держави» дійсно надає певні переваги, і Путін є схильним запозичити сторіночку з книжки Кім Чен Ина про те, як підняти свою репутацію, будучи рішуче нетовариським».
Четверте. Одна з дивних рис російського режиму, на яку звертають мало уваги, полягає у поєднанні зовнішньополітичного авантюризму з цілком притомною політикою здорового глузду в управлінні економікою й фінансами. Так званим «економічним блоком» керують професіонали досить високого класу, яким російський лідер довіряє, і в чиї поточні рішення не втручається.
На цей парадокс звертає увагу Кріс Міллер, дослідник Школи права і дипломатії ім. Флетчера, наголошуючи: «наразі російська економіка стабільна, інфляція – на історичному мінімумі, бюджет є майже збалансованим… Росія є відносно рідкісним зразком клептократії, яка отримує похвали від МВФ за управління економікою».

Застигле цунамі

Усі погоджуються з тим, що «новий» Путін буде ще більш жорстким і непоступливим щодо Заходу. Здається, він не боїться ані персональних санкцій, ані висилки дипломатів, ані торгових чи фінансових обмежень. Він переконаний у безсенсовності  розмов з Заходом про нормалізацію відносин. Його політична «голка» надійно захована в «яйці» електоральної підтримки.

Згідно з опитуванням Московського центру Карнегі та «Левада-центру», прагнення стати великою державою посідає останнє місце серед бажань росіян. Однак, на думку дослідників, це говорить лише про те, що росіяни вважають: цієї мети вже досягнуто, нас бояться, ми живемо в обложеній фортеці, але ця фортеця міцна, як ніколи. А патріотична хвиля вже не являє собою цунамі, але застигла на високому рівні і не збирається спадати.
Заходу не слід покладатися і на сценарії зміни влади в Росії. Бо навіть якщо Путін піде геть, 42% росіян вимагали б від його наступника того ж самого зовнішньополітичного курсу, як і зараз, а 19% влаштувала б іще жорсткіша лінія на конфронтацію. Аналітики Центру Карнегі переконані: створена Путіним система переживе свого деміурга.
Отже, домогтися змін Захід може, лише зламавши «голку», яка робить Кощія безсмертним – підтримку російським населенням путінської зовнішньої політики у кривому дзеркалі пропаганди. Але будь-які рішучі спроби це зробити неодмінно підвищать ризики конфронтації між ядерними державами.
Захід може спробувати завдати Росії поразки на театрах військової дії, важливих для створення «переможної» телевізійної картинки, наприклад, у Сирії. Інший спосіб полягає в істотному посиленні економічних санкцій проти Росії, що прискорить неминучу з часом перемогу «холодильника» над телевізійним наркотиком. Але й цей сценарій містить великі ризики як для західного бізнесу, так і для світової фінансової системи в цілому.

Між російським авантюризмом і західною нерішучістю: на що сподіватися Україні?

«Ви що, збожеволіли?» – вигукує Путін в пропагандистському фільмі Кисельова, коли його запитують про можливість повернення Криму Україні. Дійсно, анексія Криму стала наріжним камінням системи внутрішньої підтримки, яка зробила кремлівську  систему невразливою перед викликами з боку Заходу. Ані Путін, ані будь-хто з визначених ним спадкоємців не пилятиме гілку, на якій підвішено стабільність російської влади після 2014 року. Будь-які зрушення у кримському питанні потребують кардинальних змін у російській політичній системі.
Місце ж Донбасу в російських сценаріях є, здається, іншим.
З одного боку, Донбас вже не відіграє ключової ролі у підживленні ура-патріотичних настроїв в російському суспільстві, його місце посідає Сирія. З іншого боку, перехід ОРДЛО під контроль України без будь-яких поступок з боку Києва буде розцінений як особиста поразка Путіна. При цьому санкції є тією ціною, яку в Кремлі готові платити за контроль над частиною Донбасу.
Утім, є підстави вважати, що в російській верхівці останнім часом вважають неприйнятним те, що «братня» Україна перетворилася на ворога, на «агресивний форпост Заходу» безпосередньо на кордоні з Росією.
Вслухаймося в те, про що публічно говорить, наприклад, Курт Волкер:
«Нинішня ситуація не дає Росії жодних плюсів, вона їй не вигідна. Росія ж хоче отримати в Україні прихильнішу до себе владу, краще ставлення до себе в українському суспільстві, вони хочуть бачити Україну частиною «великої слов’янської сім’ї». Але фактично все відбувається навпаки: через російську окупацію в Україні лише зміцнюється ідентичність і зростають прозахідні настрої».
Очевидно, в російській владі є люди, які дослуховуються до цих слів. Якщо й існує аргумент, здатний переконати Кремль у необхідності виведення військ з Донбасу, так це перспектива бодай часткового відновлення російського впливу на Україну. Перспектива примарна й образлива для Києва, але прийнятна в якості риторичного прийому Заходу у діалозі з Росією щодо Донбасу.
Але при цьому образ Путіна не повинен постраждати. Часто в російських ЗМІ можна зустріти пропагандистську тезу: якщо віддати Донбас, тоді «українські каратєлі» неодмінно помстяться його мешканцям. І тому, якщо Росія й дасть остаточну згоду на миротворчу операцію, вона, ймовірно, наполягатиме на гарантіях недоторканності для учасників маріонеткової «влади» та місцевих збройних формувань. На долю цих людей Кремлю наплювати. Але образ «захисника русскіх» треба неодмінно зберегти.
Та невже все так похмуро?
Дивний парадокс сучасного російського устрою полягає в тому, що залізобетонна прогнозованість поєднується в ньому з усе зростаючою непередбаченістю. Путінський авантюризм неминуче і в прискореному темпі продукуватиме нових «чорних лебедів» на зразок «справи Скрипаля». Якийсь із них врешті-решт переповнить чашу терпіння Заходу, і той перейде від тактики «анаконди» до рішучіших дій. Деякі з путінських ідеологів це відчувають. «Ми стрімко летімо у чорну діру» – так назвав наприклад, одну з останніх статей одіозний Олександр Дугін.
Але доки вони влетять у чорну діру, нам залишається жити в умовах гібридної війни.  А Заходу, за словами Волкера, слід прибрати зі словників такі слова як «довіра» й «компроміс», «оскільки ми не нікуди не прийдемо, небезпечно міркуючи, що ми можемо довіряти Росії, або що Росія може довіряти нам, або розраховуючи що Росія піде на компроміс в її базових інтересах».
Олег Грицаєнко, у 2004-2008 роках – радник Посольства України в Італії, для «Главкома»