Івано-Франківський театр ляльок: чим живуть прикарпатські актори-лялькарі

Сьогодні, 21 березня, у світі відзначають міжнародний день лялькаря. З нагоди цього свята журналістка «Правди.іф» поцікавилася, як живуть та працюють актори Івано-Франківського обласного академічного театру ляльок імені Марійки Підгірянки.

Театр треба модернізувати

Ніхто не може розповісти про театр краще ніж його керівник. Роман Братковський, заслужений працівник культури України, керує театром уже 9 років. Каже, що за свої 58 років встиг попрацювати і кореспондентом на радіо, і художнім керівником і чиновником. Отже з культурою дуже добре пов’язаний.

«Я навчався в КНУ імені Тараса Шевченка на філософському факультеті, а потім перейшов на театральну діяльність і закінчив Київський державний інститут культури ім. О. Корнійчука. Пізніше працював художнім керівником у «Просвіті», 4 роки був режисером театру жесту і міміки в Івано-Франківському Будинку культури УТОГ. Для режисера то дуже добра школа. Також працював в управлінні культури Івано-Франківської ОДА. Коли мене призначили на посаду директора театру ляльок я не можу сказати, що засмутився, адже завжди з будь-якою роботою справлявся добре і ніколи її не провалював. Та я людина амбіційна, а чиновники таких не люблять. Я нікому не грубіянив, адже за 14 років навчився бути чиновником, достатньо було говорити правду. Коли приходить нове керівництво, то все змінюється, от влада змінилася і мене тоді з управління звільнили і поставили директором театру», – розповідає директор Роман Братковський.

І зізнається, що не береться засуджувати своїх попередників, адже працював у культурі і слідкував за процесом. Тим більше, що

в управлінні він працював куратором і відповідав за театрально-концертні установи.

«Я знав куди іду. Людина, яка була переді мною директором була старшою. Тодішній директор не міг кидатись і оновлювати приміщення. Прийшовши на цю посаду, то перш за все взявся за покращення умов, як для творчого так і для адміністративного складу. Мені було легко тому, що я знав цю роботу, – каже директор. – Знаєте, мені дуже прикро що наша держава не бере приклад із сусідніх країн. Я часто бував у Польщі і бачив як там змінюється театр. Так звані чиновники працюють на установи культури, вони вибивають гранти, а керівники театрів уже ці гранти реалізовують. Так, це все дуже серйозно, за виконанням грантів слідкує фінансовий контролюючий орган – там щотижня перевірки. Коли ти йдеш вперед, то це успіх, а якщо відстаєш – грант можуть забрати. Їм складно працювати. Мені неодноразово там казали: «Ви дуже щасливі». Але ні, ми не щасливі, бо ми не розвиваємось. Можливо ми ростемо тут, але в порівнянні з іншими країнами, ми дуже відстаємо. Сама система театру має модернізуватися, але це потребує коштів, яких в державі немає».

На сьогодні театр фінансується з державного бюджету. Мають 90% державного захисту. Цих коштів вистачає на заробітну плату і комунальні послуги. На податки, ремонт, оновлення матеріально-технічної бази треба заробити. Вистава – це товар, який мають продати і заробити гроші. А крім того, театр має фінансове зобов’язання – майже мільйон гривень. Невиконання плану може каратися навіть звільненням керівника. І владу не цікавить, що через епідемію грипу цей план не встигають виконати.

Все впирається у гроші

В кожного актора заробітна плата нараховується відповідно до категорії. Якщо це молодий актор, то він отримує 4100 гривень, хто пропрацював більше, то вже має надбавку за стаж. Якщо є звання і категорія тоді надбавка ще більша. Сьогодні, той хто працює в театрі найдовше, а це понад 20 років, отримує 5000 гривень.

«Це дуже мало, – каже директор. – З такою ситуацією ми будемо втрачати таланти. Молоді люди за такі гроші не хочуть працювати, а театру потрібна молодь, бо що не кажіть, а старша людина 40 хвилин ляльку тримати не може. І молодь тут не втримаєш, вона їде за кордон, бо треба заробити на квартиру чи утримання сім’ї».

На питання про потреби театру, директор не задумуючись відповідає, що перш за все потрібен автобус. Останній раз коли їхали з виставою у Коломию, то автобус поламався і від половини дороги його тягнули. У бюджеті передбачено кошти на купівлю іншого транспорту,хоча і не нового, але гроші десь «висять».

«Дуже хочу щоб у нас було дві сцени. Одна для маленьких діток на 50 місць, інша – на 300 осіб. Та й треба робити ремонт у підвалах, а це все коштує мільйони. Сьогодні коштів в державі дійсно нема, область плаче, що на зарплати бюджетникам не вистачає грошей. І я це прекрасно розумію. Та якщо б контрактна система працювала так, як має бути, то актор сам прагнув би удосконалитися. Вони усі старалися б над собою багато працювати. Ми змогли б показувати більше вистав. А з теперішнім фінансування ми ледве тягнемо. Дуже хочеться робити вистави не тільки для дітей, а й для дорослого глядача, але питання в грошах. Зараз немає коштів, щоб оплатити послуги режисера і постановку, одна вистава сьогодні витягне десь 100 тис. грн. Це не великі гроші, декілька років тому ми робили постановку «Цахес», то вона обійшлася в 120 тисяч. Робити дешеву виставу ми не можемо, бо ми театр ляльки. І що б то не було: драма, комедія чи трагікомедія атрибут ляльки обов’язково має бути присутній», – запевняє Роман Братковський.

Протягом місяця театр ставить чимало вистав, по 3-4 щодня. Крім того, актори ще їздять по районах та садочках Івано-Франківська, а для учнів організовують культпоходи в театр. Директор театру зізнається, що їздити з виставами по районах не така вже й легка робота. Такі поїздки підривають творчу діяльність. А без спеціального світла лялька не така як в театрі, де є всі умови.

«В сільському клубі чи то в актовому залі при денному світлі лялька не настільки витончена, якою її хоче бачити глядач. Саме завдяки ляльці ми відрізняємось від драматичного театру. Адже у нас актор має сам перевтілюватися, оживлятися на сцені і він також повинен оживляти ляльку», – розповідає директор.

У нас має бути як в Європі

«Я б дуже хотів, щоб у нас було як за кордоном. Люди працювали і отримували відповідну заробітну плату. Актора треба заохотити, щоб він розумів, що працює добре. У Франції, з цим проблем немає, у них виділені кошти на стимулювання. Там гроші дають не лише на зарплату, а й на постановки. Рік тому у нас прийняли контракту систему. І що воно дало? Нічого. Єдине, що я можу зробити за цим контрактом – це звільнити актора, який погано працює. Але справді контракт має бути методом стимулювання праці. От є актор, який зіграв 15 вистав у місяць, а деякі грають 20. Та зарплата однакова і у першого, і в другого. Я б хотів стимулювати тих акторів, які зіграли більше 15 вистав, доплачувати їм хоча б по 300 гривень за кожну виставу. Але це має бути на державному рівні. Я сам такого зробити не можу, бо у нас репертуарний театр, а це не великі гроші. Якщо говорити відверто, то це ще плюс один мільйон гривень. Але з цими грошима людина матиме стимул і не шукатиме роботи десь в Польщі «на ягодах». Колись ми отримали від обласної ради один раз 20%, а потім 10% дотації, і на цьому все закінчилося. То було дуже добре, бо на тих 20% ми стимулювали творчу працю акторів», – згадує пан Роман.

Якщо директор говорить про фінансування, оновлення матеріально-технічної бази, то актори безкінечно можуть розповідати про репетиції та свої улюблені ролі. І головне, така робота їх не втомлює, а навпаки приносить задоволення. Театр працює цілий рік, тут немає канікул, от тільки влітку ставлять менше вистав – одну в тиждень. Адже в той час місті мало дітей: хто на таборах, а хто на річці. В цей час актори працюють над новими постановками. Щоб осінню дивувати своїх маленьких глядачів прем’єрами.

Акторська майстерність

Режисер-постановник, заслужена артистка України Галина Савчин працює в театрі понад 40 років. Каже, що відчувала любов до театру ще з дитинства і дуже хотіла бути артисткою. Проте доля розпорядилася так, що у неї зараз інші обов’язки, які теж дуже подобаються. Жінка каже, що від початку підготовки до прем’єри робиться дуже багато роботи. Якщо хтось думає, що найскладніше у виставі це вивчити акторам великий текст, то насправді це далеко не так. Художники, столярі, бутафори і композитори ще мають попрацювати над тим, щоб просту казку чи твір перетворити на виставу.

«Вистава починається з пошуку п’єси. Потім маємо розмову з художником який отримує завдання опрацювати цю п’єсу, він уже готує сценографію, малює декорації та ляльки. Це все узгоджується на художній раді, затверджується і тоді ми вже приступаємо до самої постановки. Потім розмовляємо з акторами та розподіляємо ролі. Далі вже працюємо з композитором, який пише музику і після цих етапів приступаємо до роботи. Сказати скільки часу потрібно, щоб підготувати ту чи іншу виставу складно. Все залежить від часу та складності матеріалу», – розповідає Галина Савчин.

Кожна лялька та деталь декорації робиться тут, в стінах театру. Спершу столяр робить скелет ляльки, потім бутафори надають їй відповідну форму і шиють костюми. І вже к художник намалював, так вони у чи іншу ляльку мають зробити.

Помічник режисера, заслужена артистка України Надія Деркач згадує, що на роботу в театр потрапила майже випадково.

«Якось з подругою гуляла біля театру от ми вирішили зайти спитати чи не потрібні працівники. Директор тоді каже: «У нас снігуроньок нема, спробуйте дівчата». Так і досі працюю. Були амбітні плани і я навіть пробувала поступати в Харківський інститут мистецтв ім. Котляревського, там навчають на режисерів-ляльководів і акторів-ляльковиків. Але не поступила і повернулася сюди, до Франківська. Не можу сказати що колись мені було нудно, бувало таке, що приходить режисер і працювати з ним важко, але мусиш», – каже артистка.

Якщо більшість акторів хвилюються перед своєю першою виставою, то молода актриса Катерина Тисяк розповідає, що у неї не було жодних переживань. Мабуть це тому, що дівчина працює аніматором, і має досвід роботи з дітьми.

«Пам’ятаю, моя перша вистава була «Бука», вона така інтерактивна, там є ігри та спілкування з залою. Після закінчення мені було навіть дивно, що я так легко справилася. Але пізніше були ролі, які давалися важче. Складність полягала в тому, що тут треба працювати з лялькою, а в інституті такого не було. Також тут треба співати, і не людським голосом, а доводиться іноді відтворювати голоси тварин. А в інституті були просто уроки вокалу. Крім того, тут є ти, і є лялька, і треба думати як керувати лялькою і водночас співати, і має бути ще й відповідна міміка обличчя, а це не легко», – розповідає актриса.

Дівчина каже, що в своєму арсеналі немає так багато голосів, як в заслужених артистів. Але згадує, що роль ведмедика їй далася легше, аніж роль півника.

«Ми зараз готуємо виставу де у мене роль півника. Щоб ви розуміли, це півник-хлопчик і треба щоб голос у нього був гарний, а не якийсь курячий писк. Буває і таке, що під час вистави один актор має відтворити голоси декількох тварин. От в мене наприклад буде діалог між двома лисичками сестричками. І от уявіть собі в одній руці одна лялька, а в другій- -інша, перша – старша, друга – молодша. І відповідно голоси у них мають бути різні. Отут треба попрацювати дуже добре, – розповідає Катерина.

Молоді актори радо прислухаються до порад колег з досвідом, кажуть, що це для них безкоштовні майстер-класи.

«Я радо слухаю, коли мені щось підказують, адже працюю тільки рік, а у старших колег більше досвіду», – каже дівчина.

Микола Мацьків 6 років працює в театрі, каже, що почувається в жіночому колективі, як у квітнику і відкриває таємницю своєї улюбленої ролі.

«Для мене найцікавіша робота це роль змія у виставі Котигорошко. Там дуже гарний костюм, робота в живому плані, над такими ролями дуже цікаво працювати», – каже актор.

Зараз актори працюють над новими театральними постановками. Кажуть, що публіка вдячна і на вистави люди приходять. 28 березня буде прем’єра нової вистави за мотивом однієї з дитячих казок, тож в театрі повним ходом тривають репетиції. І навіть сьогодні, у своє професійне свято актори працюватимуть для маленьких глядачів.

Підготувала Марія Франчук