Чому вулиця Страчених називається саме так, у Франківську знає значно менше люду, ніж мало би бути. Пам’ятник теж розуміють далеко не всі.
Спогади й досліди, які стосуються розстрілу українських патріотів у Станиславові 1943 року, суттєво різняться. Тож давайте спробуємо звести їх докупи та самі реконструювати ті трагічні події, пише “Репортер”.
Аншлаг з облавою
З приходом німців до Станиславова міській театр (облфілармонію) передали українцям і назвали іменем Івана Франка. У неділю, 14 листопада 1943 року, в театрі давали оперету «Шаріка» — твір місцевого композитора Ярослава Барнича про кохання січового стрільця й закарпатської дівчини.
Усі квитки були продані. Глядачами були переважно українці, бо євреїв тоді вже повбивали, а поляків не пускали до театру. У залі — аншлаг. Перші два ряди займали німецькі та угорські офіцери. Прийшов подивитися виставу і 19‑річний Володимир Полєк — майбутній краєзнавець і професор Прикарпатського університету.
Перед початком оперети до гестапо надходить донос, що в театрі будуть озброєні оунівці. По тривозі піднімають гестапівців і шуцполіцаїв, які дивилися кіно у «Вікторії» («Люм’єр»).
Оперета почалася о 16.00, оскільки з 22.00 до 05.00 діяла комендантська година. Між 17.30 і 18.00 завершується друга (за іншими даними, починається третя) дія. На сцені сотник Рубчак співає чарівній Шаріці про кохання. Раптом у зал вдираються німці, які перекривають виходи з партеру й балконів. Четверо з них піднімаються на сцену. Від несподіванки сотник Рубчак аж присідає, а Шаріка, яка стоїть спиною до залу, продовжує співати. Акторів виганяють до партеру.
У залі вмикають світло та опускають завісу. На сцені з’являється шеф станиславівського гестапо Оскар Брандт із пістолетом у руці. За допомогою перекладача — фольксдойча Дроздовича — він оголошує, що всіх глядачів перевірять. Наказує сидіти тихо на місцях, інакше отримають кулю в чоло.
Зал залишають військові, за ними жінки та діти. За куліси викликають усіх українських поліцаїв та обшукують. В одного — Кузьмина — виявляють незареєстрований револьвер. Його затримують, решту відпускають.
Тим часом під кріслом третього ряду знаходять зброю. У спогадах фігурує від двох до п’яти «пістолів», набої та «яйцевата» ручна граната. Вчителя з села Загвіздя, що сидів на цьому місті, арештовують.
Довідавшись про зброю, Брандт звертається до голови Українського Окружного Комітету професора Миколи Лепкого (брата знаменитого письменника): «Пане голово! Ось погляньте, з чим ваші українці ходять до театру. Це не поляки, оскільки публіка чисто українська».
Усіх чоловіків з партеру зібрали у правій його частині. По одному їх виводять на сцену, обшукують і перевіряють документи. Підозрілих відправляють у канцелярію, а решту саджають у залі зліва.
За куртиною переховується провокатор, який крізь проріз вказує на бойовиків ОУН. Їх негайно забирають за куліси. На сцену вискакує молодий хлопчина, який приставляє револьвер до скроні, вигукує «Слава Україні!» та натискає гачок. Осічка! Юнак намагається пробитись до дверей, але німці його ловлять та беруть у кайданки.
Перевірка триває вже кілька годин. У туалет нікого не пускають. Багато хто справляє потреби прямо на підлогу. Долівка стає мокрою, по залу розноситься різкий запах сечі.
Партер допитали, починають викликати людей з балконів. Раптом у коридорі лунають постріли, чутно звук розбитого скла, метушіння. Гестапо наказує всім лягти на підлогу, обличчям донизу. У цій позі вони перебуватимуть до кінця акції. На сцену виходить розлючений Брандт, кричить: «Я вам дам тепер театр! Ви мені відповісте за мою людину!». Пізніше з’ясовується, що один із глядачів вибив вікно у коридорі, вискочив на вулицю та втік. При цьому він важко поранив українського пожежника та шуцполіцая.
Того вечора заарештували 140 осіб. Їх заковують у кайдани та везуть до в’язниці на Білінського (Сахарова). Решті о 21.50 повідомляють, що через комендантську годину їх відпустять ранком.
Опівночі до зали входять чиновники Арбайтсамту (уряду праці). Вони перевіряють документи. У кого немає посвідки праці (24 людини), тих забирають до пересильного пункту на Шопена, 1. Звідти їх відправлять на роботи в Німеччину.
Додому людей з театру відпустили лише о 7.30.
Гинем за Україну!
Допити заарештованих тривають 15 і 16 листопада. В’язнів катують, кілька чоловіків забивають до смерті. На тумбах з’являються оголошення, що 17-го, у театрі, буде публічний суд над «українськими бандитами». Вулицями їздить авто із гучномовцем, закликає всіх прийти. До в’язниці привозять заарештованих членів і симпатиків ОУН із Галича, Микуличина, Надвірної.
У середу, о 9.00, починається суд. У складі трибуналу — Оскар Брандт, шеф калуської СД Вільгельм Ассман і ще один гестапівець. Зала набита людьми. На площі перед театром кількатисячний натовп. Багато поляків. Українців теж не бракує — їх примусом привезли з установ і підприємств міста та області. На вулиці встановлено два гучномовця.
Загалом заслуховують 35 осіб, серед них три жінки. Засідання ведеться українською. Обвинуваченим закидають антинімецьку діяльність, членство в ОУН, вбивства німців, поляків, фольксдойчів, співпрацю з УПА. Більшість зізнається. Лише вчитель із Загвіздя, під чиїм кріслом знайшли зброю, запевняє, що ні в чому не винен. Натовп оживився, коли допитували перукаря з Надвірної Стефана Костика. Він визнав, що особисто вбив 50 поляків, сипав адресами явок, паролями та псевдо підпільників.
Вирок був жорстоким: 27 чоловіків і трьох жінок визнали винними та засудили на смерть. Чотирьох виправдали. Костика гестапо залишило для подальших допитів. Пізніше з’ясується, що він збожеволів.
Жінок відвозять на Білінського. Там одна з них — Ярослава Николайчук — викинулася з вікна верхнього поверху, а двох розстріляли на в’язничному подвір’ї.
Між тим, Баудінст (молодіжна будівельна організація) знімає гранітні плити на тротуарі перед синагогою та вкопує десять соснових стовпів. Глядачів більшає. Аби краще роздивитись, люди лізуть на дахи, дерева, стовпи. Натовп стримує живий ланцюг із 40 українських поліцаїв та німецької шуцполіції. У передніх рядах багато угорців без зброї, які просто прийшли подивитись.
На балкон виходять члени трибуналу. Брандт звертається до людей: «У німецької армії є достатньо сил, а у фюрера — рішучості знищити всіх, хто зі зброєю в руках чи підривною пропагандою виступає проти Німеччини…».
О 13.35 із театру виводять першу десятку. Всі без верхнього одягу. Кожного конвоюють двоє гестапівців. Колючим дротом в’язнів прив’язують до стовпів. Навпроти вишиковується німецька розстрільна команда з 20 чоловік. Передня шеренга з коліна цілиться у груди, задня стоїть і мітить у голову.
Першим прив’язують власника ресторану у Галичі Дмитра Лепкого (однофамільця письменника). Це повітовий керівник ОУН, псевдо «Богдан». Чоловік поводиться гідно, кричить «Слава Україні!». Решта вигукує: «Гинем за Україну!», «Хай живе ОУН!», «Смерть ляхам!», «Друзі, помстіться за нас!» Лунає команда, залп, люди не падають — заважає колючий дріт. Хтось повисає, хтось сповзає донизу. У натовпі шок. Багато кого вивертає, декілька непритомніють.
До страчених підходить лікар, який має засвідчити смерть. Дмитро Лепкий ще живий. Його пострілом у вухо добиває старший розстрільної команди.
Хлопці з Баудністу, переважно поляки, відв’язують трупи та вантажать їх на машини. Калюжі крові засипають піском. Одному з юнаків біля стовпів стає погано. Офіцер гестапо збиває його з ніг та починає бити ногами.
Наступна десятка затягує «Ще не вмерла Україна!». Пісню обриває залп. Офіцер дострілює ще живих.
Підводять останню сімку. На цей раз роти вже зав’язані. Лунають постріли. Все.
Кілька угорських офіцерів фотографують екзекуцію. До одного з них підходить лейтенант поліції Грім та намагається конфіскувати плівку. Той не віддає, починається штовханина. За свого товариша вступаються інші угорці, зав’язується бійка. Капітан шуцполіції Гайман наказує розстрільній команді розвернутися до натовпу та прицілитись. Глядачів охоплює паніка. Люди стрімко тікають з площі, багато травмуються у тісняві.
Настрій у всіх пригнічений, навіть у поляків.
Невдовзі багатьох з затриманих у театрі відпускають додому (у тому числі Володимира Полєка). Решту Арбайтсамт відправив до Німеччини.
Згодом оунівці встановили ім’я провокатора, який ховався за завісою. То був молодий українець із села Микитинці, якого називали «дячком». У березні 1944 року зрадника стратили разом із братом.
У роботі над статтею використані матеріали П. Арсенича, Н. Козловської, Б. Вівчара, В. Полєка, В. Яшана, А. Рубель, Т. Ольшанського, А. Дем’яніва, Д. Децик, С. Іваницького, І. Дякона.
Фото з фондів Музею визвольних змагань Прикарпатського краю
