Місцеві цвинтарі були важливою частиною буденності жителів Станиславівщини, які оточували ці місця флером різноманітних легенд, домислів та страшних історій.
Ці історії любили розповідати довгими зимовими вечорами не лише звичайні мешканці, а й журналісти і навіть історики, які цитували їх у своїх статтях та монографіях, пише Західний курє’р.
Щасливий шнурок
Кримінальний кодекс Австро-Угорщини передбачав смертну кару через повішення за особливо тяжкі злочини. Однак у Станиславові такі вироки були рідкістю. Так, до смертної кари в 1906 році в цілій імперії було засуджено 56 осіб, у Галичині –15, з них лише одна особа в Станиславові. До смертної кари тоді був засуджений робітник за забиття своєї жертви камінням. Засуджені могли подавати прохання про помилування й нерідко отримували позитивну відповідь, навіть якщо йшлося про справді важкі злочини. Так, у вересні 1912 року на кару смерті був засуджений 35-річний господар з Тлумацького повіту Никола Хома за вбивство п’яти чоловік, учинене в ніч з 28 на 29 лютого 1912 року. В червні 1913 року він був помилуваний цісарем і звільнений від смертної кари, натомість мусив відбувати довічне ув’язнення.
Є версія, що померлих в’язнів та засуджених на кару смерті ховали на ґрунтах при вулиці Матейка, де до кінця ХІХ ст. був невеликий християнський цвинтар.
Цікаво що, в ХІХ ст. у Галичині існував дивний забобон, що шнурок, на якому повісили засудженого, міг приносити щастя. Тому після того, як повішеного витягали з петлі й лікар констатував смерть, тюремні дозорці всіляко намагалися заволодіти шнурком. Вони розрізали його на невеликі частини і продавали такі «сувеніри» по одній чи навіть по дві корони. Нерідко на одному шнурку спритний дозорець, якому вдавалося ним заволодіти, заробляв більше сорока корон.
Відьма без голови
На зламі ХІХ і ХХ століть мешканці Станиславівщини дуже боялися відьом. Побутувала думка, що вони можуть бути небезпечними навіть після смерті. Якщо відьма хотіла помститися односельцям, вона могла після свого похорону наслати на село нескінченні дощі чи посуху. Так, у селі Вербовець біля Косова в 1906 році померла двадцятирічна дівчина, яку всі вважали відьмою. 27 квітня того року її поховали, а на наступний день почав падати дощ і падав без перерви аж до 17 червня. Місцеві мешканці стверджували, що то помста померлої відьми, аби не було врожаю і настав голод.
Щоб перемогти чари, 16 червня п’ятеро селян пішли на цвинтар, викопали труну, відрубали померлій відьмі голову й поклали її обличчям донизу. Після цього чоловіки закопали труну в повній впевненості, що дощ перестане. За дивним збігом обставин наступного дня справді настала хороша погода. Борці проти чарів дуже пишалися своїм вчинком, бо думали, що врятували село. Але косівська жандармерія вважала інакше, тож розпочала проти них слідство за вчинення варварських дій.
Весілля серед могил
Під час Першої світової війни в багатьох галицьких містах панувала епідемія іспанського грипу, не оминула вона й Станиславів. Лише за період від 7 вересня до 3 жовтня 1918 року від іспанської хвороби в місті померло 37 чоловік. Преса радила звертати особливу увагу на хворих, які страждали на біль голови, гарячку, ломоту в м’язах, кашель і криваві виділення з носа. На жаль, жодних спеціальних препаратів для лікування цієї небезпечної недуги не було, і лікували її досить примітивними способами. Хворого поміщали у просторе й добре провітрюване приміщення і давали йому різні засоби, що сприяли рясному виділенню поту. Здоровим, щоб уникнути зараження, радили оминати місця великого скупчення людей і якомога частіше мити руки й промивати рот і ніс чистою водою з додаванням солі чи слабким розчином марганцівки. Серед неосвічених євреїв був поширений цікавий забобон про те, як прогнати заразу з міста. Потрібно було організувати весілля двох повних сиріт, і щоб весільна церемонія обов’язково відбулася на цвинтарі. Начебто після такого обряду епідемія мала різко піти на спад. Подібні церемонії в той час можна було спостерігати в багатьох містах Галичини.
Цвинтарні колискові
В 1907 році на станиславівському християнському цвинтарі (тепер Меморіальний сквер) після настання темноти часто можна було чути жіночий голос, який співав колискові пісні. Не дивно, що фантазія мешканців міста розігралася на повну – побутувала думка, що то співав привид, однак охочих перевірити цю версію так і не знайшлося. Загадку цвинтарних колисанок випадково розкрив журналіст газети «Кур’єр станиславівський». Надвечір він побачив молоду жінку, що прямувала до цвинтаря, і пішов за нею слідом, намагаючись, аби вона його не помітила.
Однак він міг би й не критися, бо здавалося, що молода пані не бачила нічого й нікого навколо себе. Її бліде обличчя було сумним, а очі червоні він сліз. У руках вона тримала невеликий пакунок. Незнайомка підійшла до маленької могилки, розгорнула пакунок і витягла з нього іграшки. Їх вона поскладала на дитячій могилі, а потім обійняла холодний пам’ятник і тужливим голосом заспівала колисанку. Так увесь Станиславів дізнався, що пісні на цвинтарі співав не привид, а лише нещаслива матір, яка втратила своє дитя.
Похоронні дивацтва
В Станиславові початку ХХ ст. побутувало кілька звичаїв, які могли б здивувати наших сучасників. У ті часи було заведено розвішувати невеликі плакати, що повідомляли про дату поховання певної особи. У квітні 1902 року преса зазначала, що в місті з’явилася дивна «мода» – навмисне вказувати в цих оголошеннях неправильний вік померлого. Так, одну 93-річну бабусю зробили в оголошенні на 9 років старшою. Інколи вказували менший вік, ніж був насправді. Газетярі стверджували, що родичі померлих таким чином хотіли справити враження на публіку.
Досить поширеними були фото, на яких померлі виглядали як живі. Для цього тіло закріплювали на стільці чи навіть у стоячому положенні. Це робилося з найкращих міркувань – зберегти згадку про близьку людину.
Замість того, щоб купувати вінок на похорон, часто жертвували певну суму на церкву чи благодійним організаціям і просили помолитися за душу покійного. Про ці пожертви згодом повідомлялося в спеціальній газетній рубриці.
Скандальні заповіти
В 1888 році у Франції померла одна дуже багата пані, родом зі Станиславова. Після смерті відкрили її заповіт і виявилося, що вона заповіла п’ять мільйонів франків тому чоловікові, який відважився б цілий рік просидіти біля неї у склепі. Однак такого сміливця так і не знайшлося, щоб погодився постійно бути біля мерця у склепі, де можна було хіба що спати чи читати. Багата пані заповіла також вставити собі після смерті скляні очі, щоб виглядати як жива. Цей дивний заповіт широко коментували в пресі.
Газета «Кур’єр станиславівський»у 1902 році розмістила повідомлення про скандал навколо спадку відомої в місті багатійки Софії Крон. Вона залишила величезний маєток близько 400 тис. корон, який заповіла двом своїм далеким родичам. Після її смерті інші родичі, аж 50 осіб(!), відчули себе обділеними. Крім того, вона не залишила нічого своїй вірній компаньйонці, яка прожила з нею три роки і всіляко догоджала примхливій пані. Хоч пані й обіцяла її гідно винагородити. Щасливі спадкоємці запропонували компаньйонці 400 корон, але цю суму вона вважала замалою, ба більше, справжнім знущанням. Своїй служниці, що працювала у неї 19 років, багата пані призначила довічну пенсію, але жадібні спадкоємці не поспішали виплатити обіцяне. Далекий родич померлої, який разом з дочкою 5 років був у неї на службі, теж ризикував залишитися ні з чим. Як повідомляла газета, скандал, який розгорівся навколо спадку пані Крон, мабуть, вдасться владнати лише у суді. Проте в судових хроніках про такий процес нічого не повідомляється, тож, мабуть, численним спадкоємцям усе ж вдалося домовитись.
Самогубці на цвинтарі
В травні 1928 року на міському цвинтарі сталося резонансне самогубство. 24-річна Камілла Казимира, дружина колійового слюсаря і мати 5-річного синочка, вистелила собі револьвером у груди в ділянці серця. Самогубцю у важкому стані відвезли в лікарню, але врятувати її не вдалося. Причиною відчайдушного кроку були сімейні конфлікти.
В січні 1935 року на станиславівському християнському цвинтарі (тепер Меморіальний сквер) сталася ще одна історія, яка викликала щире зворушення у багатьох містян. Тоді на цвинтарі поховали молодого чоловіка, який покінчив життя самогубством. У цього молодого самогубці був пес, і ще за життя свого ґазди він виявляв до нього велику прихильність.Після смерті молодого чоловіка пес безперервно лежав на його могилі. Цвинтарний сторож кілька разів проганяв його, але пес незмінно повертався на свій пост. Тоді стояли морози, і ось через кілька днів сторож знайшов на могилі труп бідолашної тварини, яка замерзла на смерть, але так і не покинула свого померлого хазяїна.
Білі привиди
В1808 році навколо єврейського цвинтаря (знаходився на місці нинішнього кінотеатру «Космос») побудували муровану огорожу.Про причину, яка змусила місцеву громаду обгородити кладовище, читаємо у «Пам’ятках міста Станіславова»історика СадокаБаронча: «В 1808 році за старостування губерніального райця Андрея Лузана євреї обмурували своє окописько при Тисменицькій вулиці. Оповідають, що до обмурування того окописька спричинилася така обставина. З якогось часу помітили, що хтось пошкоджував свіжі гроби, а трупи знаходили роздягненими та розшарпаними. Нічна сторожа стверджувала, що то начебто два привиди з християнського цвинтаря приходили та знущалися над єврейськими покійними. Це дуже пригнічувало євреїв, але ніхто не хотів податись у нічну сторожу, а між тим безкарне збиткування над померлими юдеями не припинялось. Оскільки і християни не хотіли ставати сторожами, довелося залучити військо і розставити його на чатах. Якось посеред ночі побачили, як зі сторони християнського цвинтаря з’явилися дві білі постаті та поспішно подалися до окописька. Перелякані стражі тоді стріляли, їм все здавалося, що то привиди, але краще придивившись, вони переконалися, що то всього лише два білі пси панів Віртельмахра та Роктегля».
