Протягом цього тижня у Івано-Франківську відбувалися зйомки нового фільму відомого нідерландського режисера Вальтера Стокмана.
Зйомки відбувалися в геріатричному пансіонаті Івано-Франківська, саме там зараз живе чоловік, життєва доля якого зацікавила режисера.
Вальдемар Шилке народився на Тернопільщині. У дитинстві його сім’ю вивезли до німецького концтабору. Він пригадує, що там над ним постійно проводили медичні досліди. По завершенні війни, Вальдемара із сестрою та братом усиновила німецька родина. Але чоловік усе життя мріяв віднайти рідну маму. Уже дорослим, маючи власну дружину і дитину, Вальдемар написав листа до газети «Комсомольская правда», де розповів про себе. За якийсь час йому повідомили, що сталося справжнє диво і його мама знайшлася. Про цю подію писала преса, за зустріччю матері й сина після багаторічної розлуки спостерігала уся країна. Проте з часом виявилося, що та жінка – не мама Вальдемара, це просто красиво зрежисована картинка. А коли розчарований Вальдемар вирішив повернутися до Німеччини, йому заборонили виїзд, адже на той час система переконала чоловіка отримати паспорт громадянина Радянського Союзу. Решту свого життя Вальдемар прожив у Івано-Франківську.
Вальтер Стокман розповів читачам Правда.іф про свій новий фільм у ексклюзивному інтерв’ю під час зйомок стрічки.
– Вальтере, скільки фільмів є у Вашому творчому доробку і які саме теми Вас цікавлять?
– Я зняв 15 великих фільмів, і їхні теми дуже різноманітні. Колись, у 2001 році, знімав фільм про «Артек» у Криму. Також знімав стрічку про пограбування банку у Нью-Йорку, фільм про Неаполь. Знімаю про усе, що мене цікавить, те, що викликає увагу. Але це лише документальні фільми.
– Над чим працюєте зараз? Про що Ваш новий фільм?
– Мій новий фільм почався з того, що я побачив новину: в Україні відкрили для публічного доступу архіви КДБ. Мені стало цікаво, які справи і документи могли там бути. Я познайомився з працівником архіву і він допомагав мені ознайомитися з документами. Наприклад, ми знайшли історію про французьку туристку, яка їздила до України в 70- роках, і її запідозрили у шпигунстві. На неї була заведена величезна справа. І до цієї жінки приставили студента зі Львова, щоб він почав з нею романтичні стосунки і водночас стежив за нею. Мені вдалося розшукати цих людей, вони зараз є живими, я поспілкувався з ними і це стало однією з історій мого фільму. Але у фільмі буде три або чотири історії і це буде стрічка про те, яким було життя простих людей під впливом КДБ. Про те, як люди через 40 років дізнаються, що на них була заведена справа і що вона лежить в архівах КДБ.
Мені, власне, цікаві історії тих людей, які не знали, що за ними стежать, не знали, що вони під наглядом. Тому мені важливі саме такі історії, які не пов’язані з людьми, які здогадувалися, що за ними могли спостерігати з політичних причин.
Звичайно, якщо люди були дисидентами, то на них були справи в КДБ, це очевидно. А мені цікавіші історії людей, які жили звичайним життям, а виявилося, що на них заведені величезні справи. Для мене такі історії – це доказ параної цієї системи.
– Чому Вас зацікавили життєві долі саме українців?
– Тому, що архіви КДБ розкрили саме в Україні три роки тому. Якби цей архів розкрили для доступу в іншій країні, я б поїхав шукати історії для свого фільму туди. Можливо, архіви відкрили з тією метою, щоб попередити людей від того, щоб вони ніколи не повернулися до такої системи.
– Чим Вас зацікавила історія Вальдемара?
– Для Вальдемара радянська система підготувала своєрідну історію успіху: віднайшли загублену багато років тому під час війни матір. Але згодом це виявилося неправдою, проте чоловікові зборонили говорити, що все це неправда. Власне, це й цікаво для мого фільму: людина цікавиться, яка саме інформація про нього є в архівах КДБ. Більшість знайдених нашою командою історій починаються із зворотного: із справи в архіві, а потім пошуку людей, про яких там йдеться.
– Коли планується вихід фільму на екрани?
– Думаю, фільм буде готовим наступного року і його уже можна буде побачити на фестивалях. Мої стрічки двічі брали участь у фестивалі Docudays UA і, власне, під час такого фестивалю я й почув про відкриття архівів КДБ в Україні.
Є історії які ми не змогли зняти. Скажімо – історія про чоловіка, який покинув Радянський Союз в 70-х роках. За рік до цього він одружився. Цей чоловік вийшов із готелю у Амстердамі і пішов прямо до посольства, щоб попросити про притулок. На нього в архіві заведена велика справа. Зараз він живе у Флориді, його колишню дружину ми теж знайшли. Але вона не хоче розповідати про своє життя. Це стало несподіванкою для мене: що небагато людей хочуть говорити про своє минуле. Літні люди бояться говорити. Можливо, вони думають, що та система може повернутися. Я не очікував, що тема КДБ і досі є дуже табуйована в Україні.
Розмовляла Любов Загоровська
Для довідки:
Вальтер Стокман (Walter Stokman) навчався кінематографії в Академії мистецтв у місті Бреда (Нідерланди). З 1997 року працював як вільний режисер голландської телевізійної станції VPRO. Був нагороджений за найкращий документальний фільм на Бруклінському міжнародному кінофестивалі в 2003 році та отримав голландське «Золоте теля» за документальний фільм «Попіл самогубства світу».
Режисер фільмів «Дозвольте мені все це» (1993), «Невже не чуєш мого співу» (1997), «Попіл самогубства світу» (2002), «Заснований на реальних подіях» (2005), «Прекрасний Б’юфорт-Вез» (2006), «Людина з заходу Лусаки» (2007), «Кримінальні хроніки» (2010).
