У Британії – Робін Гуд і ватага Шервудського лісу, в Україні – Олекса Довбуш та карпатські опришки. Месники і рятівники для простого люду та кара Божа і головорізи для феодалів, які начебто забирали багатство у панів і віддавали бідним. Ким насправді були історичні опришки – читайте далі.
Перші згадки про них датуються кінцем XV – початком XVI століття. Західноукраїнські землі на той час роздерибанили кілька держав: Польща, Угорщина, Молдова, згодом Австрія та імперія Габсбургів. Їхні намісники чи дрібніші феодали з місцевим людом поводилися як зі сміттям.
Вочевидь, не знали, що з карпатськими хлопаками краще не задиратися, собі ж гірше. Селянам таки увірвався терпець, чоловіки набралися злості і чкурнули від панів у ліс. А там об’єднувалися у загони. Історія знає кілька десятків таких ватаг і удвічі більше імен їхніх ватажків.
Що відомо про карпатських опришків
У засідках опришки довго не засиджувалися, нападали на маєтки особливо деспотичних панів-орендарів, лихварів та корчмарів. Обкрадали їх до нитки і не те, щоб були з ними вельми ґречними. Будьмо відверті, повстанці таки жорстоко вбивали своїх кривдників та їхні родини.
Та й чи роздавали награбоване добро бідним, не відомо, таке переказують лише народні легенди. Але от точно знаємо, що опришки захищали селян від свавілля шляхтичів, десь як гайдамаки в іншій частині України. Цього вже було достатньо, щоб простий люд їх полюбив і переховував від влади.
Обкрадені вельможі були від них не у захваті, тому кликали на допомогу урядові загони. У кінці XVI століття сейм надав право місцевій шляхті та королівському старості самовільно карати спійманих опришків.
Владі так осточортіли повстанці, що у XVIII столітті великий коронний гетьман Речі Посполитої Юзеф Потоцький надіслав на Прикарпаття 2,5 тисячі королівських вояків. Без запеклих боїв, звісно ж, не обходилося, гинуло чимало опришків. Упійманих страчували.
Нині романтичні картини художників здебільшого зображають карпатських повстанців з топірцями. Але лише з такою зброєю довго не повоюєш. У їхньому арсеналі насправді ж були луки, арбалети, рушниці, пістолі і навіть гармати. Топірці, щоправда, теж не вигадка. В ближньому бою – саме те.
Бартка – гуцульський топірець, такими могли користуватися опришки
Ватаги повстанців влаштовували рейди на панів у Галичині, Закарпатті, Буковині, Покутті, а це майже уся Західна Україна, та навіть на Запоріжжі. Але центром руху опору стали Карпати, Гуцульщина – там легше розчинитися поміж густих хащів.
Опришки мали власну тактику конспірації та бою. Групою від 3 до 100 людей ховалися по обидва боки дороги і чекали, поки під’їде шляхтич або каральний урядовий загін і розстрілювали їх у дальньому бої, добивали – у ближньому.
Але частіше налітали просто на маєтки і не тільки. У 1621 році ватажок на прізвище Кардаш здобув Пнівську фортецю, нині це Івано-Франківщина.
Пнівська фортеця поблизу міста Надвірна, Івано-Франківської області
Карпатські месники співпрацювали з козаками. У поході Тиміша Хмельницького 1653 року на Молдову взяли участь приблизно 2 тисячі опришків під проводом Харачка.
Олекса Довбуш – найвідоміший опришок
Та найвідомішим опришком став Олекса Довбуш – хлопець із Коломийщини. Його селяни нарекли “своїм спасителем” і він вправно виконував цю місію, караючи поневолювачів.
Довбуш мав рідкісне везіння чи то дар, чи тактичний вишкіл уникати покарання, щоразу вислизав від каральних загонів. Та все ж загинув від руки зрадника. З якоїсь причини Олекса прийшов у карпатське село Космач. Чи то у справах, чи як кажуть легенди, до коханки – дружини місцевого господаря Стефана Дзвінчука. Підкуплений панами Дзвінчук упритул застрелив Довбуша біля своєї ж хати.
Постать Олекси Довбуша оповита легендами
Народний месник начебто заповів поховати себе у Чорногорі, тобто на гірському хребті, у який зокрема входять гори Говерла та Піп Іван. Прості люди довго оплакували свого лицаря і перевели його у площину легенд, про Довбуша складали пісні.
На його честь називали камені і переказували, начебто опришки під цими скелями ховали награбовані багатства. Чи було саме так, наука наразі не підтвердила. Але чи це зупиняє народну уяву? Вона так розбуялася на початку ХХ століття, що на Прикарпатті почалася мало не золота лихоманка.
Знаходилися золотошукачі, які перекопували місця, де за легендами, могло б бути опришківське золото. Газета “Діло” рясніла заголовками, що певні авантюристи підбурювали селян перекопати чи не цілі села Пістинь і Рожнів. Звісно ж, нічого не знайшли.
