Прикарпатець Ярослав Олійник був одним із ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У той час чоловік працював заступником командира Івано-Франківського протипожежного батальйону військової частини № 6033.
Про аварію в Чорнобилі Ярослав Олійник чув з перших днів. Каже, дізнався із закордонних радіостанцій. Проте його з Чорнобилем доля звела 14-го липня 1986 року.
Зараз Ярослав Олійник є головою громадського об’єднання “Прикарпатбат Чорнобиль”, яке опікується тими, хто 34 роки тому жертвував своїм життям задля порятунку країни.
Своїми спогадами про вибух на станції та про ліквідацію лиха Ярослав Олійник поділився із журналістами Суспільного.
За колючим дротом
14-го липня 1986 року по чоловіка приїхав автомобіль. Везли у військкомат.
– Тоді я думав, що везуть або в Чорнобиль, або в Афганістан. Попередньої інформації не було. Того ж 14-го липня мене переправили до Калуського району, де формували наш батальйон. Туди під’їжджали автомобілі, привозили таких же бранців, як я. Хлопці були з різних районів області. Загалом нас там було 259. Пройшли сяку-таку підготовку і вже розуміли, куди ми їдемо. Були фахівці, які пробували щось нам розказати. Ми випробовували техніку, бо треба було з перших хвилин приїзду у Чорнобиль починати працювати.
Під час формування батальйону на Калущині прикарпатців тримали за колючим дротом. Довкола містечка кілька днів ходили міліціонери з вівчарками. З рідними спілкуватися було майже неможливо.
Перша зустріч з Чорнобильською АЕС
З Прикарпаття на Київ вирушили 17-го липня. Вже наступного дня чоловіків відправили на четвертий реактор. Там працювали кожного дня в три зміни по відділенню. У відділенні було шість-вісім людей. Все, каже Ярослав Олійник, залежало від обсягу роботи. Прикарпатці працювали над дезактивацією четвертого реактора. Також забезпечували протипожежну безпеку 30-кілометрової зони.
– 48 днів і ночей солдатської служби у Чорнобильській зоні. Ми жили у лісовому масиві, де базувалася 25-та бригада Міністерства оборони Радянського Союзу.
Ми їли йод, щоб уникнути радіації
– У нас було багато протипожежної техніки. Людей повиселяли, горіли хати, поля. Люди, які їхали на Чорнобильську АЕС, безпосередньо там працювали, а інші – стояли напоготові. Ми в будь-який час були готові гасити пожежу. Але засоби захисту були надзвичайно примітивні. Маски були такі, як зараз проти коронавірусу. До респіраторів не доходило, просто марлеві пов’язки. Правда, під медпунктом стояв мішок з йодом. Ми їли його, бо саме він захищав організм у перші дні. Треба було добре наситити організм йодом, щоб трохи уникнути радіації.
У приміщенні пошкодженого реактора дозволяли працювати не більше 10-ти хвилин. Після роботи в реакторі працівників відправляли у лазню та видавали новий чистий одяг.
Рівень опромінення вимірювали перших три дні
У зоні відчуження людей не охороняв ніхто.
– Ми усвідомлювали, що така наша доля, так треба. В нас не було саботажу. Звичайно, було психологічне навантаження, ми переживали. Поки їдеш 18 кілометрів з наметового містечка через населені пункти і бачиш, що людей нема, всяке в голову лізе. Їдеш і думаєш: ніде нікого нема, а ти їдеш в саме пекло. Це був відпрацьований годинник. Відчуття відповідальності було надзвичайно велике. За свій вік такої злагодженості не бачив.
За словами Ярослава Олійника, всі свої дії чоловіки відпрацьовували у вільний час в наметовому містечку. На ліквідацію наслідків відправляли усіх по черзі.
Проблеми були із спостереженням за радіацією. Спочатку людям видавали накопичувачі, які фіксували рівень опромінення, який, ймовірно, отримував організм. Проте за три дні ці накопичувачі забрали та більше не повернули. З людьми постійно працювали дозиметристи.
100 гривень в рік на оздоровлення
У 1997-98-х роках в Івано-Франківську позбавили 168 чоловіків статусу ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. Ярослав Олійник в число цих людей не потрапив. У 2008-му році чоловік зустрівся із побратимами та дізнався про те, що вони стільки років жили без статусу ліквідатора. Саме тоді Ярослав Олійник вирішив створити громадське об’єднання, щоб виправити цю ситуацію. У 2009-му році посвідчення ліквідаторів повернули 21 людині.
– Посвідчення дають нам те, що ми заслужили. Ми були ліквідаторами, ми не ховалися десь там. Наш статус законний. Хтось із нас у 50 років йде на пенсію, інвалід-ліквідатор має підвищену пенсію. Підвищення різні, проте влада багато поскасовувала. Я, як ліквідатор другої категорії, отримую 100 гривень в рік на оздоровлення. Інвалід-ліквідатор на рік має 120 гривень. Хоча норма закону зовсім інакша. На оздоровлення для чорнобильців мало б бути п’ять мінімальних зарплат.
Жоден із нас не повернувся додому непораненим радіацією
Два роки тому Ярослав повернувся на місце аварії. Проте до ЧАЕС його не пустили. Вдалося побувати на місці, де було розміщене наметове містечко.
– Я хочу, щоб люди переосмислили все це, щоб було інакше ставлення до людей, які жертвували собою. Ми були на війні, та ми не пролили жодної краплі чужої крові. Але жоден із нас не повернувся додому непораненим радіацією. Вона живе у нас і досі. Ми жертовно виконували свої обов’язки.