Василя Бойчука з Верховини більше знають як Мамайка, який творить дитячий простір. Різьбяр робить для малечі такі іграшки, що дітлахи з ними засинають – і сняться їм гарні сни.
Іграшки на все життя«Мамайко – це онук козака Мамая, – пояснює Василь. – Та на відміну від свого діда, Мамайко є мирним воїном – він не воює, а творить. Мені це дуже сподобалося. П’ять років тому прийшов до мене такий псевдонім і лишився».
Василь і справді схожий на козака. Має невеликого чуба, а воює з допомогою різців і лобзиків. Робить іграшки для малечі, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Каже, коли зустрічається з цікавими людьми, то завжди питає про їхню улюблену казку та іграшку. Бо це може багато чого розповісти про людину.
Своєї улюбленої казки Василь не пам’ятає, а гратися любив усім, що було навколо. Це могли бути камінці чи дрова, які привіз сусід. Залазив туди і щось собі будував.
Різьбярству Бойчук вчився у Косові. Тему іграшки вивчав дуже довго, збирав з різних джерел і методик. Зізнається, коли починав робити іграшки, то спершу думав більше про обсяги – аби багато. Але потім зрозумів, що це неправильно, бо іграшки мають бути потрібні й здорові. А здорові – і в плані матеріалу, і в плані образу.
Мамайко вважає, що добра іграшка – це те, що лишається на все життя. Гарними іграшками у дитинстві можна відмінити психолога у дорослому житті.
Пояснює, коли дитина менша, то образ має бути розмитий – як у тумані. Доросліша – вже більш персоналізований, але все одно не закінчений. Решту добудує дитяча фантазія.
«От, візьмемо яєчко і скажемо, що це старий цар, – говорить Мамайко. – І взяти пластикову фігурку старого царя. Тут нічого не треба робити, бо все вже видно. А з яйцем – усе треба намалювати. Усе, що дитина вимальовує фантазією, воно і є силою творчості в майбутньому. Це креативність, це вільне мислення».
Колись на Верховинщині, розказує майстер, діти бавилися під час праці і бавились у працю. «Місцевий етнограф Іван Зеленчук розказав про таку гру, від якої у мене мурашки по шкірі побігли, – посміхається Василь. – Діти брали квасолю двох кольорів і ділили на білі й чорні вівці. Брали ще якийсь патичок та ще щось, що символізувало вовка. Так вони гралися в пастухів, які відганяють вовка. І скільки звичайній квасолині бракує, аби вона стала вівцею, оте все доповнювала дитяча фантазія».
Діти з духовного світу
Василь працює з грушою, липою, вербою, дубом, ясенем. Останній, каже, чудовий для більшої столярської роботи, а ще на «гризунці» – для малечі, в якої ріжуться зуби.
Робить усе вручну.«Якщо в цей процес включити конвеєр, то втрачається такий елемент, який я називаю – вилюблювання, – пояснює Мамайко. – Це коли ти руками відчуваєш, де є шершавість, неправильність, де не дістав різець. І коли іграшка довгий час у руках майстра – це несе дуже тонкий момент. Наприклад, одна мама казала, що її дитина засинає з моєю іграшкою – машинкою. Тоді їй сняться гарні сни. Не знаю, наскільки це правда, але дуже приємно. Іграшка з-під станка може бути досконалішою, але з людських рук вона тепліша. А діти, вони ще свіженькі, вони лише звідти – з духовного світу, тому ці речі відчувають».
Здорові образи, які він використовує у своїх роботах, це те, що довкола дитини, – мама, тато, маля, будинок.
«От, є сім’я, пару тваринок і хатинка, й дитина вже живе своєю сім’єю, – говорить Василь. – Може довго з цим гратися. Котик пішов за хатку, мама пішла годувати котика, а як з’явилася корівка – то взагалі чудо. Для неї треба травичку покосити… І це лише одна корівка, хатинка, мама й дитина, а скільки ігор можна придумати?! Це не космічні світи чи якісь воїни. Це все можна давати дітям потім, десь після семи років. А до того віку їх треба дуже берегти».
У Василя ростуть дві донечки. І вони дуже люблять гратися батьковими іграшками. А від нинішніх мультфільмів він їх береже.
«Подивитися на сучасні мультики, то можна затамувати подих від переляку, – каже він. – Це дуже серйозні речі, стільки чорноти, що деколи хочеться плакати від того, як батьки не бачать очевидного. І в суспільстві про таке не говорять».
Фестиваль для добрих снів
Багато своїх іграшок Мамайко дарує. Дивиться, як діти граються, як реагують. Коли подобається – дарує. Також робить у мережі різні акції, аукціони. Пояснює, що так люди самі визначають, кому потрібна ця іграшка.
Виробляє й дитячі меблі. Вони не менш цікаві. Адже меблі для дітей не можуть бути зменшеними копіями меблів для дорослих.
«Дитина дуже чутливо проживає простір і всякі гострі речі, прямокутні, квадратні – вони її травмують, роблять надто чутливою, – пояснює різьбяр. – І навпаки, коли в інтер’єрі пластичні форми, то й дитина спокійніша».
Наводить приклад – роги оленя. Коли той їх скидає, то відростають такі округлі та м’які. А гострими роги стають пізніше, коли олені дорослішають.
А ще Василь Бойчук має мрію – зробити фестиваль до Миколая. Каже, це має бути щось дуже камерне. Домашня випічка, її можуть приносити люди й ділитися рецептами. Жодної цифрової музики, лише живі інструменти.
«Нехай тої музики буде небагато, вона буде якісна й тиха фізично, але дуже голосна душевно, – посміхається майстер. – Це має бути маленьке родинне свято, аби потім дитина прийшла додому і не розносила хату від перезбудження, а заснула, і їй снилися гарні сни».
Такий фестиваль мав би бути у Франківську, бо вважає місто теплим і людяним. Ще додає, на фесті мали б бути різні виробники іграшок, але дуже «цензуровані». Нині багато виробників іграшок роблять забавки із здорових матеріалів. На щастя, позбуваються пластику, але поки що не задумуються й над здоровим образом.
До речі, у Мамайка на сторінці є всі його роботи. Їх можна не лише замовити, купити, а й відтворити самому. Він тільки за.
Автор: Світлана Лелик
