У селі Підмихайлівцях Рогатинського району майже століття тому діяв жіночий монастир чернечого ордену УГКЦ сестер-василіанок. Нині тут психіатрична лікарня. Крім служіння Богові, монахині служили людям: виховували сиріт, під час Другої світової переховували євреїв, лікували бійців УПА. А ще серед сестер нібито жила донька російського царя Миколи ІІ – Тетяна Романова.
Які ще таємниці приховує колишня обитель, поїхав розбиратися «Репортер».
Монастир заснували у 1930 році. Землю купили на кошти від продажу аварійного монастиря у селі Журавні, що на Львівщині. Ігуменею новоствореної обителі стала мати Моніка Полянська. Кошти на розбудову вона збирала у Північній Америці, а сестер посилала до Бельгії на навчання, аби в подальшому відкрити школу. Її духовним наставником був митрополит Андрей Шептицький, з яким Полянська постійно листувалася, просила поради й дозволу на реалізацію своїх ідей. У 1933 року Моніка з дозволу церковної влади майже рік провела у затворі. Вийшла лише на прохання Климентія Шептицького, брата митрополита, аби знову очолити Підмихайлівський монастир.
Хоч основною функцією обителі була опіка над сиротинцем, мати Моніка активно співпрацювала з «Просвітою» та Союзом Українок.
88-річна Мирослава Блажків із Калуша з п’яти років була на вихованні сестер-василіанок.
«Мого тата на роботі забив камінь, а мама, крім мене, мала ще двох синів, то, щоби не ходили босі й голі, віддала мене в монастир, – пригадує жінка. – Дала лише мене, бо брали тільки дівчаток. У монастирі біди не було, давали файно їсти, багато молилися, я там шість років прожила. Таких дітей, як я, у монастирі було ще зо 30».
При обителі також діяла початкова школа, куди могли ходити не тільки вихованці сиротинцю. Лесі Дмитрів 84 роки, вона пригадує, як разом із старшим на рік братом Любком закінчували у сестринській школі перші три класи. Пані Леся навіть дістає альбом, в якому збереглася світлина з її першого причастя.
«Моніка була найстаршою, а сестри Стефанія й Таїсія з нами займалися, – розповідає жінка, показуючи монахинь на знімку. – Сестри були дуже працьовиті, мали поле, корови, свині. Повністю забезпечували себе самі».
Такий спокійний ритм тривав у монастирі лише до початку Другої світової. Та коли прийшли перші совіти, монахині стали на захист селян. У спогадах про матір Моніку жителька села Підмихайлівці Марія Шорін згадувала, як сестри допомагали ховатися тим дітям, батьки яких були у підпіллі.
«Пішли сестри в село до церкви і нас взяли з собою, – розповідає пані Марія (запис розповіді «Репортеру» надав її онук Андрій Шорін). – Приходить якийсь чоловік і говорить: «Сестри, облава, шукають дітей». Вони казали, як нас злапають, то тато з підпілля прийде здаватися. То одна сестриця взяла мене під полу, а інша – брата, другі стали довкола і так ми вийшли з церкви. А другий раз у підвалі ховали, у великих ящиках зі свічками. Надібрали свічок – поставили мене і брата. Приходили, питалися, що тут маєте, а монахині лише руками розводили».
За спогадами Лесі Дмитрів, ігуменя Моніка навіть врятувала село від підпалу, бо знала німецьку та змогла разом із війтом відговорити чинити розправу за вбитого німця.
Настоятелька давала притулок не лише українцям, а й євреям. У спогадах старожилів села знаходимо відомості про те, як Моніка ховала їх на найвиднішому місці, аби не викликати підозр – переодягала в український національний одяг і відправляла подавати їжу німецьким солдатам, мовляв, так складніше запідозрити.
Крім того, у Підмихайлівцях довгий час переховувався син львівського рабина Єзекиїла Левіна Натана, якого ігуменя поселила в хаті капелана на монастирському подвір’ї. Про всі таємниці вона розповідала Андрею Шептицькому.
За його ж проханням Моніка прихистила і Наталію Меньшову-Радіщеву, котра назвалася донькою російського царя Миколи ІІ – Тетяною Романовою, що ніби чудом врятувалася від розстрілу. У монастирі вона взяла ім’я Таїсія.
Більшість монахинь з пересторогою ставилася до новоприбулої сестриці. Підозри викликали навіть побутові дрібниці – Таїсія погано знала французьку, що зовсім не характерно для царській сім’ї, постійно ходила за Монікою, ніби пильнувала за кожним її кроком. Непевною була і її робота в монастирському шпиталі, куди приносили ранених повстанців.
«Сестра Таїсія, хоч і була за лікаря, але всі знали, що вона підіслана, – розповідає Леся Дмитрів. – Вона увійшла в довіру, й лише згодом з’ясували, що вона видавала інформацію про наших руським. Я пам’ятаю, як ми разом із сестрами та батьками під час бою сиділи у підвалі. Дивлюся у маленьке віконечко, а до приймального покою, в якому був центр, де зустрічалися монахи, привезли пораненого. То був такий хлопака з партизанів – Стах Вишняк, зовсім молоденький, 19-20 років. Таїсію закликали надати йому допомогу, а вона його так лікувала, що він помер. Казали, що вона, певно, спеціально допомогла йому на той світ піти».
Про цей інцидент розповідає й інша старожилка Підмихайлівців – 85-річна Зиновія Лень.
«Коли через наше село проходив фронт (1944 рік – авт.), я в церкві якраз прислуговувала, – пригадує пані Зиновія. – Аж тут залітає старша жіночка й каже, аби я закривала храм, бо більшовики прийшли. Я так злякалася, що молитовник навіть забула, прибігла до хати і разом з людьми пішла на Вільхову, бо вже зачали стріляти. Люди, хто міг, то ховався у пивницях, у монастирі, в підвалі, так і мої батьки пересиділи. Опісля один чоловік прийшов нам сказати, що фронт пішов далі, а мене мама з татом шукають всюди і навіть серед купи вбитих москалів. Тоді поранили партизана Вишняка і ще одного Василя, але їх врятувати не змогли».
Жінка пригадує, що після того інциденту всі в селі остаточно зрозуміли, хто така Таїсія.
«Всі шемрали між собою, що її тримали як агента, – каже пані Зиновія. – А потім приїхав ще один лікар і вони разом допомагали йти хлопцям на той світ. Я тоді ще була дитиною, але це те, що говорили у нас у хаті, тато, брат Стефко, який у партизанці був».
За інформацією краєзнавця Ярослава Польового, що тоді до монастиря прибув лікар на прізвище Красовський, який видавав себе за опікуна Таїсії. У тандемі вони навіть організовували курси медичної допомоги для сільських дівчат. Та селяни згадують, що саме з приїздом лікаря у селі значно побільшало облав, почали «падати бункери».
Нині ім’я Наталі Меньшової-Радіщевої можна знайти у списках «лже-Романових», поряд з десятками інших самозванців.
Доля монастиря була визначена, коли у листопаді 1945 року мати Моніку заарештували. Два роки вона провела у Станіславській тюрмі, після чого її засудили до восьми років позбавлення волі й вивезли до Дубравлагу (Мордовія). Через чотири роки вона там померла.
Монахині розійшлися по найближчих селах, «розчинившись» між звичайними селянами, аби їх не спіткала доля ігумені.
«Монахів зачали арештовувати, тож вони вирішили розбігатися, в інші монастирі не переходили, – пригадує Леся Дмитрів. – Знаю, що точно дві пішли жити в сусідній Журів. Я, коли була підлітком, у лікарні Яремчі зустріла сестрицю Стефанію, вона там санітаркою була. Я до неї підійшла, але та не хотіла зізнаватися, бо боялася. Лиш коли сказала, що я з Підмихайлівців і вона мене вчила, то почала зі мною розмовляти. Але потім просила, аби я нікому не казала, що впізнала її».
До нинішньої психіатричної лікарні у Підмихайлівцях відвідувачів не пускають – карантин.
Авторка:Скоропляс Тетяна