Можна сказати, що у кузні «Дархан» у Надвірній твориться справжня історія. Її власник – відомий в Україні зброяр Дмитро Ейдер, батько військовополоненого моряка Андрія Ейдера. Скоро чекає сина в гості. Після звільнення Андрій до батька ще не приїздив.
Саме у цій кузні Дмитро виготовив кортики для всіх полонених моряків, а ще – таємничий меч гетьмана Сагайдачного, пише Репортер.
Гори кращі за море
У Надвірній дружня родина Ейдерів мешкає вже третій рік. Кажуть, їм тут добре, не шкодують, що перебралися з Одеси. Звідси родом дружина зброяра – Євгенія. Втім, за її словами, на переїзді наполіг чоловік. Сміється, що сім років переконував.
Тоді з ними до Надвірної переїхала вся кузня «Дархан» – ще й кілька майстрів. Ейдери орендували для них будинок, налагодили роботу, але тут старший син Дмитра Андрій потрапив у полон. Сталося це 25 листопада 2018 року, коли три українські кораблі у Керченській протоці захопили росіяни. У полон потрапили 24 моряки.
Тоді кузня стала. Майстри повернулися додому, залишився тільки один учень – Артем Граненко. Зараз родина знову налагоджує життя.
Дмитро з Артемом вже поїхали на кузню. Євгенія їде слідом за чоловіком на старенькій «Славуті». Кузня розташована на території колишнього молокозаводу. Навколо ліс, видно гори. Саме вони так захопили корінного одесита Ейдера.
Щоб знали й через 100 років
У кузні кипить робота. Гримить музика, гупає молот. Дмитро виходить на вулицю подихати. З собою виносить прототип, за яким зробив 24 кортики для полонених моряків. Зроблений він повністю вручну, з дамаської сталі. Ейдер каже, робота над кортиками помагала пережити ті події.
16 років тому в кузні одеського порту він робив для моряків кортики зразка 1994 року. «Той був значно менший і не такий вишуканий, – пояснює зброяр. – Більше нагадував кортик радянського зразка. Я ще тоді казав, що наші хлопці не заслуговують на цей кусок непотребу».
Зрозумів, що треба щось поміняти. Як корінний одесит, взяв за основу одеські мотиви. «А тут були греки, турки, хозари, татари, – говорить Дмитро. – Є елементи, які нагадують колони грецького храму Афіни. Зробив кортик довшим, бо це була зброя для штурму. У столиці показав це заступнику командувача ВМС Андрію Урсулу й він дав офіційне добро».
Над кортиками працювала ціла команда майстрів із Києва, Франківська та Надвірної. От, Дмитро Ейдер, Євгенія Ейдер, Артем Грененко – кузня «Дархан». Ще київські майстри Onsdag, які робили скрині, гравірування на кортику. Віталій Смірнов – зробив дерево під рукоятку. Воно специфічне – чорний граб запечений при температурі 375 градусів. В результаті це дерево перетворилося у пластик. Аrt studio V2 – зробили литво. Івано-Франківський ПП «Інструмент» помагали з різними технічними моментами.
Ці кортики вже готові, їх мали відправляти в Одесу на нагородження, а тут карантин. Тепер чекають.
Кожен кортик іменний. На ручці з одного боку – координати, де захопили судно (а їх три), а з іншого – час захоплення. Ім’я моряка – на лезі.
«Ідея була в тому, аби будь-яка людина через 50 чи 100 років змогла зрозуміти, чому й кому присвячений кортик, – розказує Ейдер. – Геральдист ВМС розробив логотип: якір з тризубом у колючому дроті».
Ще розповідає, була проблема, бо носити кортик має право тільки офіцер. Серед полонених було вісім офіцерів, а Дмитро сказав, що робитиме для всіх. Тож придумали, що вручатимуть не як офіцерські кортики, а як нагороди.
За словами Дмитра, ця ідея дуже сподобалась морпіхам, тепер вони хочуть таке й собі.
«Подзвонила команда моряків, які у 2014 році першими пішли в АТО – їх там 32, – каже коваль. – Я навіть не знав про такий підрозділ добровольців. І вони теж заслуговують на цю нагороду».
Відповідь для ворога
А ще тут кували «меч Сагайдачного». Рік тому до Ейдера звернувся колишній командувач ВМС Сергій Гайдук з проханням зробити копію цього меча для флагмана «Гетьман Сагайдачний». Оригінал знаходиться у музеї в Кракові.
За словами Дмитра Ейдера, поляки настільки ним дорожать, що довго не давали навіть фото. А потім ще взяли зі зброяра обіцянку, що не робитиме точну копію і поставить своє клеймо. Зараз меч уже на кораблі.
Також нині Дмитро працює ще над одним проєктом. Каже, якось виникла ідея взяти осколки російських мін чи снарядів і викувати клинок. Залізо передали хлопці зі Сходу.
«Вийшла непогана сталь. Той ніж ми подарували сину одного волонтера, морпіху, – згадує зброяр. – Потім я почав з тих осколків кувати дамаську сталь. Там були ще якісь деталі підбитої російської техніки. От взяв усе те, що росіяни нам накидали, та й зробив нашим хлопцям ножі, аби була «атвєточка».
Один із ножів поїхав до Канади. Його купив атовець, який туди емігрував. За отримані кошти Дмитро зробив ще чотири, але не для продажу. Один ніж подарували відомій волонтерці, командирці підрозділу «Янголи Тайри» – Юлії Паєвській. Другий – морпіху Павлу Суханю.
«Ми з ним давно дружимо, – говорить Дмитро Ейдер. – Коли малий у полон потрапив, то Павло сильно себе картав. Дзвонив, вибачався, мовляв, він мав бути з ними на кораблі. Досі картає. Тож я вирішив зробити йому такий подарунок».
Ще два ножі також підуть на подарунок. Дмитро каже, для людей це має бути сюрпризом.
Зараз йому мають надіслати ще 22 кг металу з фронту. Ейдер хоче зібрати осколки, гільзи, інше залізо та зробити з цього по старовинних гравюрах козацьку шаблю.
«Клинок – з осколків, рукоятку – з частин підбитої російської техніки, піхви – з патронних ящиків. Хочу в цій шаблі виразити всю сучасну війну. Напевно, подарую її якомусь музею. Це річ, яка буде нести свою енергетику, свій посил», – пояснює він.
Сильний зв’язок
Біля кузні стоїть байк. Це подарунок батькові від Андрія. Колись він розбив батьків мотоцикл, притягнув його додому та пообіцяв, що з першого рейсу купить і подарує татові байк Honda Gold Wing.
«То були дитячі обіцянки, які переросли от у що, – посміхається Дмитро. – Правда, це не Honda, бо той коштує півмільйона гривень. Це Yamaha Drag Star. Рівно рік тому в мене з’явився – до дня народження».
Нині Андрій продовжує службу. З батьком постійно на зв’язку. Останнього разу говорили з півтори години, бо в Андрія була нічна вахта. Питається у батька поради щодо всього, зокрема й молодого сімейного життя.
«Я дуже вже хочу онуків, але кажемо йому, аби не спішив, – сміється Дмитро. – Андрій після полону досі відновлюється, як і вся родина. Йому важко. Сильно замкнувся, ніде не гуляє, не виходить. Вмовляв його перевестися сюди, тож він ніби думав. Але зараз планує йти вчитися, тому має залишатися в Одесі. У нього скоро буде відпустка, то чекаємо його тут».
За словами Дмитра, він також досі не може відійти від тих подій. Каже, всюди, де у сина були поранення, – у нього повискакували фурункули. Навіть лікарка-психолог дивувалася, що такий сильний зв’язок.
