Батько перинатальної медицини, відомий у цілому світі німецький вчений народився у Станиславові

Метафора “молочні брати”, яку галичанин Александер Ґранах увиразнив в автобіографічному романі  «Ось іде людина»,  з перспективи українців стосується  не лише галицьких євреїв. Молочними братами українців Галичини протягом близько 150 років були й німці, що від кінця 18 століття прибували сюди в рамках так званої Йосифинської колонізації, пише Правда.іф з посиланням на Збруч.

         У випадку зі швабами — як у нас називали німців —  негативний зміст поняття “колонізація” зводився до мінімуму, принаймні для українців. Галицькі німці не загрожували надмірно асимілювати українських сусідів ні в плані мови, ані в плані релігії. А що стосується господарювання й побуту, то галичанам-українцям від німецьких сусідів таки було що перейняти. Важко сказати, наскільки цим шансом скористалися українські мешканці десятків сіл і міст, в яких поруч з ними (а також з поляками, євреями, вірменами) мешкала здебільшого добре організована, дисциплінована й старанна німецька громада.

         Як усе розгорталося?

         Цього літа мені довелося побувати в Ульмі. Постояти на острівці серед Дунаю, в місці, що називається «Schwall»  — слово можна перекласти як бистрінь. Саме звідси відчалювали кораблі на схід, а починаючи від 1781 року кількість тих, що пливли до Відня, значно збільшилася. На палуби суден піднімалися безземельні селяни, наймити-поденники, слуги, а також бідні ремісники: ткачі, шевці, столярі, ковалі, мірошники й інші. Частина з них була із землі Пфальц, інша — із Баден-Вюртемберґу. Вони пливли на Схід шукати кращої долі.

         Чому саме від 1781? Бо після смерті Марії Терезії — попри усі свої численні чесноти вона, ревна католичка, про рівноправність конфесій і чути не хотіла —  час релігійної толерантності таки настав. Син монархині Йосиф ІІ проголосив вердикт, згідно з яким некатолики отримували право вільно практикувати релігійність у рамках своєї конфесії. Отож ця хвиля еміграції з Німеччини була переважно протестантською.

         З Відня переселенці через Моравію возами (іноді й пішки) діставалися до Кракова, а звідти їх розподіляли по селах. На новій батьківщині вони отримували сяке-таке житло, поле, плуг, пару волів чи коней, корову й зерно для посіву. Протягом року їх постачали продуктами харчування. На десять років звільняли від податку на землю, неоплачуваної праці й десятини. Однак відсталість краю, бідність, бездоріжжя й міжетнічна напруга багато кого розчарували й спонукали до подальших пошуків щастя. Наприкінці 19 століття галицькі німці масово еміґрували до Америки. Згідно з Вікіпедією, 1900 року в Галичині (включаючи сьогоднішню польську її частину) мешкало близько 80 тисяч німців.

         Чимало галицьких німців володіли українською мовою, брали участь у визвольних змаганнях українців або сприяли Україні якимось іншим чином. Назву лише тих, про кого добре знаю: Теодор Цьоклер — засновник і керівник комплексу для дітей-сиріт, німецької школи, а згодом і гімназії у Станиславові, пастор і лідер німецької громади. Ганс Кох — уродженець села Зимна Вода біля Львова, теолог, історик, засновник Інституту Східної Європи, перекладач української поезії німецькою мовою.  Еразмус Цьоклер — внук Теодора Цьоклера, лікар-хірург, багато років очолював кардіологічний центр у місті Бад Оєнгаузен, письменник, автор книжок про діяльність своєї родини в Галичині, упорядник книжки оповідань Ганса Коха, а також романів на медичну тематику. Цього року Еразмус Цьоклер відсвяткував 95 літ від дня народження. Народився, до речі, у Станиславові.        

         Еріх Залінґ — “батько” перинатальної медицини

         21 липня 2020 року докторові медичних наук професору Еріхові Залінґу, відомому на увесь світ батькові перинатальної медицини, теж виповнилося дев’яносто п’ять років.          2019 року професор Залінґ ще був почесним гостем міжнародних конгресів перинатальної медицини в Сурґуті й Стамбулі. Наприкінці шістдесятих років лікар-акушер клініки в Берліні Залінґ запропонував опікуватися дітьми в утробі матері, попереджати, виявляти й усувати можливі патології ще до народження дитини. Він запровадив чимало нововведень в акушерстві. Іменем Залінґа названий інститут перинатальної медицини (Erich Saling-Institut für Perinatale Medizin e.V.) Еріх Залінґ — засновник і почесний президент International Academy of Perinatal Medicine, його ім’я носить фундація, існує премія його імені.

         Серед найважливіших нововведень професора Залінґа, що успішно застосовуються у цілому світі є, наприклад, амніоскопія: аналіз навколоплідних вод вагітної для встановлення стану здоров’я плоду. А ще  — спеціальна програма для вагітних, що запобігає передчасним пологам, а також спосіб належно повернути дитину, що перед народженням розташована в утробі неправильно. А ще — метод запобігання проникненню інфекції в матку вагітної. Завдяки цим новаціям кількість викиднів і смертність немовлят у цілому світі скоротилася в рази. Еріх Залінґ нагороджений єдиною федеральною відзнакою Німеччини — Орденом за заслуги перед ФРН.

         Професор Еріх Залінґ живе у Берліні.

         А народився він… у Станиславові.

         Його батьки були галицькими німцями й мешкали на одній з вулиць Колонії Княгинин у Станиславові. Батько Генріх Залінґ працював лісником, будинок лісництва стояв поблизу села Зелена Надвірнянського району. В інтерв’ю для газети галицьких німців з нагоди свого дев’яностоп’ятиліття  професор Залінґ каже, що стежить за життям в Україні. А ще ділиться своїми давніми спогадами з міста свого дитинства, Станиславова:

“Дитиною, прогулюючись іноді містом, я найбільше любив купувати у вуличних продавчинь смажене гарбузове насіння. Його загортали у кульочки з газетного паперу. Розлущувати насінини зубами — це було особливе мистецтво; я досі пам’ятаю ту насолоду, як і заохочувальні вигуки продавчинь: Зернята!”

Професор Еріх Залінґ народився у Станиславові, мешкає у Берліні.

         Організація галицьких німців

         Згідно з умовами таємного додатку до Акту Молотова-Рібентропа наприкінці 1939 – на початку 1940 року німці Східної Галичини мусили покидати батьківщину й переселятися в західну частину Польщі, яку нацисти анексували, у землю Варти довкола Познані. З собою переселенці з Галичини могли взяти лише 25 кілограмів багажу на особу. Після війни, коли земля Варти знову стала польською, німці змушені були тікати звідти далі на захід, у Німеччину. І вже 1946 року була створена організація “Hilfskomitee der Galiziendeutschen e.V.” — “Комітет допомоги галицьким німцям”. Комітет допомагав утікачам влаштуватися у країні їхніх предків.

         Ця організація існує досі.

         І не припиняє своєї гуманітарної діяльності.

Після розпаду Радянського Союзу “Комітет допомоги…” ініціював поїздки до Галичини, і галицькі німці почали здійснювати гуманітарні проекти у різних галузях. Розшукувати й впорядковувати німецькі церкви і цвинтарі, налагоджувати контакти з колишніми українськими сусідами й цих сусідів активно підтримувати. Наприклад, до Івано-Франківська представники організації на чолі з Еразмусом Цьоклером не раз привозили медикаменти, медичне устаткування, меблі й інші необхідні речі.

Цього року уродженець Станиславова Еразмус Цьоклер відсвяткував 95-ліття.

         Понад шість десятиліть “Hilfskomitee der Galiziendeutschen e.V.” видає свою газету. Вона виходить шість разів на рік і її можна передплатити. В газеті публікують повідомлення про проекти, які здійснюють члени організації в Україні й Польщі, розвідки на теми німецької громади Галичини, спогади, (авто)біографії, родинні історії,  словом — інформацію про спадщину галицьких німців у різних галузях. А крім того — статті про життя в Україні, новинки з української літератури, що з’являються в перекладі німецькою мовою.  Один з членів громади Манфред Даум уже багато років впорядковує електронний архів. У цьому архіві зібрана інформація про понад 90 тисяч родин й понад триста тисяч осіб. Архів має у своєму розпорядженні оцифровані  метричні книги німецьких мешканців з близько трьохста населених пунктів Галичини. 

         Галицькі німці видають чимало книжок, покажчиків, брошур, фотоальбомів з найцікавішими старими фотографіями з Галичини, збірники пісень і віршів, словники діалектів, розвідок про художників і їхні твори тощо. А що серед активних членів громади є вчені з науковими ступенями, то не бракує і справжніх історичних наукових розвідок. Серед них — чисельні публікації професорів Еріха Мюллера, Еразмуса Цьоклера й інших. Це різні дослідження окремих історичних аспектів, що грунтуються на документах  (звісно, що деякі з них прямо стосуються історії України).

         Упевнена, що для українських істориків усі ці матеріали теж мають надзвичайно велику цінність.