Якщо ви ще не були у приватному етнографічному музеї старожитностей Гуцульщини, що у Криворівні, то ви ніц не знаєте про гуцулів. Не зважаючи, скільки разів бували у Верховині.
Бо стільки цікавого, колоритного й нового «Репортер» ще не чув і не бачив.
На чотири боки
Зо п’ять років тому музей на своєму обійсті відкрив історик Ярослав Зеленчук зі своїм батьком Іваном. Екскурсії помагає проводити і молодший Зеленчук – Влад. Їхня родина, то дуже добрі експерти й дослідники по Гуцульщині. Для «Репортера» екскурсію проводить найстарший Зеленчук – пан Іван.
Зустрічає посеред зеленого подвір’я у гарній вишиванці, з сопілкою у руках. То інструмент і вказівник.
Пояснює назву села, малює тою сопілкою на землі підкову, бо саме таку форму має Криворівня з висоти. «У нас гори – норма, а рівнина – дивина, – каже пан Іван. – Тому в назві є «рівня», але вона підковоподібна, крива».
Далі чоловік командує дивитися на схід, що там розташований знаменитий Писаний камінь. На заході – гора Громовиця, яка захищає село від великих бурь. Каже, у горах просити дощу і смерті не треба. На півдні – Довбушанка. Там між двома скелями є прохід у підземелля.
«Там і сто людей може ховатися, – якось суворо говорить чоловік. – Старі люди кажуть, що там брама на цей світ і той. Туди не водимо, бо небезпечно».
Навпроти – Ігровець. Колись там проводили ігрища у день сонцестояння. І лише після цього веде до музею. При вході табличка з графіком. Працюють: «Вид коли встанемо – доки зможемо. Вихідний – коли захочемо». Усе зрозуміло.
Аби не два ведмеді
Усередині доволі просторо. Посеред залу дві колони, обклеєні старими фото. На них чоловіки, жінки, діти. Їх десь понад 300. Це син Ярослав назбирав для дисертації. Фото показують побут гуцулів, їхній одяг, обряди, ремесла.
Багато стелажів, шаф, поличок. І все начинене, насилене, заповнене старожитностями. Поскладано акуратно й продумано.
«Коли приїздять туристи, то все ставлять два запитання, – розповідає Зеленчук. – І ми за багато років намагалися на них відповісти. Як ми тут жиємо у горах і що ми тут робимо? Розказуємо окремо, що в горах робила жінка, а що чоловік».
Підводить до манекена гуцулки. Розказує, що жінка у горах тримає хату за три вугли, тобто кути. Перший її обов’язок – народити багато здорових дітей, бо лише такі виживали у горах. Наводить з праці Володимира Гнатюка жахливу статистику, що з 250 новонароджених дітей виживало лише 50.
Нагодувати родину жінка мала, маючи лиш м’ясо-молочні продукти й відкритий вогонь. «До нас тут один оженився з Коломиї, поїхав додому, й мати питає, мовляв, як тобі сину? А він каже: «Зле, бо молоко трояке, а борщу ніякого», – переповідає Іван Зеленчук. – У горах, казала моя мати, «овочі ростуть, бо мусіт, а десь там, бо хочєт». Гуцули землеробством не займаються».
Показує, що весь одяг, який є на манекені, жінка робила своїми руками для себе та родини. «Є фото, де гуцулка їде на коні та й пряде, – каже пан Іван. – Робила все, крім постолів, бо тяжко. Я пробував ходити у них, то дуже приємно. Чуєте кожен камінчик. Добрий масаж!».
Жінки ткали запаски, полотно на сорочки. «А це попружка, її ще називають крайкою – сакральний елемент вбрання, – пояснює чоловік. – Є широка, вужча й геть вузенька. І не дай Боже, аби жінка показалася між людьми без тої попружки. Одна старенька бабця мені казала: «Ви дивилися телевізор? Такі там файні жінки, але розпересані». Розперезана жінка мала право бути лиш у спальні. Як на люди вийде без попружки, то погано себе рекламує».
Коли гуцулка вишиває своєму чоловіку сорочку, він не має права їй перечити. Вишиває, що хоче. Якщо чоловік добрий, гарно ставиться і дбає за дітей, то вишиває внизу двох оленів. Якщо ж не дуже дбає за дітей, а ще вважає, що є не одна жінка на світі, то вишиває два ведмеді.
«Як заходить він до церкви, а є два олені, то всі кажуть: «О, заслужив у жінки такий комплімент. А як два ведмеді – то є питання», – посміхається пан Іван.
Найблагородніша чоловіча справа
Й лише один кут у хаті тримає чоловік. Його робота – забезпечити родину дровами, бо ватра має горіти цілодобово – це оберіг.
Головною роботою було літування на полонинах. Чоловіки йшли на чотири місяці пасти вівці.
У музеї на підвіконні поскладані різні дзвіночки. Маленькі, великі, силянки з дзвіночків. Пан Іван вчить, як розрізняти за звуком, де пішла вівця, баран, мала овечка, корова, коні.
Каже, не зачепити дзвінок на вівцю, то був великий гріх. А коня так любили, що давали йому сім дзвінків. У гуцулів, до речі, сакральні цифри – три, сім, дев’ять. Парні не можна.
Аби худоба трималася пастуха, він їм грав на сопілці. Пан Іван грає коротеньку просту мелодію на сопілці-указці.
Ще показує, яку знайшли вирізьблену палицю пастуха. Тут зверху донизу ярусами різні історії. Перший ярус – трава, далі до низу худоба, стая, а вкінці вже й сам пастух.
«Тут бачите ініціали П. І. Ю, – розказує чоловік і крутить палицю в руках. – Пише, що він бовгар полонини Щівник, пасе 120 голів у колгоспі «Коцюбинського» 1961 року. Мені подобається система цінностей: травичка, корм для худоби – найперше, сама худобина, стайня і, як добре додивитися, то ту є стіл, а на нім ніж, бринза і пляшечка. Колись гуцули пили лиш вина. Горілка появилася у Першу світову війну».
Вже пізніше в горах почалися заробітки на рубанні лісу. То була небезпечна робота, бо працювали високо в горах і рубали лиш взимку. Серед експонатів є пили, сокири, яким по 200 років.
«Є традиція: як бачите, що чоловік щось робить, то треба казати «Боже помагай», – розповідає Зеленчук. – Як бачите, що будує собі хату, то треба сказати це тричі. Серед усіх робіт, які доводиться робити чоловікові, найблагородніша – будувати хату для своєї родини».
Пан Іван підводить до стіни з різними бартками. Каже, бартка для гуцула, то, як для козаків шабля. Нею захищалися від звіра, але й бувало, що змагалися між собою.
«Лише в крайньому випадку можна було вдарити отак пласом, але не тим гострим, – показує Зеленчук. – Або билися до першої крові, першої подряпини. Хто поранився – той програв. Але були й нещасні випадки, тому в Австро-Угорській імперії заборонили металеві бартки-сталєнки й дозволили бакунтові -декоративні. Вона не має нічого гострого».
Лиш їх двох
Якби пан Іван розповідав про кожен експонат, то можна було б застрягти в музеї на кілька днів. Тому, каже, практикують тематичні екскурсії. Наприклад, розказують окремо про Великдень, Різдво на Гуцульщині, весілля.
Зеленчук веде до стелажу й за склом показує два предмети – це вінки кнєзя і кнєзівни, тобто молодого й молодої. Каже, вони для нього найцінніші, бо такі колись робила його мати. Шила з червоного сукна, додавала барвінку, спеціальні кітички й позолоту. Вінок молодої розміром з долоньку, а молодого – можна одягти на палень, такий маленький.
«Вінки вбирали й знімали лише батьки, – пояснює пан Іван. – Після вінчання жінка брала вінок чоловіка, клала всередину свого й зашивала. Далі зберігала протягом життя. Хто останній з пари помирав, то клали той зшивок у могилу. Це не можна було навіть дітям давати, бо це наше, тобто лиш їх двох».
Зеленчук розказує, що в цих краях за совітів коли людей виселяли, то вони встигали взяти хіба фотографію й документи. І в одній хаті знайшли ці вінки, зберегли та передали їм у музей.
Ще дуже багато розповідає за старі фото. До речі, тут є багато робіт Миколи Сеньковського, якого Зеленчук називає – Параджанов у фотографії. Він дуже багато знімав гуцулів і також прославив їх на весь світ.
Показує на портрет дуже гарної гуцулки. За цю роботу Сеньковський отримав срібну нагороду у Франції. Її назвали «Гуцульська парижанка».
«На тому фото дочка мельника – Євдокія Потяк, – розказує пан Іван. – До речі, її дочка живе у Коломиї. І вона, і онука, і правнучка – усі, як намальовані. Генетично пішло».
І, звичайно, є відоме фото Чукутихи – старої гуцулки з люлькою. Вони з сином довго шукали її історію і тих, хто знав бабусю. Жінка прожила 100 років, могла співати три доби без повторів. Каже, у Ясенові живе її правнук.
«Як хочемо ще сюди вернутися, то стаємо правою ногою і з-під п’яти беремо глини та й кладемо в кишеню, – Іван Зеленчук вчить місцевої прикмети. – Як їдете на море, що берете, аби вернутися? Камінчик! А в горах треба брати ту глину зі сліду. Як попадаєте сюди, то мусите підкоритися місцевим традиціям. Інакше будуть приймати за чужака. Приймаків, яких дуже ненавидіт, у нас називають зайдеї. А як не хочуть вас образити, то кажуть: «Він прийшлий». Тих, що сюди зайшли й так вичислюють, бо є своя етно-соціальна система».
