У міських літописах часто фігурує дата 13 січня 1897 року. Тоді мешканці Станиславова спостерігали нове досягнення науково-технічного прогресу – на залізничному вокзалі яскраво спалахнули електричні ліхтарі.
Як Станиславів виходив із темряви. Коли і де в місті з’явилася електрика (ФОТО)
Втім, справжній тріумф електрики наступив лише через 30 років, пише Репортер.
Світло братів Хованців
Зрозуміло, що самі по собі ліхтарі світитися не могли, для цього була потрібна електростанція. Вона складалася з трьох динамомашин потужністю по 75 кінських сил, виробництва відомої фірми «Сіменс і Гальське». Головним завданням станції було не підсвітка перону та привокзальної площі, а забезпечення електрикою паровозоремонтних майстерень. Решта Станиславова новітніми благами цивілізації поки що користуватися не могла. Як Станиславів
Прорив стався у 1912 році, коли в самісінькому центрі міста брати Хованці спорудили величезну кам’яницю (теперішня адреса – Незалежності, 4). На верхніх поверхах містились номери готелю «Уніон», на другому – однойменний ресторан, внизу розташовувалась популярна цукерня Кровіцького та великі крамниці. У підвалі працювала потужна друкарня, що становила кістяк сімейного бізнесу Хованців. Але найцікавіше ховалось на подвір’ї. Там, у невеличкій прибудові, працювала перша у місті приватна електростанція.
Вона складалася з двох генераторів постійного струму сумарною потужністю 50 кВт. Їх виготовила вже знайома нам фірма «Сіменс», яка встигла поглинути компанію «Шуккертверке», відтак отримала назву «Сіменс-Шуккертверке».
Такий козир, як власна електрівня, дозволив готелю ґонорово писати у рекламі, що кожен номер має електричне світло. Також кам’яниця Хованців мала п’ять поверхів і була першим міським хмарочосом. Аби гості не перлися сходами пішки, готель обладнали ліфтом. Ясна річ, він теж був електричний. Хоча до того у Станиславові взагалі ніяких ліфтів не було.
Сусіди із заздрістю дивились на готель «Уніон», який сяяв як новорічна ялинка. Після Першої світової Хованці зрозуміли, що, крім поліграфічних послуг та оренди готелю, можуть незле заробляти на продажу електрики. У 1918 році до їхньої електрівні приєднався Австро-Угорській банк, що містився на сучасній вулиці Грушевського, 4. Потім підключили весь банківський квартал (Незалежності, 19), Міщанське казино (Незалежності, 12), Повітову раду (Міцкевича, 4) та кілька інших установ.
Таким чином, у 1920-х уся стометрівка та прилеглі квартали освітлювались завдяки електростанції Хованців. Можливо, це вплинуло на те, що старшого з братів, Вацлава, у 1924 році призначили міським головою.
Під патронатом єпископа
Хованці не довго тішились енергетичною унікальністю свого закладу. Вже наступного 1913 року за сотню метрів від них звели готель «Австрія» (сучасний «Дністер»). Він належав греко-католицькій капітулі, яку очолював станиславівський єпископ Григорій Хомишин. Схоже, у владики були добрі помічники, які нарадили добудувати до кам’яниці додаткове приміщення з генераторами. Як Станиславів
Наприкінці того самого року Станиславів отримав ще одну приватну електростанцію, яка мала власну назву – «Електричне світло». За потужністю вона переважала електрівню Хованців і була розрахована на 80 кВт.
Якщо готель «Уніон» відзначився першим електричним ліфтом, то «Австрія» запам’яталась… незвичним парадом. Раніше усілякі урочисті процесії та дефіляди намагались провести у світлу пору доби. Але 3 січня 1919 року, вперше в історії міста, парад відбувся ввечері. І то який!
Тоді Станиславів був столицею ЗУНР, а готель називався «Одеса». У залі кінотеатру відбувалися засідання парламенту, а в номерах жили депутати. Того дня обранці проголосували за злуку з Українською Народною Республікою. О сьомій вечора з цієї нагоди перед готелем відбувся військовий парад – перший в історії республіки.
На балконі, який освітлювали два потужних прожектори, стояв президент Петрушевич та інші високі урядовці. Перед ними, з боку вулиці Липової (теперішній Шевченка), йшли колони піхоти, кавалерії, артилерії, військовий оркестр. Сучасники пишуть, що дійство освітлювалося смолоскипами та лампіонами.
За даними краєзнавця Михайло Головатого, наприкінці двадцятих «Електричне світло» давало струм на початок нинішніх вулиць Галицької, Мазепи, Чорновола, Шевченка, Січових стрільців. Її потужність збільшилась до 208 кВт, а кількість споживачів дорівнювала 380. Греко-католицька капітула гребла гроші лопатою.
Вогні на околицях
У той час, як більшість мешканців Станиславова користувались гасовими лампами, у ґміні Княгинин-Село, що було окремим поселенням, повним ходом відбувалась електрифікація.
Близько 1912 року, паралельно із Хованцями, тут спорудили невеличку електрівню. Вона містилась на вулиці П’ястів, де нині великий житловий будинок на Пулюя, 15.
Нічну темряву на головних вулицях ґміни розривали електричні ліхтарі. Світло було і в княгининських хатах, які мало чим відрізнялись від селянських. На жаль, ера енергетичного лідерства тривала недовго. Під час Першої світової лінія фронту певний час проходила уздовж річки Бистриці-Солотвинської. Електростанція опинилась фактично на лінії зіткнення і була частково знищена обстрілами, а частково розграбована російськими солдатами, позиції яких знаходились поруч. У повоєнний час її так і не відновили.
Ще однією «світлою плямою» була фабрика спирту і дріжджів Лібермана, яка мала власну електростанцію. Від 1925 року вона почала живити знеструмлений Княгинин.
Втім, рекорд потужності поставила приватна електростанція Маргошеса. Її запустили у 1928 році і призначалась вона виключно для потреб його фабрики шкір – тогочасного лідера станиславівської легкої промисловості. У зв’язку із розширенням виробництва Маргошес придбав локомобіль – спеціальний паротяг, що спалював вугілля, крутив генератор і видавав 240 кВт потужності. Але навіть цього не вистачало, і фабрика була змушена докупати електроенергію. Як Станиславів
Загалом, у двадцятих роках електроенергію у Станиславові виробляли 30 суб’єктів. Окрім уже згаданих електростанцій, невеликі електрівні мали: міська скотобійня, кілька млинів, паровий тартак, каса хворих, навіть кам’яниця Гаусвальда.
Кінець епохи малих електростанцій
Хто був основним споживачем електрики? Готелі, банки, урядові установи, промислові підприємства тощо. Прості люди не могли собі дозволити таку розкіш, а якби й могли, потужності приватних електростанцій не вистачило б на електрифікацію цілого міста.
Усе змінилося 1930 року. Тоді запрацювала новостворена станиславівська міська електростанція, яку почали будувати за два роки перед тим. На побудову власної електрівні магістрат виділив гроші та купив велику ділянку на дільниці «Колонія» (район теперішньої Індустріальної). Місце обрали через близькість до колії, якою підвозили матеріали та устаткування.
Перед купівлею дизельних двигунів провели щось на кшталт тендеру. Зупинились на продукції віденської фірми «Дойтц». Але у справу втрутилось Міністерство фінансів, яке примусило магістрат купити двигуни у Гданської судноверфі. Пізніше міські чиновники не раз шкодували про це, адже гданьці затримали поставку на цілий рік, та й якість виявилася так собі.
Із генераторами було легше, адже їх поставила німецька фірма «Броун Бовері», яка пунктуально виконала умови контракту. Загалом поставили три дизель-генератори загальною потужністю 1080 кВт. З часом ці цифри лише зростали, водночас із кількістю споживачів. Якщо у 1931 році електрівня мала 2000 клієнтів, то у 1936 – вже 10359.
Паралельно із збільшенням клієнтської бази міська електростанція, за всілякого сприяння магістрату, активно «душила» конкурентів. У 1930 ліквідували електрівню військового шпиталю, яка теж приторговувала енергією. У 1932 закрилось «Електричне світло», а в 1936 припинив свою діяльність заклад Хованців.
Сьогодні прямим нащадком міської електростанції є АТ «Прикарпаттяобленерго». Датою заснування підприємства вважається 16 серпня 1930 року. Саме тоді міська електрівня видала перший промисловий струм у мережу.
Автор: Іван Бондарев