Уже четвертий місяць у Франківську працює кризова кімната для жертв домашнього насильства.
За цей час тут побували близько 30 людей – жінки та діти. Історії, як і самі люди – різні, і не завжди у них щасливий фінал, пише Репортер.
Заяви не пишуть
«Ідея створити таку кімнату виникла приблизно два роки тому, – говорить голова правління ГО «Дом 48.24» Наталія Вишневецька. – Вперше про цю проблему я почула від патрульних. Зазвичай ми працювали з групою реагування «Поліна» у попередженні насильства, проводили різні курси. Якось зібрали круглий стіл, запросили ще різні соцслужби, священника та всіх причетних до проблеми насильства в сім’ї. Є таке поняття «поліцейське піклування», тобто, коли поліція бачить, що жінка в небезпеці – вона не має права її там залишити».
І тут, за словами Вишневецької, виникло питання – а що робити з кривдником? Можна зробити припис, заборонити йому з’являтися в цій квартирі, але тільки якщо постраждала напише заяву. А заяви зазвичай жінки не пишуть. Такі випадки поліція вважає не підтвердженими.
«Як нема заяви, то поліцейські нічого не можуть зробити, – каже Наталія. – І жінку, якщо в тієї немає рідних чи друзів, вони змушені залишити з кривдником. Буває, на деякі випадки можуть виїжджати по кілька разів за ніч, бо чоловік починає агресувати ще більше».
Більшість жінок, за словами Наталії, юридично неграмотні й часто не готові розірвати стосунки, якщо чоловік підняв руку. Багато з них також бояться пліток, бояться, що інформація піде по сусідах. А ще бувають випадки, коли кривдник каже прямо «я тебе вб’ю» або «я вб’ю нашу дитину».
«Соціальні служби намагаються все вирішити на словах і мирним шляхом, – зітхає Вишневецька. – Але вони ж не знають, що там нема з ким мирити. Справу закрили, родину вберегли, галочку поставили. А те, що жінка того ж дня знову біжить до сусідів, це вже не їхня справа. Буває, жінка вірить в хороше, що чоловік поміняється – це просто один з етапів у житті, на жаль. Не можу сказати, що таке рішення треба поважати, але його треба прийняти. Після поганих моментів наступають хороші – чоловік приносить квіти, вибачається, але потім усе повторюється. І жінка далі сподівається на хороше».
Одна з жінок розповідала, що мала таке дуже довго, а потім кілька років все було чудово. Але одного разу в чоловіка таки стався зрив – через алкоголь. Зранку він побив ледь не половину родини.
Окрім таких випадків, бувають ще й кривдники психологічні, що змушують жінку повірити, ніби вона нікому не потрібна та й винна в усіх бідах.
«Відкриття кризової кімнати ми просували протягом двох років. Представники однієї з соцслужб відстоювали думку, що цього не потрібно, бо є кризовий центр у Верховині, соціальні квартири в Тлумачі, – каже Наталія Вишневецька. – Але ж не всі готові зібратися, все кинути та поїхати. За два роки ми зрозуміли, що в місті цим займатись ніхто не буде. А ще свого додав карантин, коли люди цілодобово разом – випадки почастішали. У нас одна жінка перебувала майже місяць, а держава не могла вирішити, куди їй податися далі».
Офіційно кімната відкрилася 10 серпня цього року. Проєкт був грантовий, мав тривати чотири місяці, але його планують продовжити принаймні до весни. За цей час тут побувало близько 30 людей – жінки разом з дітьми, від одного до 28 днів.
За словами Вишневецької, кризова кімната – це притулок першого рівня, бо час перебування обмежений до кількох днів. Другий рівень – перебування в антикризовому центрі протягом трьох місяців, де жінці забороняють мати будь-які контакти з кривдником, і з нею постійно працює психолог. Третій рівень – перебування в соціальній квартирі, поки жінка не почне нове життя.
Коли доводиться тікати
«Зараз у нас є одна старша жінка, і я б навіть назвала цю ситуацію типовою, – розказує Наталія Вишневецька. – В неї є психологічні особливості, але вона цілком нормальна, товариська. Її донька зловживає алкоголем. В родині постійно скандали, дочка побила матір і вигнала з хати, і не вперше».
Вишневецька пригадує першу жінку, що потрапила у кризову кімнату. Каже, та не з нашої області і їй довелося тікати від чоловіка. Займається з нею досі.
«Вона ромка і, скоріш за все, в українки таких проблем не було б, – зітхає вона. – Має шість дітей, але до нас потрапила з чотирма найменшими. Ми зіткнулися з тим, що навіть коли влаштовували дітей в садки та школи, то саму жінку на роботу брати відмовлялися. Я особисто займалась цим питанням. Люди бояться, що вона може бути «табірна», що когось буде приводити. Вона й до нас шукала роботу, але навіть офіціанткою чи мити посуд – не беруть».
У багатьох соцслужбах, каже Наталія, до цієї жінки упереджене ставлення і нею ніхто не займається. Багато разів чула, як її обзивали пиячкою, крадійкою, але поки вона перебувала у кризовій кімнаті – нічого подібного й близько не було. Зараз жінка в іншій області. Винайняла дешеве житло, холодне. Грошей не вистачає ні на дрова, ні на харчування дітям, яких, до речі, досі не влаштували ні до школи, ні до садка.
«Ще одна історія торкнулася молодої жінки, яка проживала сама, народила дитину, – продовжує Наталія Вишневецька. – В один момент в неї припинилися виплати по безробіттю. До всього – її виставили з квартири і замість того, аби кудись звертатися, вона переїхала до Франківська, бо тут вчилася. Думала, знайде своїх одногрупників і зможе в них пожити якийсь час. А в результаті нічого не вийшло. Якийсь час жила в хостелі, але гроші швидко закінчилися. Ну і все.. Чуже місто, дитина на руках, в кишенях порожньо. Ну, ми змогли якось допомогти, а потім вона вернулася до Тернополя, бо сама звідти».
За словами Вишневецької, якщо людина з іншої області, то соцслужби можуть відмовити в допомозі. Це пов’язано з пропискою, з купою довідок і небажанням комусь допомогти. Й тоді на поміч приходять інші, вони є, завжди.
* * *
За даними Нацполіції області, від початку 2020 року поліцейські отримали 1843 виклики за фактом домашнього насильства. Заяви написали 638 людей. Також поліція склала 394 протоколи та 409 термінових заборонних приписів.
