Вдома чи в селі, на роботі, у Криму в 90-х, Бразилії або на фронті під обстрілами. Поетеса, волонтер, лікар, режисер і біохімік поділилися із Суспільним Карпати історіями зі святкування Різдва та розповіли, де відзначатимуть свято цьогоріч.
Доктор біологічних наук Володимир Лущак
– Традиційно для галичан – у сімейному колі, потім підемо у гості до родини. Нічого особливого. Так як святкував із дитинства.
У 60-х роках, ще малим, я часто бував у бабці на Різдво. На Святий вечір бабця готувала страви, а нам, дітям, випадало прикрашати ялинку. Ми ніколи не вдягали ялинку на Новий рік, а на Різдво, точніше на Святвечір. Далі вже приходили гості, родина збиралася. Оце так у 60-х роках було, це те, що пам`ятаю з дитинства.
Пізніше традиції дещо змінилися, бо я багато років тут не був, хоча ми намагалися святкувати і коли жили в Москві, і в Криму. Традиції з жінкою – вона українка з Молдови – були перервані, але я намагався їх у сім`ї відновити. Таким чином, діти, виростаючи в Москві чи в Криму, навернулися до наших традицій теж. Я повернувся на Прикарпаття в 1997-му році, а відтак, ми повернулися і до наших споконвічних традицій.
Особлива історія? Я думаю, може бути цікавий наш досвід у Криму. Там, звичайно, серед наших друзів і товаришів ніхто не святкував, проте одного разу на Різдво, навіть кілька разів таке було, ми приготували Святу вечерю, запросили друзів і показали їм, як у нас це робиться. Для них було відкриттям, як у нас колядують, тому що там, із того що я чув, коляда це: “Коляда, коляда, дайте нам пятака, если нет пятака…” то ще там щось дайте. І дітям щось кидали в торбинки. А своїх трьох дітей я навчив колядувати. Якось всі троє, одягнені відповідно, пішли по хатах моїх знайомих співати колядки. То був початок 90-х років. Я сказав, до кого вони можуть піти конкретно. Вони пройшлися, люди були дуже задоволені, але всі троє дітей повинні були колядувати в унісон. Поки вони не відколядували гарно, то нікуди не йшли. Їм, звичайно, давали якісь копійки, насипали цукерок. Тут приходить жінка директора – вона у когось була в гостях, а мої колядували – і каже: “Владимир Романович, а можно они к нам придут?”. Я кажу: “Та можна”. А вона: “А нас в списке нету…”. Ну добре, хай ідуть. Додав у список, діти пішли, заколядували, усі залишилися щасливими. Ось такі традиції.
Ще був дуже цікавий досвід у Бразилії. Там на Різдво ходять у сорочках з коротким рукавом, шортах, сандалях – всі різдвяні персонажі. Такі як є, єрусалимські, хоча пальми там природні, звичайно, а ще – дуже тепло. Скажу чесно, якось було незвично, бо снігу не було. Пробував сам накривати стіл, але колорит не той – снігу хочеться. Хочеться, аби в нас була не бразильська зима, або щось таке тепле, а щоб сніг хрумтів під ногами.
Знаєте, я би сказав, що найбільша особливість для мене те, що Різдво – це традиція. Це для мене дуже важливо. Виростити українців у Москві чи в Криму було дуже складно, але саме такі речі, наші традиції, пісні, роблять українців українцями далеко за межами України. Крим – теж Україна, але тоді – це була не дуже українська територія, м`яко кажучи, тому “русский” менталітет там дуже явно домінував. Однак, ми завжди залишалися українцями на тих територіях, хоча й мали деякі проблеми, звичайно, але свого не відпускали. Діти, слава Богу, виросли українцями, поїздили по світах і всі повернулися додому, це для нас дуже важливо. Заради цього варто жити і тішитися.
Директор Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський
– Дякувати Богові, якось традиційно. Все життя, відколи себе пам`ятаю, святкую у Косові. Колись ми там жили у баби й діда. Потім, коли був студентом, теж приїжджав. Навіть один час жив у Чернівцях, але все одно навідувався на канікулах і на Різдво до баби з дідом. Коли вже їх не стало і туди батьки переїхали, коли вже є своя сім`я, то це перетворилося на незмінну святу традицію. У нас там, слава Богу, хата своя, так що традиційно зустрічаємо родиною в Косові. На другий день після Святої вечері ми йдемо в гості або гості приходять до нас.
Час від часу виникають курйози, тому що тато у мене зі Львівщини, а по маминій лінії – це гуцульська історія – баба з дідом були гуцулами. Вже коли вони померли, то почали виникати різні ситуації – як там у тата святкують, які страви мають бути, спиртне пили чи не пили, що перше їсти, а що їсти друге. Кожного року тато нам якісь новинки придумує, ну, але це таке, справжнє.
Для мене Різдво – традиційне родинне свято, і його найбільша цінність і родзинка – це те, що можна зібратися всією сім`єю. Сестра рідна зі своєю родиною і ми збираємося – це найбільша цінність. Це все дуже особливе, рідне від самого дитинства – навіть ті страви святкові, які готувала баба. Після різних життєвих суєт, біганини – це крута родинна штука. Це прославляння народження Ісуса Христа, і цим треба ділитися!
Головний лікар Івано-Франківської центральної міської клінічної лікарні Тарас Масляк
– Ви знаєте, я весь час планую свої святкування з родиною, з друзями або вдома – у мене є коти, пси, і я дуже люблю, коли вони разом із нами. Але воно в мене завжди чогось не виходить, на жаль. Так якось склалося, що одного року, що іншого, як не якісь непорозуміння, то були хворі, як не хворі, то були різні виробничі проблеми, які не давали можливості бути вдома, а дуже хотілося б. Хочеться цього року, після ситуації, яка зараз є у нашій державі, десь поїхати відпочити – або в Карпати, або за кордон. Однак, зважаючи на обставини, найімовірніше на Різдво будемо вдома із сім`єю. До нас приходять наші друзі, ми ходимо колядувати. Їдемо десь у село до знайомих, у Карпати. Мені подобається, як там у деяких селах святкують. У Верховині, наприклад. Хоча на Святвечір ми вже протягом багатьох років поспіль стараємося бути вдома. Це така традиція.
У дитинстві, я вам скажу, батько працював посадовцем. У той час, коли я ріс – а це була УРСР – усі мали бути атеїстами. Колядувати забороняли, кутю їсти забороняли, а коли продукт заборонений, то ще цікавіше було його скуштувати, йти колядувати підпільно. Ми робили “перебиранки” або, ще кажуть, “берду” чи “шопку”. Переодягалися у диявола, відьму, смерть, єврея, хлопчиків-колядників, трьох царів, звіздаря. Я брав участь у цьому дійстві ще, мабуть, із шести чи семи років. Колядували, заробляли гроші, дуже тішилися, коли мали якісь копійки, бо ми потім могли за них щось купити. Я пам`ятаю, що за першу коляду, у третьому чи в четвертому класі придбав собі ковзани. Жив я у Калуші, біля стадіону “Хімік”. Там заливали лід, а зими були не такі, як тепер. І я собі купив перші ковзани і грав у них у хокей. Вони коштували на той час дуже дорого – десь 6 рублів, тому це закарбувалося у пам`яті. Навіть пам`ятаю колір – синьо-голубі, хоч я хотів чорні, але чорних не було, а були такі “дівчачі”. Так ми йшли на ще не дуже замерзлу річку і грали там.
Також їздив у Галич до бабусі. Там є така Галич-гора, де також переодягалися і проводили такі своєрідні розколядки. Треба було вивчити віршики до тієї коляди, хоч це і було заборонено. Батько сварив, але мама у нас була дуже добра, знаєте, і нас таємно відпускала.
Я мав собаку, запрягав її в санки, і вона нас возила. Це різдвяне дитинство було, як веселка. Діти – мрійники. Ти протягом року чекав тої коляди, бо знав, що чесно заробиш гроші. Загалом, було цікаво.
Різдво – це вже є щось. Збирається сім’я – діти, родичі. Ще як мама була жива, жила у Канаді, то я якось до неї туди приїжджав на свято. Прикро, що нема батьків, але все одно ті святкування закарбувалися, бо Різдво відкладається у якусь окрему коробочку файликами, які можна розгортати. Там є багато різних фотографій, знимків, де ми були з батьками, сестрою, дітьми – воно все збирається на одній поличці. Це така пам`ятка про різдвяні свята.
Різдво – це для мене життя майбутнього. Коли ми доживаємо до Різдва, то завершуємо один рік, один період часу, який переходить в історію. Натомість, починаються нові, незвідані кроки для нових звершень. Це величне свято, це традиції, сім`я, родина, пам`ять за тими людьми, які були біля тебе – добрими і поганими, пам`ять за рідними, найближчими, сердечними.
Це тепло, а особливо в лікарні, – це надія пацієнта на життя і на здоров`я. Я довго працював медбратом, ще за студентських років, а студентів ставлять на Новий рік, на 8 Березня, на Різдво. Можу сказати, що хвора людина живе надією, що Різдво принесе їй здоров`я, покращення у всьому.
Різдво для мене – величезне сімейне свято. Я бажаю дітям, у яких ще є батьки, щоб у той різдвяний період часу вони були поруч із ними, низько поклонили голову, обійняли і подякували їм із добротою, приємністю, усмішкою.
Засновник Центру для учасників АТО та їхніх сімей “Бандерівський Схрон” Ігор Чернецький
– Святкуватиму так, як, в принципі, від 2016-го року – тут, у “Бандерівському схроні”. Відзначаємо стандартно, як і всюди на Західній Україні – за старими традиціями. Помолилися, повечеряли та й відпочиваємо.
Якщо відверто, то Різдво полягає у тому, аби святкувати його в сімейному, родинному колі. І тому, що за західним, що за східним стилем, ми святкуємо ще від 16-го року в Схроні. Завжди збирається багато людей – хто є на місці. Часто колядки співаємо. Є у нас такий чоловік, який дуже любить поспівати.
О-о-о, у дитинстві святкування Різдва, це була, мабуть, найбільш очікувана подія. То за Радянського Союзу, тому це було під певним секретом, і ми завжди на Святвечір ходили до бабусиної мами – прабабусі моєї. У неї на той час було троє внуків. Ми ходили усі троє в сусіднє село. Тоді такі сніги були до пояса, і для мене це все означало надзвичайно багато. То був кінець 80-х років. Ми тих 12 кілометрів на санчатах долали. Мене трохи тягли, а трохи я біг. У прабабусі завжди збиралася вся родина, співали, колядували. Сіно лежало в кутку хати, і ми мали там на ньому квоктати, кудкудакати, щоб кури неслися, курчата були, а нам за це давали гроші. Прабабуся завжди нам усім давала по 25 карбованців. Це були дуже великі гроші. Ми ще коли квокали, то нам кидали в сіно копійки, і ми їх там потім шукали.
Для мене Різдво, ще відколи себе пам`ятаю, було сімейне свято. Ми завжди святкували обидва Різдва, і то для мене було дуже добре, бо на одне Різдво щось підкинуть, на друге щось дадуть, якісь цукерки, тому дуже класно.
Був цікавий випадок у дитинстві. Одного разу, коли ми вулицею йшли колядувати, то здалося, що за нами біжать вовки. Ми всі почали втікати. Дід знайшов якусь велику палку, хотів відбиватися, а то, виявилося, не вовки були, а наші собаки, які відірвалися від нас і наздоганяли, аби з нами йти. Було страшнувато, бо то темно, але ми довго потім із цього сміялися.
Було ще Різдво на Сході у 2014-2015 роках, але там мало що запам’ятовується. Мабуть, обстріли були. Як і завжди.
Загалом, Різдво для мене – це сімейне свято. На якісь корпоративи ніколи не ходив і не вітав цього, бо вважаю, що хоча б одне свято маємо святкувати у колі сім`ї.
Поетеса, письменниця Власта Власенко
– На Різдво буду сидіти вдома, навіть нікуди не йду і не їду, бо COVID. Але, можливо, поїдемо з дітьми до мами в село.
О, а на Новий рік ми одного разу поїхали в ліс. Жодних курантів, жодних дзвінків, дзвіночків, феєрверків, а тільки тиша в лісі. Таке реально було. Поїхали вночі. Об одинадцятій виїхали – в наші гори, там, у Надвірній. Сніги падають, тиша, глибока ніч, ми запалили ватру – це було незвично і особливо.
На Святвечір, як колись дідо, так і тепер – заносять дідуха, снопи, сіно, кидають горіхи. Діти попід вікнами колядують, дзенкають. А взагалі, нічого особливого – родинні походеньки. Їсти, їсти, їсти, говорити, колядувати, забувати, що ми святкуємо. То традиція – забувати, що ми святкуємо. Шкода, що наче є Різдво, традиції, але, грубо кажучи, ми ходимо їсти, пити, спитатися, як справи, заколядувати і, здебільшого, забуваємо, нащо ми прийшли.
