Поняття “жінка” та “автомобіль” тривалий час були несумісними, а тим більше у спорті. Однак з плином часу тендітні жінки впевнено заявили про себе в автоспорті. Про магію швидкості, звук коліс та Всеукраїнські змагання WestNews поспілкувався з івано-франківською любителькою автомобільного спорту Наталією Сандалович.
У 14 років вона уже впевнено почувала себе за кермом. Їдучи у транспорті завжди слухає звук мотора та нервується, коли водії його “мордують”. Вона – досвідчений штурман та суддя автослаломів. Вона не робить з себе “пані” та миє свій автомобіть сама і отримує від цього задоволення.
“Автогонки – це моє життя, це моє повітря, те, що мене надихає. Я і машина – це невід’ємні частини. Це любов з дитинства. Можливо, я навіть такою народилася. Якщо забрати з мого життя гонки, я втрачу сенс.”
– Коли вперше Ви сіли за кермо автомобіля і як це було?
– Я з дитинства рулила і сигналила у батька на колінах. Вперше я поїхала самостійно у шість років, і транспорт був – трактор. Навіть ніхто поруч не сидів. Я зовсім не боялася, бо він був дуже легкий в управлінні. Це був трактор моїх друзів по сусідству, з якими я гралася і росла. Він був такий маленький без даху. Кабріолет ми його називали; часто ми на ньому їздили. Звичайно, це не було по дорозі загального користування, а десь на полях, де безпечно.
– У скільки років отримали права та коли придбали своє власне авто?
– Свій власний автомобіль я придбала у 19 років. У 18 років мої друзі зібралися в автошколу та й я думаю “іду з вами”, бо права – це річ потрібна, тим більше, коли я люблю автомобілі. Отримала я права і так дивлюся “для чого вони мені, якщо у мене немає автомобіля”. Тож через два тижні я виїхала з автосалону на власному авто. Це була звичайна “Лада Калина”. Щоправда, вона частенько ламалася, але, до речі, я її ремонтувала сама. А через пів року я дізналася, що таке автоспорт…
– Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.
– Любов до автомобілів у мене була давно, а любов до гонок мені привив франківський автогонщик Степан Мазур. Він мене сам побачив біля машини, коли я шось там крутила. Він підійшов і запитав: “Звідки така любов до автомобілів?”. І запропонував мені поїхати на Чемпіонат України з автогонок до Львова. Там я це все побачила з середини: старт, звук, драйв, адреналін, мурашки по шкірі, швидкість, повороти, скрипіння коліс. Я влюбилася… Ми почали їздити на різні тренування практично кожного тижня.
– Як проходять тренування та гонки?
– Гонка – це в першу чергу безпека. Ми перекриваємо повністю трасу. А всі тренування проходять практично, як сама гонка. Є певна кількість кілометрів, які треба проїхати на час. Кожна машина стартує через хвилину-дві. Ми змагаємося з часом. Пілот і штурман – це сім’я нероздільна. Пілот рулить, штурман читає. За день до гонки нам дають можливість проїхатися і прописати дорогу. Кожен поворот, дерево, ямку, камінь – ми можемо позначати все, що буде важливим під час гонки. Я зачитую вказівки на один крок вперед, а пілот може із закритими очима проїхати. В автомобілі кожен кілограм – це твій програш: чим важчий автомобіль, тим менша швидкість. Тому штурманів завжди вибирають маленьких.
– Чому Ви не брали безпосередньо участь у гонках як пілот?
– Тому що у мене немає спортивного автомобіля, на якому можна приймати участь у гонках. Звичайно, якби була можливість, я би позмагалася. А ще, через те, що батьки завжди були проти. “Ти дівчина”, “тобі цього непотрібно”, “інші виходять заміж, народжують дітей” – психологічно це давить, коли не підтримують рідні. Ніколи не було якогось захвату: моя дочка займається гонками. Я розумію, що вони хвилюються, але я думаю, що в такій ситуації рідним треба просто прийняти це. Бо все одно ні мене, ні будь-якого гонщина ніщо не зупинить. Якщо моє життя зупиниться за улюбленою справою, то я буду тільки рада. Коли у мене будуть діти і хтось з них захоче займатися гонками, то я буду їх тільки підтримувати.
– Розкажіть про Прикарпатський автомобільний клуб та автослалом.
– Кожного року 8-го березня у Франківську Клуб організовує автослаломи. Це є гонки для жінок з перешкодами на час: проїхати змійкою передом (задом), заїхати в дворик, проїхати повз фігурку, малюючи губи. Цього року будемо проводити на стоянці біля Епіцентру. Завдяки таким змаганням можна набути дуже багато корисних водійських навичок: паралельне паркування, задній хід, поліцейський розворот і т.д. Такі автослаломи проводяться в Івано-Франківську уже понад 15 років.
– Гонки – все ж таки небезпечний спорт. Чи траплялися з Вами автопригоди?
– Було… Коли я почала їздити, я відчула цей адреналін, швидкість, я можу і так, і так. Я була молода і не все розуміла. Був випадок у 2013-му році після слалома. Це був березень. Щоб машину гарно розкручувало, щоб заходити в поворот, перекачують колеса, дають повітря більше, ніж потрібно. І от я проїхала цю гонку, зайняла призове місце. Ми з друзями (нас було четверо) сіли у машину і поїхали по своїх справах. Але я забула спустити колеса і поїхала так містом. І от я “несуся” по Мазепи, це ж адреналін ще після гонки бурлить! Я обганяю біля озера автомобіль і бачу, що по зустрічній їде машина, тож мені треба сховатися у свій ряд. Я починаю повертати та тормозити і машину просто викидує у стовп. Це доля секунди, я не встигла нічого зробити. Слава Богу, ніхто постраждав, всі живі, всі здорові. Мені наукою був ремонт машини. Відтоді я зрозуміла, що на дорозі треба дотримуватися правил, а поганяти я можу на площадці на гонках. Зараз у мене їзда дуже виважена та спокійна.
– Як у Франківську розвивається автоспорт?
– В нас в Франківську проблема в тому, що автоспорт дуже дорогий. Франківських гонщинів дуже мало. Стартові внески, сервіс машини, проживання – це дорого. В Україні дводнева гонка в середньому коштує 3-5 тис доларів. Та й загалом в Україні автоспорт помирає, тому що це дорого.
– Чи є в Україні якась асоціація, яка б підтримувала автоспорт?
– На жаль, ні. А в Івано-Франківську проблема є навіть з майданчиком для тренувань. Ми неодноразово писали в адміністрацію листи з проханням виділити нам десь за містом кусочок, щоб ми могли навчати та тренувати охочих. Проте завжди отримували відповідь, що поки такої території нема.
– А як вважаєте Ви, чи справді немає території? Де б теоретично вона могла бути?
– Я думаю, можливо, у бік Ямниці є покинутий завод, там велика кількість території пустує. Можливо, десь за аеропортом можна щось таке придумати.
– Які плани на майбутнє?
У 2021-му році буду штурманом для дуже досвідченої гонщині Інеси Тушканової на Чемпіонаті України з ралі. Національна серія охоплює шість етапів. Перша гонка буде 2-4 квітня у Херсоні “Молочний шлях”, 14-16 травня – у Львівській області “Трускавець”, 4-6 червня – у Житомирі “Столиця”. До речі, буде гонка і в Івано-Франківській області – 2-4 липня у Снятині “Трембіта”. Далі – 6-8 серпня – Маріуполь, 10-12 вересня – “Ворота України” у Львові. Для участі у цих гонках для Інесси збудували високий джип “Хелкат”. Це дуже потужний автомобіль, який навіть підходить для Ралі Дакару – найбільшої та найважчої гонки у світі.