Світлана Тарахкало: «Коли знаходиш людей, які стають частиною твого життя, це ніби компенсація за все, що ти втратила»

 
Вона дуже особлива людина, яка з першого погляду, з першого слова зачаровує теплом, відкритістю, якоюсь неймовірною ніжністю душі. Її родині судилося розділити долю багатьох українців, покинути рідну домівку і опинитися в незнайомому місті, дуже далеко від рідного дому. Але вона не опустила рук: викладає в альтернативній школі, займається хенд-мейдом, дуже любить готувати, любить свою сім’ю і коли в домі збирається багато гостей. А ще як в Івано-Франківську, так і далеко за його межами славиться неймовірно смачне варення, яке готує Світлана Тарахкало.
 
– Світлано, скільки часу ти живеш у Івано-Франківську і як саме доля привела тебе до цього міста?
 
– До Івано-Франківська ми приїхали 1 червня 2015 року. До того майже рік жили в Одесі, а ще раніше – у Луганську.
Людям, які стали вимушеними переселенцями, реалізувати себе на новому місці і в новому житті досить непросто. Мені не одразу вдалося знайти те, чим би я хотіла займатися. Та проблема, яка сталася в державі, неочікувана така, вона усіх збила з ніг, збила з пантелику і ми не могли собі дати раду по-перше, з житлом і з тим, як відразу прогодувати дітей. Це була велика проблема і саме тому ми переїхали з Одеси до Івано-Франківська. Бо велике місто, яке звикло отримувати лише туристів, які приїжджають з грошима, таких «нахлібників» приймати не надто хотіло. Там було дуже-дуже важко. Звичайні люди допомагали, але це була скоріш можливість якось перебитися, а довгоочікуваної навіть не допомоги, а того, аби тебе сприйняли, як члена суспільства, мешканця міста – такого ставлення не було.
Чоловік шукав роботу і нам довелося обирати: Чернівці або Івано-Франківськ. А ми до того взагалі ніколи не були на Західній Україні. І обрали Івано-Франківськ. Лише 30 травня закінчилося навчання в школі, куди ходила старша донька, як ми зібрали речі і поїхали.
Спершу винаймали будинок. Я навіть плакала: коли телефонувала сюди і питала, чи можна зняти житло, мені відповідали, що звісно, можна. Я казала: «В нас троє дітей», а мені відповіли: «Хм, здивували, у нас тут майже у всіх по троє дітей!». Я казала: «А ми переселенці», а мені відповідали: «То й що? Хіба ви не люди?» І це було до сліз просто…
Ми їхали впевнені, що все буде добре, бо інакше просто бути не може.
Коли приїхали сюди, спочатку було важко, але нас одразу прийняла і «Просвіта», і міський соцзахист – нам допомогли з усією інформацією для переселенців: де і як можна зареєструватися, як усе оформити швидко і без затримок.
 
– І як тобі живеться у Івано-Франківську? Відчуваєш різницю?
 
– Різниця є і в архітектурі, і в ритмі життя. Але особисто для мене була різниця в людях. Можливо тому, що мені випадало знайомитися з людьми, які ставали моїми друзями.
Коли ми поїхали з Луганська, там залишилися і батьки, і багато друзів. Важко, коли не маєш змоги спілкуватися з ними. І життя розділилося на дві частини.
А коли знаходиш людей, які стають частиною твого життя, це ніби компенсація за все, що ти втратила. Хоч ми не маємо свого будинку, який мали там, але люди для мене виявилися найбільшою цінністю з того, що ми надбали тут.
 

 
– Як, власне, почалося твоє захоплення варенням?
 
– Коли ми переїхали до Івано-Франківська, я не могла шукати роботу, бо якраз перед цим, у Одесі, народився наш найменший син, наша третя дитина. Коли немає бабусі, чи когось із знайомих, хто міг би допомогти з дитиною, уже непросто. А ще ж є двоє старших.
Перше літо, коли ми лише приїхали сюди, до нас приїжджало багато знайомих, які теж виїхали з окупованих територій і роз’їхалися усією Україною. Ми одразу усіх везли або в Гуту або у Маняву, щоб показати гори, бо ж майже ніхто не бачив досі гір. І пригощала гостей варенням. Сім’я у нас велика і доводиться багато готувати. От якраз, гриби і варення – це те, що я могла дати гостям з собою, як подаруночки. Звідси й почалося захоплення варенням.
 

 
– Ти шукаєш різні поєднання смаків? Як вдається експериментувати?
 
– На експерименти надихнула, мабуть, історія самого Івано-Франківська, зокрема легенда про Мармулядову пожежу. Хотілося чимось здивувати рідних і друзів, тому й почала випробовувати різні смакові поєднання. Класичне варення робить майже кожен, але в мене зародилася така ідея: до Новорічних свят напекти пряників, наварити варення і відправити це як подарунки по Україні усім друзям та знайомим.
А якщо говорити про різні смаки… До переїзду в Івано-Франківськ я ніколи не куштувала страв із гарбуза, а тут виявила, скільки всього можна з нього робити. Сам смак гарбуза мені не дуже подобається, тому я спробувала додавати корицю, апельсини. І виявилося, що таке варення можна їсти не ложечками, а банками.
Першими дегустаторами були рідні, діти. А в чоловіка на роботі щороку до Новорічних свят проводять благодійний аукціон. Я приготувала на нього варення. Коли його спробували, до мене підійшов один чоловік і запитав, скільки видів варення я роблю, а я навіть не знала, що відповісти і почала для себе рахувати. Виявила, що на той час я готувала 28 видів варення. Але асортимент весь час змінюється, бо я не роблю великі партії.
Скажімо, готувала полуницю з апельсином і м’ятою, ревень з полуницею, малину з лавандою, моркву з апельсином і шафраном, полуницю з перцем чилі, айву з прянощами, айву з кизилом, персик з мигдалем, ківі з лаймом, тощо.
 
– Рецепти звідкись береш чи придумуєш їх сама?
 
– По-різному буває. Іноді дивлюся якийсь фільм, або читаю книжку і зустрічаю назву варення, яке ще не робила. Тоді шукаю рецепти, або сама експериментую. Буває, що перша порція не дуже вдала, тоді починаю шукати, що не так, що можна зробити інакше.
Згодом мене запросили майстрині з Івано-Франківська на ярмарок і це був мій перший офіційний продаж варення. Потім я зробила сторінку на Фейсбуці, де можна подивитися на асортимент варення. По Івано-Франківську я сама роблю доставку в будь-яке зручне для покупця місце, а також відправляю варення поштою по Україні.
 
Розмовляла Любов Загоровська