Схід, стукаючи в буддійські барабани, нагрянув у Карпатські гори, причому неподалік від самого географічного центру Європи.
Буддійський ченець з Донецька Сергій Філоненко побудував храм на схилі гори Маковиця біля села Кривопілля, пише УП.
Сергій Філоненко народився в Донецькій області, в селі Нижня Кринка, яке колись було козацької заставою, а пізніше прославилося як місце народження Олександра Ханжонкова, одного з піонерів європейського кінематографа.
Філоненка також можна назвати одним з піонерів, тільки буддизму в Україні. Помандрувавши світом, подивившись на його світлі і темні сторони, неодноразово спробувавши змінити хід подій на краще, Сергій опинився в Карпатах і навіть встиг стати тут своїм серед чужих.
Зрозуміло, що після чітко заявленої проукраїнської позиції, залишатися буддистам на окупованих територіях вже було неможливо. Вони були змушені покинути ті краї. Але при цьому Сергій не відчуває ненависті до тих, хто забрав “його Донбас” і мрії про зведення храму. Він не називає їх ворогами, а відноситься до них як дерматолог до хворих на псоріаз, що не бажають виліковуватися.
– А як ви знайшли саме це місце в Карпатах?
– Вчитель сказав, що потрібно знайти два місця – одне десь на Дніпрі, священній річці, а інше в Карпатах.
Спочатку ми купили будинок в селі під Черкасами, а потім я цілий рік жив у Львові, знімаючи квартири, і робив вилазки до Карпат.
Приїхав вчитель, поїздив з нами і каже – шукайте на відрізку від Ворохти до Верховини.
Якось ми з ним їхали в черговий раз, і тут на Кривопільському перевалі перед нашою автівкою на дорогу вибіг великий олень. Вчитель каже: “Це знак. Дух тутешніх гір вказує нам місце. Шукайте біля перевалу”.
Так ми і знайшли це місце на Маковиці. Спочатку приїхали, подивилися на цей косогор, що продувається всіма вітрами, і поїхали – не сподобалося. А на наступний день повернулися. Карма.
Щоденний розпорядок дня Сергія включає не тільки церемонії у самотньої аличі і ритуал Лотосової сутри, але і обов’язкові пару годин для індивідуального навчання. Вивчення іноземних мов або читання наукових праць – біля ліжка бачу книги Теодора Адорно і Бориса Гройса.
– Звісно, й роботи по дому вистачає. То одне виходить з ладу, то інше. А ще я висаджую дерева… Колись навколо будинку розквітне справжній сад.
– А послушники є у вашій традиції?
– Ми нікому не відмовляємо. Хтось потім йде і ми більше ніколи його не бачимо, а хтось повертається. Рік тому з нами жила дівчина з Хмельницького – закінчила школу із золотою медаллю, кілька мов знає, але кинула інститут і приїхала в “додзьо”. Вона і піч розтоплювала, і прибиранням займалася, і за продуктами ходила. Правда, готувати зовсім не вміла. Але ми навчили. Вона прожила з нами 10 місяців. Це набагато більше, ніж те, на що вистачає багатьох чоловіків, що приходять до нас.
В Ордені Ніппонздан Мьоходзі немає жорстких обмежень у харчуванні. У кожній з буддистських громад існують різні правила щодо їжі, але тут, на Маковиці, можна їсти все, включаючи м’ясо. Сергій Філоненко шість років був вегетаріанцем, а потім знову перейшов на звичайний раціон.
– А ось стати на шлях ченця… – продовжує він. – Тільки вчитель може вирішити, треба вам це чи ні. Він може порадити займатися балетом, як у випадку з одним молодим алтайським хлопцем – той хотів бути монахом, а вчитель порадив йому вступити до балетної школи, і зараз він успішно розвивається в цьому напрямку.
Ми виходимо на терасу, я закурюю, дивлючись на хребет Кострич, що здіймається на тій стороні долини. На одному зі схилів – свіжа залисина.
– Місцева банда вирубала ліс два роки тому, – сумно повідомляє Сергій, спіймавши мій погляд. – Сусідка так плакала за старими смереками, під якими ще її мати маленькою гуляла.
Я питаю, чи зуміли тутешні буддисти знайти спільну мову з місцевими мешканцями.
– Місцеві люди доволі толерантні, – відповідає Сергій. – Коли вони дізналися нас ближче, зрозуміли, що люди ми мирні і переманювати паству з місцевих церковних парафій не збираємося.
Правда, стався невеликий конфлікт з одним місцевим християнським фанатиком, якого обурювало, що ми молимося, постукуючи у барабани. Але навіть він вже заспокоївся.
Ми купуємо у місцеви.х продукти, а сусідам дозволяємо косити траву на нашій ділянці. Нам трава не потрібна, а в них господарства з вівцями і козами. Господарюють як можуть, мешкають без електрики.
В горах взагалі з кожним роком гуцулів стає все менше – більшість з них спускається в долину, там хоч якась робота є. Але наші сусіди – “тверді гуцули”. Вони гір не покинуть.
Більше читайте за посиланням
