Коли мені було три роки, бабця повела мене на цвинтар, що був за готелем «Україна». У пам’ять врізалися старовинні надгробки, потемнілі від часу фігури святих та ангелів на порослих мохом постаментах. Незабаром цвинтар знищили. Пізніше мені не раз траплялися фото з видами некрополя, але на них він був якийсь незнайомий. І лише нещодавно побачив світлини, що немов перенесли мене у дитинство.
На відміну від попередніх, вони були кольорові, і пам’ятники на них виглядали так само, як у нині далекому 1981 році, пише Репортер.
Нащадкам на згадку
Автором світлин є художник Борис Кононенко, який народився і виріс у нашому місті. Нині він живе у Києві, у мистецьких колах відомий під творчим псевдо Бі Гуко.
В 1970-х роках Франківськом поповзли чутки, що будуть зносити старий цвинтар, – згадує Борис Кононенко. – А там було багато цікавих надгробків, які сміливо можна віднести до пам’яток скульптурного мистецтва. Аби зберегти усю цю красу хоча б на плівці, я почав регулярно ходити на кладовище і детально знимкувати найбільш цікаві надгробки. У тому числі й кольоровою фотоплівкою, яка в ті часи була великим дефіцитом.
Станиславівський цвинтар заклали наприкінці XVIII століття для поховання представників усіх християнських конфесій. Тут лежали українці, поляки, німці, вірмени, італійці, одним словом, усі мешканці Станиславова, крім євреїв.
У середині 1950-х кладовище закрили для поховань, хоча поодинокі захоронення відбувалися до 1974 року. Незабаром там почали орудувати вандали, яких охрестили «бандою розкрадачів гробниць». Невідомі розбивали віка склепів, знімали прикраси з покійників, навіть видирали золоті коронки.
На кінець сімдесятих цвинтар виглядав доволі сумно. Комунальні служби ним взагалі не опікувались, тож надгробки заросли кущами і травою. Повсюди валялись фрагменти пошкоджених скульптур, склепи зіяли чорними отворами, в яких було видно залишки домовин і людські кістки. Для гри у футбол дітвора з сусідніх «хрущовок» нерідко використовувала… черепи.
Після побудови готелю «Україна» і драмтеатру поруч сформувався новий радянський центр міста, в який християнський некрополь зовсім не вписувався. Тому спочатку звідти забрали могили партійних діячів і червоноармійців, а влітку 1981 на цвинтар заїхали бульдозери…
Повстанська Мадонна
Отже, здійснимо віртуальну подорож алеями міського цвинтаря та познайомимось із тамтешньою скульптурою.
Наприклад, статуї, яку мистецтвознавці називають Мадонною, оскільки жінка тримає маленького Ісуса з земною кулею в руці, дуже пощастило – вона збереглась. А врятував її художник Микола Канюс. Він власним коштом найняв вантажівку та відвіз скульптуру в село Крилос. Нині фігуру можна побачити перед тамтешнім музеєм історії давнього Галича.
Інформації про неї мало. Відомо, що статую у 1910 році виготовили майстри Юліан Марковський і Мар’ян Антоняк.
Світлина Бориса Кононенка проливає більше світла на походження скульптури. На постаменті видно прізвище – RADONSKI. І це вже зачіпка.
У 1906 році краєзнавці Юстин Сокульський і Леон Кременецький видали брошуру «Спочивайте і вставайте!». В ній описані могили борців за незалежність Польщі, що були на станиславівському цвинтарі. Серед учасників антиросійського повстання 1863 року згадується і Леонард Ясенчик Радонський, 1832 року народження, колишній землевласник у познанському воєводстві. Під час повстання воював у загонах Казимира Мелецького та Леона Юнга де Бланкенхейма. Помер 21 серпня 1906 року.
Після того як росіяни жорстоко придушили повстання, значна частина його учасників емігрувала до Австрійської імперії. Дехто з них знайшов притулок у Станиславові, де мешкало багато поляків. На початку ХХ століття колишні повстанці вважалися національними героями, тож після смерті Радонського громада спорудила йому пишний пам’ятник.
На задньому плані фото проглядається тильний бік готелю «Україна», який довго споруджувався і був відкритий наприкінці 1975 року. Відтак, можна встановити приблизне місце розташування скульптури. Вона стояла на головній алеї, десь там, де нині починається майданчик з великим хрестом жертвам сталінських репресій.
Племіннику – від дяді
При вході до Музею мистецтв Прикарпаття стоїть статуя сплячого хлопчика у туніці, що тримає в руці терновий вінець. Цей атрибут дозволяє припустити, що майстер зобразив маленького Ісуса. У підніжжя каменя, на який спирається хлопчик, вибитий напис: «Чеслав Хованець. 1871-1904».
Цю скульптуру буквально з-під бульдозера витягнув мистецтвознавець Віктор Мельник і передав до музею як високохудожню цінність.
Чеслав Хованець був скульптором, народився у Станиславові, провадив активну громадську діяльність і вже у 26 років входив до складу управи польського культурно-просвітницького товариства «Гвязда». Він працював у майстерні свого дяді Яна Бембновича, який дуже любив племінника і після його передчасної смерті виготовив гарний надгробок.
На світлині Бориса Кононенка скульптура ще стоїть на цвинтарі, до її перенесення у музей. Вона, немов острів, височіла серед зеленого моря кущів, а над хлопчиком здіймався нині втрачений хрест.
Художник Микола Канюс назвав пам’ятник «Терновим вінком» і зробив його мистецький опис: «Ця камерна композиція лаконічна і дуже виразна. Просякнута людськими почуттями, фігура трактована реалістично, майстерно промодельовані обличчя та руки відображають психологічний стан образу, який, як і більшість його творів, несе сентиментальні настрої».
Дуже добре, що скульптура вціліла, але це лише крапля в морі варварськи знищених кам’яних шедеврів.
Далі буде.
