Людина-оркестр Михайло Тафійчук — музикант та майстер з Гуцульщини, який усе життя власноруч робить українські музичні інструменти: сопілки, скрипки, ліри, дуди, цимбали, трембіти і віртуозно грає на них. Свою першу сопілку зробив у шість років з вербової кори і вона прослужила йому всього декілька днів. Сьогодні ж інструменти визнаного у всьому світі майстра-самоука замовляють музиканти з усієї України та з-за кордону.
Гуцульщина нагадує оркестр на самоізоляції: у різних поселеннях працюють майстри музичних інструментів, кожен із яких робить свій внесок у звучання народної музики. Останнім часом по всій Україні з’являються нові майстерні (як-от майстерня Фединських у Крячківці), які досліджують і відтворюють давні музичні техніки та традиції, пише Ukraїner.
У Карпатах є кілька унікальних місць, де майстри-музиканти зберігають неперервну успадковану традицію. Одним із таких майстрів є Михайло Тафійчук. Він мешкає у карпатському селі Буковець, де ковалює та майструє духові та струнні музичні інструменти: сопілки, скрипки, ліри, дуди, цимбали, трембіти та багато іншого, і на всіх своїх інструментах вміє добре грати.
З музиканта немає господаря
Свій перший інструмент, сопілку, Михайло Тафійчук зробив у шість років. Михайло згадує, як мати не схвалювала його захоплення музикою. Хлопчик приносив додому власноруч виготовлені сопілки, а мама за те одразу сварила й казала, що з музиканта не буде господаря. Однак за хлопця заступався дід, повчаючи: «Краще гляди, щоб він не крав й нічо поганого не робив, а якщо вже хоче щось уміти — поможи йому». Тому першу скрипку Михайлові придбала все ж мама, коли йому було сім років.
Михайло розповідає, як ішов подалі від хати, поки ще не вмів грати добре, щоб не заважати матері «рипінням». Цілий день проводив на природі, а повертаючись ввечері, уже награвав мелодію.
— Я спати не буду, якщо задумав щось зробити. Так здавну, з хлопця так було, шо я уже як почав на скрипці грати, то я і ноччю сню, шо я граю на скрипці. Пробуджуюсь, устаю — і зразу за скрипку. І так можу до вечора.
У родині Михайла ніхто не займався музикою, хоча мати трохи грала на дримбі.
— Я дримбу не дуже люблю, то ни музика. То дринькання (сміється).
Першу сопілку майстер зробив з вербової кори, скрученої в трубку, але її вистачило лише на кілька днів. Наступні чоловік виготовляв уже з бузини. Як став ковалем — навчився вирізати для сопілок свердла, що їх використовують для вичищення середини сопілки. Каже, що сопілку можна зробити з будь-якої деревини, і це найпростіший інструмент, на якому хоч якось, але вміли грати раніше всі хлопці. Невелику сопілку-денцівку Михайло досі постійно носить з собою: може йти горами і щось награвати.
— Ну я кажу, телинка й ця сопілка — це дуже було, як то кажуть, «в почьоті». Єк зайграв десь хтось на телинці, або на сопілці, чи на такій флоярці — любили люди так десь збоку послухати.
І скрипаль, і коваль
Михайло Тафійчук відомий радше як майстер музичних інструментів, однак усе життя він пропрацював ковалем. У чотирнадцять років пішов у підмайстри, і навіть відмовився від навчання музики в Івано-Франківську, бо не хотів кидати ковальство. Михайло і зараз працює з металом, але набагато менше, бо не має своєї кузні.
— В мене руки вже добре не роблять, бо ціле життя ковальство. Молоти й таке все — так руки й зірвав. Німці просто дивуються, як в мене ще до музики така важка робота. Музикантові не треба ніякі роботи такі фізичні, важкі робити, а ковальство тим більше.
Виготовити інструмент — важка робота, яка включає багато різних процесів. Треба вміти працювати з деревиною, металом, шкірою, і при цьому розумітися на технічних нюансах, знати, як досягти потрібного звучання. Просту сопілку можна зробити за день-два, а, наприклад, на цимбали піде не менше сорока днів. Михайло Тафійчук ще й власноруч оформлює свої вироби різьбою по дереву та інкрустацією. Майстер каже, що довго без перерви вже не може працювати — плечі дуже болять. Наприклад, цимбали зараз вже не хоче робити, бо важко.
Перші цимбали Михайло Тафійчук виготовив у двадцять чотири роки. Робити дуди навчився у двадцять п’ять, коли придбав дуду в майстра Івана Михайлюка з Верхнього Ясенова. Від нього ж Михайло перейняв і техніку виготовлення інструмента. На сьогодні Тафійчук єдиний в Україні майстер, який робить дуди.
— Я пів року мучився, поки я зрозумів, як її строїти, і навчився грати. Зразу то як п’яний робився від гри, бо там треба багато воздуха подавати. Ну і все, і так помалу та й почав робити. Першу дуду я кинув до пічки, у вогонь. Не пішла. А другу дуду вже продав.
Ще один інструмент в доробку Михайла Тафійчука — скрипка. Вона є основою традиційної української музики, а карпатські дерева добре надаються для її виготовлення (історія майстра Володимира Солоджука). У житті Михайла скрипка займає почесне місце: разом із сопілкою — це два інструменти, на яких майстер найбільше грав протягом життя. Тримаючи в руках сопілку, він розповідає легенду:
— Я не знаю, як у Карпатах, а взагалі, то скрипку видумав Соломон Премудрий (біблійний персонаж. — ред.). Мама його закляла, шоби він тоді заговорив, коли дерево заговорить. А він придумав скрипку. Скрипка заіграла, та й він заговорив.
Михайлу завжди було цікаво одразу все. У дванадцятирічному віці він уперше побачив ліру: хлопець зустрів старого чоловіка, який грав на інструменті біля церкви в Ясенові. «Це каліки грали, — каже майстер, — вони на цьому випрошували на життя собі». З того часу він мріяв виготовити ліру й, врешті, у шістдесят два роки створив першу (майстри ліри Андрій Лящук з Волині та Гордій Старух з Галичини). Тафійчукові ліри ошатні, з різьбленням, з різних видів дерева. У репертуарі Михайла є псальма про те, як Ісус Христос навчає людей жити в злагоді. Каже, що перейняв цю мелодію в лірника Дмитра Генцара, почувши ще в 12 років, а співає і зараз, нічого не забувши.
Ансамбль Тафійчуків
У двадцять п’ять років Михайло Тафійчук вперше вийшов на сцену. Багато грав на весіллях та інших святах. Ще дитиною разом з ним виступав старший син Юрій: з восьмого класу той разом із батьком грав на кларнеті під час весіль.
— Весілля гуцульське — це таке, по-гуцульськи вдіваються молоді і дві доби танцюють, дві-три навіть.
Сам же Михайло танцювати запекло не любив, бо то нагадувало йому зібрання «капели вар’ятів».
Свої навички Михайло намагається передати дітям: родина сформувала ансамбль Тафійчуків, яким вони виступали на фестивалях та записували альбоми. Старший син Юрій «на всьому іграє: на тараґоті, на саксафоні, на сопілках, на цимбалах, на всьому», а молодшому, Миколі, особливо добре далися цимбали:
— Я його навчив, і він вже краще робить за мене. Тому шо я такі прості гуцульські робив, а він робит уже й хроматичні (концертні цимбали з хроматичним звукорядом), і всякого строю, які би хто хотів.
Сторонніх учнів майстер бере неохоче, частіше відмовляється. Каже, що стає «напрасним (розм. несправедливий. — ред.) та нервовим», коли учні не виявляють завзяття, адже він навчився всього сам. Але завжди підказує і допомагає, коли до нього приїжджають за порадою щодо виготовлення якогось інструмента чи гри на ньому.
Михайло заграє на теленці бузиновій, яка не має бічних отворів, а лише один на кінці, який то закривається, то відкривається пальцем; бере флояру, змочує інструмент та пальці водою, аби було легше музикувати. Колись давно така флояра мала бути в кожній хаті. Її діставали на різні урочистості, часто грали на похоронах. Звук цього інструмента супроводжується гудінням гравця, яке створює бурдон. Михайло каже, що для чистого звуку треба мати хороші зуби.
— То колись на Гуцульщині було дуже багато скрипалів, цимбалістів, сопілкарів, оцих флояристів. Але нема вже, я вам кажу, на флояру ніхто не грає, на таку сопілочку-денцівочку ніхто не грає, не хоче. Хіба з давніх ще, старших людей, а молоді не хочуть.
Трембіта в літаку
Михайло бере в руки скрипку й награє весільні наспіви. Розказує, що на Гуцульщині мелодії, як і говірки, більш-менш схожі між собою. Кожне місце має свої варіації у словах, наголосах чи вимові, але усі між собою розуміються.
Та тут припиняє грати й відкладає інструмент:
— Я вже не граю й половини так, як іграв. Я не соромлюси ніяких професіоналів, такі шо консерваторії кінчали. Та я нічо не вчив, всьо самоук.
Тепер майстер надуває міхур дуди, грає і заспівує:
Скрипочка файно йграє,
Дудочка дує,
а гуцулка руки ломе,
що гуцул данцує.
Інструменти Михайла часто купують із-за кордону, приміром, зі Швеції та Бельгії. Раз до нього приїхала дівчина з Канади, якій так сподобалася скрипка-довбанка, що вона конче хотіла забрати її з собою. Врешті, майстер вирішив не сперечатися з дівчиною, яка ще й так добре грала на скрипці, та й подарував їй інструмент на пам’ять.
— З Австралії жінка була в мене з чоловіком на Великодні свята. І каже, шо ми бачили вас по інтернету, по телебаченню. І так вони тим поцікавились, шо приїхали до мене. Таких багато по цілому світі, не лише по Європі або по Україні.
Михайло виступав за кордоном: скажімо, у Німеччину його як майстра з дуд запросили на фестиваль, де він не лише грав, а й виробляв інструменти.
— В Бельгію мене хотіли так, шо аж страшне. Я не хотів нікуди їхати. Поїхав за охоту раз у Америку, раз у Німеччину, в Польшу їхав кілька разів. А багато було таких моментів, шо я відмовляв, та й не хотів.. Я не дуже їхати лЮблю, розумієте? Оставляти роботу. Я дуже люблю роботу: і ковальство, і всяке.
Раніше, як ще не було ні годинників, ні телефонів, на полонині вівчарі перемовлялися звуками трембіти, адже музика ширилася на великі відстані. Коли Михайло збирався виступати в Америці, то виготовив трембіту, яку можна розкласти на дві частини. Звісно, звук погіршується, каже, але то єдиний спосіб, за яким трембіта змогла перелетіти океан і донести туди звук Карпат.
Михайло виходить з дому, на тлі — широкий простір зеленої трави. Майстер у капелюсі, сміється, згадуючи весілля, на яких грав, та власну неохоту до танців. Каже, що любить грати будь-коли. Аби лиш грати.
— Треба усьо любити. Хоче людина навчитися грати — треба любити. Якщо ви це любите, ви це обажаєте — тоді і хочте, і мусите робити. Я знаю по собі.