Суворі піджаки сорокових, сукенки-кльош п’ятдесятих, джинси в стилі хіпі сімдесятих – одяг відображає історію й цінності людей.
Ініціатори проєкту «Родинний альбом» вирішили вивчати історію моди по старих фото. Для цього просять усіх зацікавлених надсилати світлини з сімейних архівів, пише Репортер.
Мало дев’яностих
Проєкт «Родинний альбом» організувала мистецтвознавиця й дослідниця моди киянка Зоя Звиняцьківська. Вона працює з цією темою вже давно. Вже організувала виставку, присвячену вбранням доби незалежності та випустила книгу «In progress. Fashion of Ukraine since 1991». Тепер, за допомогою проєкту, який підтримав Український культурний фонд, дослідниця планує створити архів моди ХХ століття.
«Україна у ХХ столітті жила в тоталітарній системі. Тож історія тодішньої моди неможлива без вивчення того, що в західному світі називається вулична мода – street fashion, – розповідає Зоя Звиняцьківська. – Як на мене, це недосконалий термін, бо він не відображає всю глибину і значення, чим була неофіційна мода для нашого суспільства. Тому що офіційна мода людьми не опікувалась, вона була ідеологічною».
Дослідити, що носили люди у побуті, допомагають світлини. Але не будь-які анонімні зображення. Аби взяти участь у проєкті, треба обов’язково надіслати коротку історію, хто зображений на фото.
«Цей архів віддзеркалює історію нашої країни в простій людині, – каже Звиняцьківська. – Там є фантастичні історії. Наприклад, як людей розкуркулили і переселили. Або мали розкуркулити, але вони втекли, і все життя жили в іншому місці під іншим прізвищем. Про людей, які брали участь у визвольних змаганнях і були заарештовані. Про тих, хто поїхав будувати «ДніпроГЕС» або відбудовувати Донбас. Це все – наша історія, не за підручником, а на фото».
Для архіву збирають фотографії з усього ХХ століття: з 1901 по 1999 роки. Поки що найбільше світлин – з п’ятдесятих.
«Це значить, що аудиторія, яка найбільше зацікавилась, – це люди умовно 40 років, які надсилають нам світлини своїх батьків, – каже дослідниця. – Зрозуміло, що у нас небагато довоєнних світлин – за 1910-ті, 1920-ті. Вони найбільш дорогоцінні. І, як не дивно, у нас небагато світлин за вісімдесяті й дев’яності. Я розумію, чому: люди вважають, що виглядають некрасиво. Тому я б закликала людей менш критично ставитися до себе і дивитися на свої світлини як на частину історії моди».
Щоб мешти сяяли
Фото надсилають з усіх регіонів України, є навіть з Донецька й Луганська. Найбільше – з Києва та центральної України. А от із заходу чомусь відгукнулося небагато людей.
«Для мене, як для дослідника, будь-які кадри унікальні. Але є речі, які б’ють по серцю, – говорить Зоя Звиняцьківська. – Наприклад, жінка на фото виставляє наперед сумочку, яку чоловік привіз із Німеччини. Це була найгарніша річ в її гардеробі. Або дуже красивий чоловік, гарно одягнений, якого чекають 10 років таборів. Чи чоловік, якого розкуркулили, відправили на схід і там він мусив змінити прізвище».
Фотокартки справді різні. Суворі на офіційних фото, усміхнені в колі сім’ї – по застиглих зображеннях не вгадаєш, якою була доля у цих людей. Наприклад, Олег «Алік» Алісевич, натурник і правозахисник, справжній львівський хіпі. Його батьків забрали на роботу до Німеччини під час війни, матір згодом померла, а батька засудили до радянських таборів як зрадника. А син кидав виклик тоталітарній системі – як зовнішністю, так і поведінкою.
«Свої перші джинси він отримав у 10 років від канадської родички друга, – йдеться в описі до фото на Facebook-сторінці проєкту. – Наприкінці 1970-х джинси могли коштувати 100 рублів, а зарплата була 80 рублів. Тож Алік брав ношені джинси і сам їх латав, робив гаптування. Багато інших речей перероблював власноруч: дали церковну ризу – зробив безрукавку з хрестами. Балахон з червоного плюшу загартував квітами, стару шубу перетворив на «печерне» вбрання».
А у Бориславі, на Львівщині, Мирослав Риб’як замислено дивиться в об’єктив. Через деякий час він стане зв’язковим УПА, далі його з сім’єю відправлять на 15 років до Сибіру.
«Але врешті-решт дід побудує будинок та витягне родину з бараків, де вони опинилися. У Сибіру розмовлятиме виключно українською, хай там що. Зухвалий, впертий, міцний. Дуже веселий. І франт: з дому надвір не вийде, поки мешти не сяють. Одежу зазвичай йому бабця шила. Була файною швачкою, усіх нас обшивала», – пригадує його онука Оксана Козинська.
Сім’я викладачів Євгенії та Адама Александровичів з Маріуполя, разом з донькою Валентиною (Лялею) посміхаються з сімейного фото 1918 року. Мати й донька – у легких білих сукнях. Згодом, у 1932 році, Ляля, знову у білому, сфотографується з подругою у Криму.
«Того ж року Україна захлинеться в Голодоморі, а потім у репресіях і війні. У чималому фотоархіві колишніх шляхтичів Александровичів з’явиться прогалина у десятиліття, – йдеться у дописі. – На подальших знімках Ляля носитиме темні піджаки і простого крою спідниці. На одязі пані Євгенії не буде бантів, воланів і мережки, та колір залишиться незмінним, ніби стверджуючи: за будь-яких обставин у житті має бути місце легкій білій сукні».
Електронний архів
Долучитися до проєкту легко. Для цього треба знайти в себе старі фото минулого століття, де зображені люди, а їхній одяг можна добре роздивитися. Бажано, щоб вони були одягнені виразно та характерно для свого часу. Також потрібно знати, хто зображений на світлині, хоча б приблизний рік, коли її зробили, та місце. Бажано, щоб ще була хоча б якась інформація про героїв та їхню подальшу долю.
Потім фотографію треба відсканувати або сфотографувати на телефон і відправити з описом на адресу [email protected]. Якщо світлина відповідає всім вимогам, з власником укладуть угоду (згоду на те, щоб фото стало публічним) і вона ввійде в архів.
«Інколи ми не можемо взяти фото через формальність, – розповідає Зоя Звиняцьківська. – Найчастіше відмовляємо, коли людина не має оригінального фізичного зображення, а лише фотка фотографії, яку колись зробила на телефон. Ця якість нас для архіву не влаштовує».
Далі світлини сформують у єдину колекцію і розмістять на сайті «Центру міської історії Центрально-Східної Європи». Там усі охочі зможуть подивитися на фото з описами, а дослідники та науковці зможуть отримати дозвіл на їхнє використання.
Світлини прийматимуть ще десь з тиждень. Але й після закінчення проєкту можна буде зв’язатися з організаторами через Facebook-сторінку «Родинний альбом». Бо на цьому зупинятися не збираються.
«Я планую звичайно по закінченні проєкту зробити друкований буклет, – каже дослідниця. – Ці буклети ми розповсюдимо по українських бібліотеках, по вишах, де вивчають моду. Але це тільки початок великого шляху. Я планую продовжувати і надалі збирати електронний архів. А в далекій перспективі – писати історію української моди».
1approve