Вже минуло понад шість місяців, як батьки востаннє чули голос свого єдиного сина-заробітчанина Івана, якому, на Бога надія, наступного року виповниться тридцять п’ять і який пропав безвісти у східному Берліні. Іванові батьки Степан і Анна, які мешкають у селі Кричка, навіть після загадкової смерті десять років тому старшого сина і сьогодні не втратили надії побачити молодшого – уповають на Господа, моляться, чекають і б’ють у всі дзвони…
Степан ЛУКАНЮК, батько:
– Іван народився 23 червня 1987 року у селі Кричка, де й закінчив сільську школу, а відтак навчався у спортивному коледжі в Івано-Франківську. Разом зі мною згодом працював будівельником на різних об’єктах України. Свого часу навіть відкрив своє невеличке підприємство на Коломийщині, але через фінансову кризу і ненадійність партнера з бізнесу справу довелося закрити. Іван був одружений у нашому селі, та згодом розлучився. Маємо внучку Настю, якій вже чотири роки. Так склалося, що ми почали зводити йому у Богородчанах будинок. Я у той час працював в Одесі, де, до речі, відробив тридцять років. Іван також працював зі мною. Але згодом сказав, щоб я пошанував своє здоров’я, а він самотужки спробує заробити грошей за кордоном. До Німеччини син поїхав ще 2015 року, де працював у східному Берліні, але з того часу додому ще не приїжджав.– Як і коли Ви втратили зв’язок з Іваном?
– Син працював у Німеччині у східному Берліні будівельником за документами ніби-то від якоїсь фірми-посередника. Я навіть не можу сказати, від якої. Іван дуже самостійний і розумний чоловік. Завжди телефонував, надсилав нам якісь кошти. Якийсь час, приблизно, з місяць, у нього гостювала вже колишня дружина Наталя. Мали всі нормальні умови для життя. Але після народження моєї внучки Іван з Наталею розлучилися. Про причини не час говорити. Проте Іван навіть після цього її запрошував до Німеччини, телефонував. Любив її. Казав, що у своєму житті ніколи б не простив зради. Але насправді вмів прощати і прощав. Ще 25 червня цього року я з Іваном розмовляв по телефону – вітав з днем народження. Тому що ні 23, ні 24 червня я не зміг додзвонитися до Німеччини. Все було нормально. Але ще за два місяці до того Іван якось телефонував і повідомив, що у нього вкрали документи. Був затриманий поліцією також ще за пів року до того – через бійку між своїми. Казав, що відпустили, бо його вини у тому не було. Іван жив у Берліні на орендованій квартирі ще з одним товаришем Славіком, уродженцем Чернівеччини, який перебував на заробітках нелегально. Після того, як вкрали документи, син втратив роботу. Про це мені й розповів той Славік. Казав, що син у скрутному становищі – і без роботи, і без житла, повідомив, що Іван хворий і дуже схуд. Я дізнався, що син ночує з такими як він – без житла і роботи – надворі, десь у наметах біля моста у Берліні. Я просив Славіка, щоб допоміг Іванові знайти роботу. Коли ми востаннє спілкувалися, то я просив, щоб син повертався, але Іван мене заспокоював: все, мовляв, нормально і помалу знайде роботу, що є там організації, які допомагають безпритульним. Я під час нашої останньої розмови просив: «Ванюшка, будь ласка, йди у наше посольство і старайся всіма силами добратися додому…» Тоді син мені сказав, що поїхав би в Україну, але серйозно хворий: «У тебе нема стільки грошей, щоб ти мене полікував…» Категорично просив його не турбувати і не ранити його серце, а також обіцяв зателефонувати згодом. Не передзвонив. Ще з місяць його телефон був у мережі. Бо я намагався додзвонитися. А далі – тиша… Я у той час працював в Одесі, та більше терпіти не міг і у серпні цього року звернувся із запитом в одеське відділення Червоного Хреста, а вони – до Києва. Згодом, 4 грудня, мені зателефонували з Києва і попросили надати якусь додаткову інформацію. Обіцяли дізнатися, чи, бува, не відбуває десь за кордоном покарання, і радили звернутися в Міністерство закордонних справ України. Я так і зробив – 22 грудня цього року за підтримки юридичної компанії «Legal Group» в Івано-Франківську я офіційно надіслав запит про розшук громадянина України.– Степане, для кожного, хто читатиме ці рядки, а особливо – для небайдужих і охочих допомогти – важливі всі деталі, пов’язані з характером, звичками і уподобаннями та інтересами вашого сина… Що любить Іван?
– Іван – досить високого зросту, приблизно один метр і вісімдесят п’ять сантиметрів, спортивної міцної статури, не худенький і т. д. Знаю, що після того, як він втратив роботу і зв’язався з компанією інших безпритульних українських заробітчан в Берліні, то почив вживати алкоголь і, очевидно, схуд. Його товариш Славік казав, що синова хвороба пов’язана з проблемою легень. Проте Іван ніколи не мав проблем з алкоголем. Адже займався спортом – лижами. До речі, син дуже любив і любить будівництво. Вчився у мене, ще навчаючись у коледжі, і часто самотужки вів будівництво будинку. Захоплюється рибалкою, садівництвом і городництвом. Це – його хоббі. Іван – розумна і освічена дитина. Дуже цікавився історією. Він – патріот України, бо у нас це закладено генетично. Дуже підтримував самостійність Православної церкви України. Іван не любив і не любить неправду ні в Церкві, ні в державі. Всі роки шукає в собі істину. Такий у мене син. Проте після розлучення дуже морально занепав. Часто за кордоном працював навіть в неділю. Брався за підробітки. Але навіть у Берліні любив сходити на рибалку. Розумієте, два роки тому я був у сина в Німеччині. Виробив документи і думав, що двом разом буде легше щось заробити. Але сталося не так, як гадалося. Наш посередник виявився типовим «кидалом». Тож через кілька днів я вимушений був вернутися в Україну. Бо що без грошей у Німеччині робити. Я відтак знову поїхав працювати в Одесу. Спілкуванням останнім часом з ним було дуже напруженим.– Як даєте собі ради у боротьбі з гіркими думками?
– Нам з дружиною дуже важко. Адже десять років тому ми вже втратили свого старшого сина Богдана. І досі його смерть під кафе залишається для нас загадкою. Але невістка Наталя і старший внук Дмитрик, які мешкають в Івано-Франківську, зігрівають наші серця своєю любов’ю і повагою. Рятуємося у Церкві, у безперестанній молитві. Особливо я відчув це нестримне бажання років зо п’ять тому, від того часу, як син Іван подався до Німеччини на заробітки. Сиджу – молюся, іду – у молитві, лягаю спати – засинаю з молитвою… Кожен свій день я починаю молитвою.
… Якщо хтось володіє хоч якоюсь інформацією про уродженця Прикарпаття Івана Луканюка – українського заробітчанина у Берліні, то уклінно просимо телефонувати батькові Степанові Луканюку за номером: (066) -014-69- 53 або у редакцію газети «Галичина» журналістові Ігорю Лазоришину: (095) – 089-04-53. А також звертаємося до небайдужих українців доброї волі у часі Різдва – творімо дива милосердя разом. Хто має можливість, максимально оперативно поширюйте матеріал даної статті у соціальних мережах.
