У прикарпатському селі Кубаївка, де нині живе 15 людей, вояки Української повстанської армії вели бої з енкаведистами, священники УГКЦ підпільно служили літургії у лісі й таємно давали шлюби у хатах місцевих жителів. Родом звідси — майстриня художньої вишивки Михайлина Сабадаш. А ще в Кубаївці видували скло і випалювали цеглу.
Журналісти Суспільного поїхали у село, аби дізнатися, як живуть його мешканці тепер та які особливі історії про нього бережуть у спогадах, піснях та сімейних фотоальбомах.
Історія села від Марії Вовчук
Ми заїжджаємо в Кубаївку засніженою, оббитою дорогою, з обох боків оточеною лісом. 
Фото: Суспільне Карпати
Взимку на узбіччях добре видно сліди диких звірів, переважно — кабанів і лисиць, яких тут, як скажуть нам місцеві згодом, водиться багато.
Фото: Суспільне Карпати
Минаємо дерев’яний будиночок для обігріву, старий єврейський цвинтар з поваленими хрестами, нове кладовище, церкву, кілька покинутих хат, декілька заселених. 
Фото: Суспільне Карпати
Доїжджаємо до краю села. Тут маємо зустрітися із жителькою Кубаївки — Марією. Жінка вже чекає нас на подвір’ї й запрошує до себе. 
Фото: Суспільне Карпати
Розмовляємо біля криниці та безлистих дерев. 
Фото: Суспільне Карпати
Жителька Кубаївки Марія Вовчук
“Фактично тут проживає 15 людей, але на зиму залишається троє. А колись у нас було велике село. Жило багато поляків, євреїв. Потім поляки виїхали, залишилися українці. Українців було багато, але вся молодь роз’їхалася містами, більшими селами й залишилися люди похилого віку”, — пригадує жінка.
Фото: Facebook/Юрій Іваночко
Родина із Кубаївки, 1941 рік
Марія Вовчук живе у селі від народження, останні 20 років — сама. Люди, каже, почали виїжджати із села у 60-70 рр. XX століття. 
Фото: Суспільне Карпати
“У нас працювала цегельня, видували скло. Був такий млин, що люди із Саджавки (сусіднє село — ред.) приходили до нас молоти. Була крамниця, початкова школа. Зі школи зробили клуб, з клубу — військовий вишкіл (центр військово-патріотичного виховання та допризовної підготовки — ред.) До нас приїжджають воїни АТО, пластуни”, — розповідає Марія.
Фото: Facebook/Юрій Іваночко
Учні школи у Кубаївці з викладачем, 1942 рік
Колись у селі височів польський костел. Його завалили й забрали у село Перерісль. Там з його уламків побудували клуб. А українці звели собі церкву, ділиться жителька Кубаївки. Храм святих апостолів Петра і Павла, про який розповідає Марія, спорудили у 1930 році. 
Фото: Суспільне Карпати
Храм святих апостолів Петра і Павла
Щонеділі й на свята туди приїжджає правити священник з Івано-Франківська. У цій церкві зберігаються корогви, вишиті Михайлиною Сабадаш — майстринею художньої вишивки, яка народилася у Кубаївці у 1912 році. Сьогодні її твори є у приватних колекціях в Індії, Німеччині, Японії, Канаді. 
Фото: Wikipedia
Михайлина Сабадаш
“Михайлина жила на місці, яке називали “Фірас”. Там був млин. Потім вона виїхала в Коломию”, — каже Марія Вовчук.
Повстанський рух УПА і підпільна УГКЦ
Неподалік Кубаївки тривали бої повстанців з енкаведистами. Один із них відбувся 2 жовтня 1944 року. Тоді боївка під керівництвом провідника “Шварна” вела бій з оперативною боївкою НКВД. У бою українські бійці вбили старшого лейтенанта Колєснікова. 
Фото: Суспільне Карпати
Про ті події із розповідей рідних знає Мирослава Триняк, сусідка Марії Вовчук. Вона також запросила нас до хати. 
Фото: Суспільне Карпати
Жителька Кубаївки Мирослава Триняк
Жінка— з родини Кнігніцьких. Народилася у 1943 році. Хресний батько Мирослави Триняк був повстанцем. 
Фото: Facebook/Василь Герей
Іван та Параска Кнігніцькі, 1920 рік
“Його псевдо — “Заєць”. Я пам’ятаю, коли була мала, увечері приходили хлопці (повстанці — ред.). Мене маленьку брали на руки і я дивилася. Тато за стіл садив їх, пригощав. А вранці приходили вже з НКВД, копали підлогу, шукали “бандерів”. Я пам’ятаю, що там, нижче нашої хати, був такий бункер, де так само хлопці ховалися”, — пригадує Мирослава Триняк. 
Фото: Суспільне Карпати
Вона також розповідає, що у селі підпільно служили літургії священники УГКЦ.
“Навіть було таке, що в підпіллі тут, у моїй хаті, священник шлюб давав. Тоді, ще за радянської влади. Він приходив з підпілля, отець Володимир, і службу правив. А потім вже був з Дори отець (Михайло Косило — ред.), що мав пасіку. Але це — в підпіллі. А люди приходили до нього ввечері на Службу”, — каже Мирослава Триняк. 
Фото: YouTube/Petro Moisyak
Отець Михайло Косило
Центр підпільної церкви, у якому служив о. Михайло Косило, розташовувався у Майданівському лісництві, неподалік Кубаївки. 
Фото: Facebook/Юрій Бойко
Будиночок, у якому підпільно служив о. Михайло Косило. Майданівське лісництво
Чоловік Мирослави Триняк помер 15 років тому, відтоді жінка живе одна. Вона каже, що увесь час молиться, аби в Україні настав мир. А ще — дуже любить рідну Кубаївку. 
Фото: Суспільне Карпати
“Тепер молюся. І так дивлюся на ліс, дивлюся на хати. То вже нема — все менше і менше людей. І так думаю: може б я йшла у Франківськ. А потім думаю: я ще буду трошки”, — розповідає жінка.
Чому Кубаївка?
“Мій дідо розказував, що колись у селі була така криниця, і коло неї стояло горнятко — “кубельце” називали. І пішла назва від “кубельця” — село Кубаївка. А ще була одна версія: тут були поляки й ім’я було в поляка Куба. І цей Куба ходив до полячки Єви. Куба йшов до Євки, тому — Кубаївка”, — переповідає жителька села Марія Вовчук.
Фото: Facebook/Юрій Іваночко
Портрет дівчини біля криниці у Кубаївці, 1940 рік
Корова Циганка і “чортове коліно”
Марія кличе нас за собою на екскурсію господаркою. Поки стежкою проходимо повз літню кухню, жінка згадує про мисливців, які часто приїжджають у ліс біля села на полювання. А ще — зізнається, їй у селі сумно, відколи помер чоловік. 
Фото: Суспільне Карпати
“Скучно, сумно. Я телефоную до дітей, до внуків, подруг, аби з кимось поговорити, аби час пройшов. Та й що робити? Куди буду йти на старість? Діти мене кличуть, аби йшла, але я не хочу. То кожне має своє: у дітей є діти, внуки. А я собі тихенько тут, помалу ще корову тримаю та й доживаю”, — каже Марія.
Заходимо до стайні. На стіні на цвяхах висять мотузки, ланцюги й стара, вкрита пилюкою ліхтарня. 
Фото: Суспільне Карпати
Марія відразу просить причинити за собою двері, аби корова Циганка не простудила вим’я — скоро народжуватиме телятко. 
Фото: Суспільне Карпати
Корова Циганка
Жінка набирає на вила трохи сіна — дає Циганці перекусити. Тоді пригадує дитинство.
Фото: Суспільне Карпати
“Тепер вже хоч трохи інакше якось: є все, можна купити. А то не було нічого після війни. Тато працював у лісі, мама — в колгоспі, звідки щось взяти? Що мали — тим і обходилися. Мали корову та й свиню мама тримала. Таке було життя. А я колись працювала листоношею”, — розповідає Марія.
Виходимо на двір. За крок від стайні — невеличкі порожні клітки. 
Фото: Суспільне Карпати
“Тут курчата живуть, бо у нас яструби їх хапають. А я квочку з курчатами сюди закриваю. Їсти дала, води дала і живіть”, — каже Марія йдучи, а тоді спиняється і простягає руку у бік лісу.
Фото: Суспільне Карпати
“Цей берег у нас називається “чортове коліно”. Бо він такий (показує, як в’юниться берег — ред.). Та й так назвали. Колись у нас рубали ліс, їздили лісовози. Ну і тут був чоловік, спеціально закріплений за берегом. Він підсипав берег. Ну і мучилися: “Боже, йой, то так погано, то так погано через те “чортове коліно”. І так прозвали — “чортове коліно”, — пояснює жінка.
Фото: Суспільне Карпати
Підходимо до дбайливо викладених попри стіну хати дров. Навпроти — город, де в сезон ростуть кукурудза, картопля, квасоля, капуста, помідори, огірки. Поруч — кілька вуликів. 
Фото: Суспільне Карпати
За продуктами Марія велосипедом їздить у Саджавку. Але здебільшого все необхідне їй привозять онуки.
Сім’я
Заходимо до кімнати. Марія дістає з високої горіхової шафи фотоальбом і ставить на тумбу, що впритул прилягає до червоного настінного килима. На ньому висить світлина Марії Вовчук і її чоловіка. 
Фото: Суспільне Карпати
Жінка гортає сторінки альбому. “Це я — ще дівчина. Це — мої діти маленькі. Оце — ми з чоловіком, оце — наша весільна фотографія”. 
Фото: Суспільне Карпати
У Марії — троє дітей, семеро онуків і шестеро правнучок.
Кіт Гриць слухає пісні
Ідемо на кухню. На кахельній печі, в якій жінка часто пече хліб, сидить кіт Гриць. 
Фото: Суспільне Карпати
Кіт Гриць
На братрурі — каструлі й горнятка, на стінах — ікони, на столі — радіо, на розкладному дивані із блакитною накидкою і коцом — пряжа. Марія якраз дов’язує бежеву шкарпетку.
Фото: Суспільне Карпати
“Зазвичай, поки в’яжу, молюся або співаю”, — говорить жінка, сідає на краєчок дивана, бере дерев’яні шпиці і починає плести.
“Кубаївко, Кубаївко, ти — маленьке село.
Чомусь тобі, Кубаївко, сумно, невесело.
Фото: Суспільне Карпати
А як собі заспіваю та як собі вівкну,
піде голос понад колос — аж на Кубаївку!”.
Ніхто не хоче жити в Кубаївці
Прощаємося з Марією Вовчук там, де починали нашу розмову. Вона дає нам у дорогу великий пакет з яблуками.
— Чи вірите, що Кубаївка ще зможе відродитися?
— Я не вірю, бо то вже нема людей. У нас — нема. А хто схоче їхати в наше село, відроджувати, будувати? Хто то схоче? У нас порожніх хат є багато, але ніхто їх не купує.
Фото: Суспільне Карпати
Що відомо
Станом на 2 лютого на Івано-Франківщині налічується щонайменше 20 населених пунктів, в яких проживає менш як 20 людей. Це — села Буркут, Боднарівка, Кубаївка, Соколівка, Озерце, Ворониця, Витань, селища Погар, Причіл, Згари, Студлів, Лісова, Межигаї, Пилипівці, Стефанівка, Григорівська Слобода, Кам’янка, Вигода, Бойки, Зруб.
Про це у відповіді на інформаційний запит Суспільного повідомили фахівці Головного управління статистики в Івано-Франківській області.
