Село Татарів на Івано-Франківщині перетворилося на селище в глибокому тилу, в яке намагаються потрапити десятки тисяч киян, харків’ян, херсонців, сумчан.
Зазвичай у село Татарів на Івано-Франківщині взимку приїжджають лижники з усієї України — поряд курорт Буковель із чудовими трасами. Але ось вже понад тиждень на лижах ані в Буковелі, ані у найближчих поселеннях ніхто не катається, пише “Фокус”.
Після того, як Росія оголосила Україні війну та почала з повітря атакувати безліч українських міст та сіл (зокрема й Івано-Франківськ і Коломию), Татарів перетворився на селище в глибокому тилу, у яке намагаються потрапити десятки тисяч киян, харків’ян, херсонців, сумчан і жителів інших великих міст і невеликих сіл, біля яких точаться запеклі бої. Село приймає не лише їх, а й готується допомагати як військовим на передовій та оборонятися тут.
Кікімори для снайперів і тушкованка на фронт
У місцевому будинку культури у центрі Татарова працюють волонтери — переважно жінки та школярі. Хтось плете маскувальні сітки для військових, хтось доробляє деталі кікімор для снайперів.
“Афганець приніс нам свій зразок кікімори, — показує фото Галина Косило. — Але це у нього літня форма. Ми намагаємося повторити, щось додумаємо самі”. Вона каже, афганець подивився на результат, сказав, підходить: “Як засядуть десь у траві, видно не буде. У мене вчора собака у ній замаскувалась — не одразу знайшла”.
Галина — депутатка місцевої сільради та завідувачка однієї з аптек. Вона — одна з тих, хто координує роботу по допомозі цивільним та військовим у Татарові.
Згадує, як дізналась про початок нападу Росії на Україну: “Мені дочка подзвонила, вона навчається в Івано-Франківську, студентка-медик, живе в районі аеропорту. Вона сказала: “Тут все літає, сирени виють, не знаю, що робити, сказали евакуюватися”. Ми їй сказали не рухатися, заберемо. Але на той час на вулицях вже були страшенні затори”.
Депутатка показує зал, де тимчасово зберігаються харчі та речі, які місцеві планують відправляти на фронт. “Хто не може щось придбати, бо в магазинах зараз не завжди є товари, скидаються грошима. Купимо щось велике — можливо тепловізор для наших хлопців”, — додає вона.
У приміщенні досить прохолодно. “Ми просимо приносити продукти довготривалого зберігання, а також теплі речі. Все сортуємо”, — показує вона коробки з написом: “Тушонка. Татарів”. Її варять тут, в одному з місцевих ресторанів. Його власниця купує сотні кілограмів м’яса за власний кошт та відправляє на кухню.
Нова шкільна реальність
У місцевій Татарівській гімназії також кипить робота. Вчителі та учні хоча і не в навчальному процесі, але разом. Також плетуть маскувальні сітки.
— Боже, допомагай! — звертається до присутніх Галина Косило.
В актовому залі за столами — директорка школи Любов Онуфріївна та кілька вчителів.
— Беріться до роботи, — пропонує директорка. — Ми ріжемо речі з темної тканини на довгі смужки, а в спортзалі діти в’яжуть сітки. Тканина для такої роботи потрібна натуральна, аби не плавилась. Вже з дому принесли все, що могли, та й інші приносять.
Пані Любов розповідає, що цією роботою займається з 2014 року, зробили паузу лише під час епідемії. “Тепер прийшла та хвилина, яка змусила нас всіх об’єднатися, аби працювати на перемогу. На перемогу і ніяк інакше!” — переконана вона.
Одна з вчительок розповідає, як у школі почули про напад на Україну. “Дізналися, коли прийшли вже у школу. Трималися до шостого уроку, чекали, коли закінчиться навчання. А потім почали кричати голосно. Усі гуртом взялися допомагати українській армії”, — говорить вона.
Директорка намагається пояснити, чому в Україні війна: “Якби на сході діти з батьками були налаштовані так патріотично, як у нас, біди такої не було б. У 1992 році ми вибрали президентом не ту людину. Президентом мав би бути В’ячеслав Чорновіл, тоді історія пішла б в інший бік. Аби всі перейшли на українську мову, нехай й повільно, все було б по-іншому. А зараз у нас настрій бойовий, і ми передаємо цей настрій на фронт. І ми теж готові взяти у руки гвери. Знаєте, що таке гвер? Це така зброя ще з часів Української повстанської армії”.
— Ще, можливо, і криївки є? — запитую я.
— Є. А знаєте, чому ми землю олією поливаємо? Аби не заіржавіли (сміється). Так що хай знають: з ними ще не воювали українські жінки.
Тим часом шкільний психолог приходить у директорський заготівельний цех. Забирає нарізану тканину та несе її у спортзал — там діти плетуть сітки. Заводських сіток вже не вистачає, тому взяли старі волейбольні та футбольні. Школярі говорять, що серед їхніх рідних нема тих, хто пішов на фронт, але вони долучаються все одно.
Переселенці чи гості
На дверях селищної ради Татарова оголошення: “Щодо поселення звертатися за телефоном…”. Проте за перші сім днів ніхто за ним ще не звертався. “Поки всі живуть у садибах”, — говорить працівниця сільради.
Вона показує список приміщень та кількість місць у них, де у Татарові та сусідній Ворохті готові приймати переміщених осіб. Це і санаторії, деякі з яких не працювали доти кілька років, і приміщення шкіл, дитячих садків, які місцеві жителі намагаються певним чином облаштувати — приносять матраци, ковдри, подушки. “Ми готові зустрічати справжніх переселенців, допомагати їм, і проти того, аби під час війни деякі тут відпочивали по повній”, — говорять у сільраді.
Між собою місцеві говорять, що перша хвиля людей, яка приїхала до Татарова — не бідні українці.
“Тут такий автопарк, не гірше, аніж у центрі Києва, — говорить одна місцева. — Вони купували все — продукти, ліки ящиками. Навіщо їм? Що будуть пити барбовал чи їсти суху гречку?”.
“Тих, хто зараз приїхав, я не називаю переселенцями. Бо якщо були б біженцями, то всі б були у школі, там підготували спортзал — готові приймати, — додає інша мешканка Татарова. — Я була свідком, як у магазині чоловік на касі запитав: “Чим вам платити — гривнями чи рублями?” Я не витримала і кажу: “Ви що, сепаратюги?” А він одразу перейшов зі мною на українську і швидко зник. Потрусили би ті котеджі, було б видно, хто у них живе”.
У сільраду, де розміщений і Центр надання адміністративних послуг, заходять двоє чоловіків — батько та син. Розповідають, що відправили жінок та дітей у Румунію, а самі залишилися — виїзд з України чоловіків від 18 до 60 років під час воєнного стану неможливий. Тоді як всі приїжджі жінки реєструються винятково за місцем проживання — і вони вважаються не переселенцями, а відпочивальниками, чоловікам треба повідомляти держоргани про присутність особисто. Вони віддають паспорти для реєстрації, говорять, готові допомагати, чим можуть — возити на машині, прибирати сніг, рубати дрова. Жінка за столом бере документи, записує дані та пояснює, мовляв, роботи для чоловіків у селі нема, тільки для жінок — плести сітки, шити маскхалати, тож треба їхати у військкомат у Надвірну.
“Там маєте пройти швидку медичну комісію, деяких мобілізують”, — попереджують батька та сина у сільраді.
Усього, за даними сільради, в перший тиждень війни вони зареєстрували 80 чоловіків.
Тим часом про безпеку самого Татарова дбає територіальна оборона. Місцеві чоловіки, хтось з армійським досвідом, хтось з бойовим, щоденно та щоночі патрулюють вулиці зі зброєю в руках. Говорять, що у навколишніх населених пунктах їх колеги вже затримували підозрілих осіб — когось зі зброєю, когось з технікою.
“У нас тут дуже багато місць розміщення, і не знаєш, хто приїхав — зазвичай всі відпочивальники та лижники, а під час війни і у глибокому тилу можуть бути і диверсанти, тому варто пильнувати. Ніхто ж не очікував, що прилетить в Івано-Франківськ та Коломию. Аби бути сильнішими нам потрібна допомога та розуміння з центру”, — говорять в теробороні Татарова.
Авторка Тетяна Катриченко
