Вчора велика суперечка була щодо того, як ставитися до відважної (чи фейкової) редакторки телеканалу, до зрежисованого (чи справжнього) інциденту в телестудії, а також до російських лібералів, до “жертв режиму” тощо.
Джерело: фейсбук Валерія Пекаря
Важлива тільки перемога
Мої друзі обґрунтовували абсолютно протилежні позиції. Я лише ввечері мав можливість все прочитати. І тепер я хочу запропонувати простий та універсальний критерій.
Наша мета – це перемога України. Все, що наближає перемогу, – це добре. Все, що віддаляє перемогу, – це погано. Все, що не впливає на перемогу, – на це начхати. І тоді все дуже просто виходить. Вчинок у прямому ефірі чи непрямому, щирий чи зрежисований, справжній чи фейковий, – це нам на користь, бо наближає нашу перемогу.
Нагадаю, наша перемога – це падіння путінського режиму, бо військова перемога ЗСУ з одночасним збереженням авторитарного агресивного імперського режиму – це не перемога, це перепочинок перед наступним етапом війни.
Тріщина режиму
Чому це нам на користь? Так чи інакше, цей інцидент показує світу та росіянам, що режим не монолітний. Навіть фейковий інцидент надихне сотні тисяч росіян на пасивний протест, а десятки тисяч – на активний.
Зрежисований керівником каналу інцидент покаже російським елітам, що у вищих прошарках еліт є невдоволення, розпач і хитання. Нагадаю, саме російські еліти є цільовою авдиторією українських та світових інформаційних атак – решта не має суб’єктності й нічого не варта.Навіть якщо взяти до уваги, що цей інцидент несе (1) невигідну нам спробу обілити росіян перед Заходом задля стримування санкцій, (2) перемкнути увагу медіа на “хороших росіян” та (3) знову підняти в українському інфопросторі наратив “братнього народу”, – негативний ефект від цього не перекриває позитивний ефект від розхитування російських еліт.
Розхитування еліт наближає нашу перемогу, із західними наративами розберемося паралельно, а наратив “братнього народу” вичерпується після першого бомбардування. Іншими словами, нині нам потрібна перемога, а з побічними ефектами розберемося потім.
І таке ж саме ставлення має бути до всіх “жертв режиму”, “російських лібералів”, Навального (пам’ятаємо про “не бутерброд”), розкаяних людожерів, бунтівних олігархів тощо. Як ми до них ставимося? Так само, як і до редакторки телеканалу, – ніяк. Вони нам не цікаві. Ми не мусимо давати їм оцінку. Ми оцінюємо лише їхні вчинки – наближають вони нашу перемогу чи віддаляють нашу перемогу чи не мають впливу на неї.
Росіяни – не більше, ніж інструмент
Давайте ще раз, іншими словами. Є дві точки зору.
1. Всі росіяни погані.
2. Є погані росіяни, а є хороші росіяни.
Обидві точки зору неправильні. Немає ні хороших росіян, ні поганих росіян, а є російська армія, яка має бути знищена й вигнана з нашої землі, є путінський режим, який має бути зруйнований, і є національна безпека України, яка має бути гарантована на довгострокову перспективу.
Росіяни нам не цікаві. Нам цікаві їхні вчинки, що наближають нашу перемогу, навіть якщо ці вчинки продиктовані внутрішніми чварами, корупцією, наказом начальника, нещирою спробою вислизнути, особистим прагненням влади чи страхом за свою дупу.
Пам’ятаєте Елеонору Рузвельт? “Великі уми обговорюють ідеї. Середні уми обговорюють події. Дрібні уми обговорюють людей”.
Давайте спробуємо бути схожими на великі уми. Давайте не оцінювати росіян, а дивитися на них як на інструмент й операційний простір нашої перемоги.
P. S. Ви таки примусили мене це дописати. Переоцінка ролі однієї російської жінки проти ролі мільйонів українців та українок – це яскравий прояв комплексу меншовартості. Переоцінка однієї російської спецоперації проти щоденних зусиль українських солдатів, офіцерів та добровольців, дипломатів, політиків, журналістів, волонтерів, бійців невидимих фронтів – це яскравий прояв комплексу меншовартості.
Перші шпальта з російською редакторкою не перетворять проукраїнську політику західних урядів на проросійську, не знімуть санкції, не припинять постачання зброї й не поміняють засудження війни мільярдами громадян різних країн.
