Від початку російської агресії й до повномасштабного вторгнення 24 лютого в Україні нараховувалось близько 30 тисяч жінок – учасниць бойових дій. Хоча зараз точної інформації про кількість захисниць у лавах ЗСУ, добровольчих батальйонах і теробороні немає, за оцінками громадської організації «Жіночий ветеранський рух», після початку війни, зброю у руки взяли іще більше жінок. Серед них – молодша лейтенантка й підприємиця із Києва Євгенія Емеральд, яка із першого дня російської війни вступила до тероборони, а за кілька днів – приєдналась до спецпідрозділу української армії, пише Голос Америки.
“В принципі, я хотіла піти на війну ще у 2014-му році, коли вона почалася в Україні. Але, на жаль, тоді у мене була маленька дитина, – каже Євгенія. – Тому як тільки почалася війна, у мене не було ніяких сумнівів. Я просто себе в іншій ролі навіть не уявляю”.
Ярина Чорногуз – служить за контрактом у лавах Збройних сил Україні як бойовий медик уже два роки.
“Пішла в армію частково через те, що давно хотіла це зробити. Але я тоді не могла піти, тому що я народила дитину якраз у той день, коли це почалось 14 квітня 2014 року, – згадує Ярина. – У 20-му році в січні так вийшло, що близька мені людина, мій хлопець, який служив у восьмому батальйоні 10 бригади ЗСУ, загинув на позиції, і я вирішила все-таки піти на контракт у пам’ять про нього”.
Жінки складають близько 15% особового складу української армії і 25% – враховуючи усіх працівників сектору безпеки й оборони, розповідає ветеранка Катерина Приймак, яка майже рік була доброволицею-парамедиком у “Госпітальєрах”.
Разом із посестрами вона стала співзасновницею громадської організації «Жіночий ветеранський рух», яка уже 7 років займається захистом прав жінок у збройних силах і добровольчих батальйонах. Попри це, каже вона, військовослужбовиці й досі іноді не мають рівних прав із чоловіками.
Існує чимало законодавчих прогалин, зокрема, у питанні піклування про дітей українських військовослужбовиць. Саме через це колишній чоловік Ярини довгий час не міг виїхати за кордон, до їхньої доньки, відправленої за кордон, де дівчинка була без інших рідних.
“У суспільстві на жінку загалом набагато більше тиску, багато стереотипів, якщо жінка – і її чекає чоловік і дитина вдома зі служби, ви можете уявити що у суспільстві більш такому традиційному можуть говорити про таку жінку, – зауважує Катерина. – Хоча жінка має право собі обрати кар’єру будь-яку, або там все обидвоє можуть бути військові”.
Жінки в армії також стикаються зі значною кількістю бар’єрів і під час служби, а щоб заслужити повагу бойових побратимів, їм часто потрібно працювати наполегливіше, ніж чоловікам.
“За два роки в ЗСУ і півроку в «Добробаті» я можу сказати, що я ніколи не страждала ані від сексуальних домагань від будь-кого з товаришів, ані від якоїсь відверто вираженої дискримінації, – каже Ярина і пояснює. – Щойно я себе зарекомендувала як солдата, а не жінка тобто я постійно акцентую, що я буду з усіма і розвантажувати, і ходити на виходи, і в полях жити, тижнями не миючись. І коли ти це робиш системно і показуєш, що тобі це подобається, що тобі це важливо, товариші тебе починають сприймати як рівну”.
“Чесно зізнаюся, перші два тижні було дуже складно, – розповідає Євгенія. – Але на сьогодні я довела своєю роботою, своєю старанністю, – хлопці мене прийняли на сто відсотків. І ви знаєте, вони зараз для мене – сім’я. Коли ми переїхали до казарми, командир мені запропонував окрему кімнату. Але я сказала, що ні, я буду як всі, я буду з чоловіками. Так, я живу з чоловіками в казармі, на рівних умовах, щоб не виділятися. Для мене немає жодних труднощів у якихось побутових моментах”.
За вісім років із початку російської агресії проти України жінок у лавах ЗСУ і добробатах значно побільшало, а «Жіночому ветеранському рухові» вдалось досягти значного прогресу в гендерній політиці у галузі безпеки та оборони.
“Жінки почали сприйматись вже як кадровий потенціал, люди стали сприйматися в армії як люди, з людськими правами. Це дуже великий крок, – зазначає Катерина. – Про сексуальне насильство в армії, про харасмент ніколи ніхто не говорив до цього – ця тема вже не є табуйованою, це піднімається, з цією темою працюють. Так, є багато бар’єрів на цьому шляху, які треба долати, але це все інституціалізувалось. Дівчата тепер можуть іти в ліцей військовий навчатися, раніше цього не було. Почали з’являтися гінеколог в армії, тому що є така потреба, жіночі кабінети ветеранські, реабілітаційна програма для ветеранів, вже є гендерно чутливі послуги”.
Також організація, розповідає Катерина, піднімає питання загиблих жінок на війні, адже “жінки докладають до перемоги не менше сил абсолютно, і їхні діти і їхній народ мають право пам’ятати, визнавати”.
Проблеми гендерної нерівності в армії можна буде вирішити після перемоги України, переконана Катерина. Тим часом, за її словами, найбільш нагальні виклики – як для жінок, так і для чоловіків, на передовій – це потреби в озброєнні, засобах особистого захисту й тактичній медицини. Тож вона закликає західних партнерів і людей в усьому світі робити більше для допомоги Україні. А тим часом, Ярина і Євгенія кажуть, що зроблять усе заради перемоги – заради Батьківщини – і своїх доньок.
“Я дуже сподіваюсь, що ми переможемо, відновимо кордони, і моя дочка таки повернеться в Київ”, – каже Ярина.
“Звичайно, я дуже хочу, щоб моя дочка повернулася у вільну Україну і жила тут. Я дуже люблю свою країну, вона прекрасна. Плюс ви бачите, у нас не тільки чоловіки хоробрі, а й жінки теж хоробрі, – каже Євгенія. – Це наша нація, наша українська нація, вона дуже сильна, тому ми будемо захищати землю до останнього. І зараз скажу про себе. Я дійсно до останнього подиху відстоюватиму цю землю незважаючи ні на що”.
