Дуже вірогідно, що 26-го квітня були створені умови для досягнення перелому у війні проти путінської навали.
В цьому контексті зустріч у Рамштайні може стати історичною. На ній був оголошений новий політичний курс Сполучених Штатів (і низки союзних країн) щодо війни РФ проти України, передає Правда іф з посиланням на УП
Якщо сформулювати простою мовою, то йдеться про те, що США будуть підтримувати Україну в тому обсязі, в якому треба, щоби ми досягли однозначної перемоги над ворогом.
За належної реалізації цієї політики ми отримаємо необхідний ключовий компонент нашої перемоги, якого наразі не вистачає.
За прийнятим у країнах НАТО підходом, військові дії можна розглядати як боротьбу військових спроможностей двох сторін.
Визначення структури спроможностей в різних країнах різне. Проте найбільш загальновживаною є саме американська “формула”, яку також як базову використовує штаб-квартира НАТО.
Цей підхід був взятий до використання й Міноборони України.
Базові компоненти спроможностей:
– доктрина (тобто правила ведення бойових дій);
– організація роботи підрозділів;
– особовий склад і його підготовка;
– керівний склад та його навчання;
– озброєння та військова техніка (в тому числі запаси), а також необхідна інфраструктура.
Російські спроможності завжди вважалися превалюючими в основному за двома ознаками: озброєння та чисельність особового складу.
Більшість західних експертів досить скептично ставилася до шансів України у тотальній війні проти РФ.
При порівнянні кількості літаків, засобів сил ППО, ракет, кораблів, танків та іншого обладнання Україна, за їхніми висновками, мала надто незначний ресурс.
Проте наші партнери розуміли, що українці будуть відважно та вміло битися та задіють всі існуючі можливості.
Треба зазначити, що більша частина західних експертів вже пару десятків років не мали досвіду регулярної війни.
Всі їхні практичні бойові дії зводилися до боротьби з більш слабкими з класичної точки зору суперниками. В основному це були бої з нерегулярними силами, партизанськими рухами, що були незрівнянно менш підготовлені та оснащені, але застосовували багато асиметричних тактик.
Такими були війни в Афганістані та більша частина війни в Іраку.
Західні країни мали досить тривожний досвід. Малочисельні угруповання (insurgents) цих країн чинили завзятий та часто успішний спротив супернику, що переважає. Для перемоги над ними країни Заходу залучали величезні ресурси та все одно несли суттєві втрати.
Саме тому Захід перед війною покладав великі сподівання на український рух опору та “тактику малих груп”. Саме вони мали застосовувати асиметричні прийоми для враження сил та засобів суперника, що переважає.
Через це допомога партнерів спочатку була повністю зосереджена на підтримці індивідуальним озброєнням. Його надавали з розрахунку на те, що сили ворога зайдуть далеко на територію України, але після цього будуть нести постійні втрати через дію українських мобільних підрозділів.
За такого підходу розраховувати на перемогу в осяжний термін важко так само, як важко чітко її спланувати.
Всі очікували, що Росія одразу ж встановить панування в повітрі через придушення протиповітряної оборони та авіації України. На думку західних експертів, це дало би росіянам можливість нейтралізувати великі формування, наприклад, танкові та артилерійські підрозділи.
На швидку та безболісну перемогу за допомогою переважно класичних засобів розраховували і росіяни, які самовпевнено заявили про пригнічення нашої ППО вже за пару годин після початку вторгнення, у чому суттєво прорахувалися.
І тут трапилося те, що західні експерти не передбачали: відсутність переваги в озброєнні Україна компенсувала іншими складовими спроможностей. А саме – кращою організацією, кращим командуванням, кращою підготовкою та мотивацією особового складу.
Причому за всіма цими компонентами Україна переважала й переважає з великим відривом.
Один із головних уроків цієї війни полягає в тому, що переваги в озброєнні та чисельності є менш важливими, ніж ефективність.
Росіяни також давно не мають досвіду у класичних війнах. В Афганістані, Чечні, Сирії та низці менших конфліктів росіяни воювали з набагато меншими арміями із не зовсім переконливим результатом.
Стикнувшись з міцною армією України, росіяни відкрилися всьому світу по-справжньому – як слабко організовані, недолугі та дикі.
Будь-яка спроможність настільки сильна, наскільки сильна її найслабкіша частина. Люди є найслабшою частиною армії РФ, причому як командири, так і солдати.
Звання однієї з найсильніших армій світу вони втратили через місяць бойових дій. РФ зараз переважає виключно кількістю озброєння та боєприпасів.
Сили оборони України, готуючись до війни, змогли швидко зорганізуватись для відповіді.
Дійсно, переносні протитанкові та зенітні ракетні комплекси та сили територіальної оборони відіграли велику роль. Допомога союзників була важливою. Але припущення, що більшість успіхів України в перший місяць війни були виключно результатом задіяння малих груп та індивідуальних засобів ураження, є невірним.
Вміле застосування артилерії, ракет, бронетехніки, ППО та авіації стало надважливим чинником, що наніс ворогу незворотних втрат.
Усвідомлення цього факту стало для західних військових та експертів великим відкриттям.
Вони побачили новий для себе тип бойових дій, велику перевагу більш вмілої та організованої армії України. А один ракетний удар двома ракетами “Нептун” суттєво змінив їхні уявлення про практику бойових дій на морі.
І тому наші закордонні колеги побачили нову реальність, в якій армія України, чий військовий бюджет в 11-12 разів був менший за російський, може перемагати.
Причому вади росіян в організації та формуванні особового складу мають фундаментальні причини. І навіть за умов повного їх розуміння (що для росіян теж проблема, судячи з усього) ворог не зможе виправити це ні за рік, ні за два.
На переписування структури армії, настанов та практик і відповідну підготовку мають піти роки. Яких у армії РФ, що вже втратила неприпустиму і рекордну кількість військовослужбовців і техніки, немає.
ФОТО: МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ
Все вищеперераховане означає, що для перемоги нам треба виправити диспропорцію у спроможностях. Тобто поповнити склад озброєння саме тими видами, які можуть бути найбільш ефективні в цій війні. Серед іншого це – артилерія, ракетні системи, бронетехніка, авіація та ППО.
Перші кроки ми побачили у постачанні нового обладнання – бронетехніки та гаубиць. Їхня обмежена кількість свідчила про усвідомлення наших переваг, проте ще не була закріплена західними країнами на державному рівні.
Цей процес розвивався, і нарешті у вівторок було заявлено: союзники під проводом США інвестують не просто в опір чи в боротьбу, вони інвестують у перемогу. Тобто в результат. З усіма наслідками, в тому числі щодо обсягів допомоги, типів озброєння і відповідного фінансового ресурсу.
Це було озвучено вперше, і це перелом.
Війна – це не лише боротьба спроможностей, але й боротьба ресурсів. В України обмежений ресурс, але, залучивши підтримку країн Заходу, направлену на результат, ми змінюємо цей чинник на свою користь. Військові бюджети країн Заходу в десятки разів перевищують російські.
Якщо (а тепер вже коли) наші Збройні сили отримають необхідний ресурс у техніці та припасах у потрібній кількості та часових рамках, ми неодмінно переможемо. Ми вірили в це завжди. Але тепер у це вірить весь демократичний світ, і він готовий робити відповідні кроки.
Треба також розуміти, що згадані заяви роблять у відповідному політичному контексті.
Україна має у своїй боротьбі величезну підтримку народів демократичних країн. З часу Другої світової війни це не лише найбільша війна, але й перша війна, де ні у кого немає питання, на чиєму боці правда.
Вільний світ розглядає її як боротьбу добра зі злом, де останнє має бути повалене.
Такі битви в сучасності відбуваються нечасто, тому без перебільшень це викликало в людях глибокі почуття та культурні асоціації – світло та темрява, Давид і Голіаф тощо.
Путін бачить, що український дух – незламний.
Аморальні та кримінальні практики, що їх застосовує ця людина, є відомими з історій інших війн та конфліктів: повітряні атаки на міста (так звані “стратегічні бомбардування”), терористичні акти проти населення (“державний тероризм”) та терор на захоплених територіях.
Всі вони мають одну лише ціль – залякування та деморалізація населення та зменшення волі до спротиву.
Але з нами така тактика не працює. Це бачить і весь світ.
“Я думав, що знав, що таке сміливість. А потім побачив українців”, – написав один з авторів The New York Times.
Ця сміливість стала вирішальною у здвигу парадигми західних політиків щодо допомоги.
Володимир Зеленський без перебільшень зараз – найпопулярніший політик сучасного світу, а підтримка України у цій війні має більше прихильників серед населення західних країн, ніж будь-хто міг би собі уявити.
Але це вкотре доводить, що партнерство і колективна безпека – не порожні слова. І що справжні друзі пізнаються в біді. І що суспільства, побудовані на спільних цінностях, мають підтримувати одне одного.
Тепер важливе належне виконання заявленого.
ФОТО: LIGA.NET
Державна політика настільки реальна, наскільки якісно вона виконується. Рішення мають бути прийняті, бюджети визначені, обладнання має бути виділене. Швидко і рішуче.
Кожен день має значення. Від воєнно-політичного керівництва та дипломатів вимагається величезна важка робота.
На жаль, майбутня перемога – це ще не перемога вже завтра. У безсилій злобі Путін ще буде кидатися ракетами, вбивати невинних громадян, атакувати наші сили та намагатися захопити якнайбільше населених пунктів та територій.
Побачивши, що поразка близько, він почне пропонувати якусь угоду, наприклад, припинення вогню, яку порушить, щойно зможе (звісно, звинувативши в цьому Україну).
Тому нашим єдиним вибором є перемога.
Британці були вражені зверненням Зеленського до членів їхнього парламенту, в якому президент України, проводячи паралелі, процитував звернення Черчилля до цього ж парламенту перед Другою світовою.
Добре знаючи цей класичний текст, вони самі можуть його продовжити: “…яка наша ціль? Перемога. Незважаючи на весь жах та те, якою б не була важкою до неї дорога. Бо порятунок можливий лише через перемогу”.
Андрій Загороднюк, Центр оборонних стратегій
