Близько 80% росіян зараз заявляють, що підтримують «операцію» в Україні. Це не дивно.
Наприкінці 1999 року, коли ослаблений хворобою Борис Єльцин шукав собі наступника в лавах служб безпеки, в Росії ходив похмурий анекдот: «Чому комуністи кращі за чекістів? Бо комуністи вас відчитуватимуть, а чекісти — вішатимуть». Але радше це був не анекдот, а попередження. На жаль, більшість росіян до нього не дослухались, пише Правда.іф з посиланням на nv.ua.
Того року Володимира Путіна — чекіста, який очолив Федеральну службу безпеки, що прийшла на зміну КДБ (ФСБ), — призначили прем’єр-міністром. Незабаром після цього він, як кажуть, жартував зі своїми колишніми колегами з ФСБ: «Завдання проникнення на найвищий рівень влади виконано». Це теж мало викликати тривогу, зокрема й тому, що Путін був давнім шанувальником Юрія Андропова, колишнього керівника КДБ, який протягом двох довгих років залізною рукою правив СРСР.
Після економічного та політичного хаосу пострадянських 90-х люди прагнули стабільності і заради цього були готові повернути КДБ назад у найвищі ешелони влади. Тим самим Путін, обраний президентом Росії у 2000 році, отримав необхідне вікно можливостей для встановлення влади в андроповському стилі над усіма аспектами російської системи, зокрема над стратегічними галузями, наприклад, нафтогазовою.
Путін відчував загрозу з боку олігархів, які отримали контроль над цими галузями в період хаотичного президентства Єльцина. І тому замість них він почав призначати керівниками так званих «силовиків» — людей, пов’язаних з армією та службами безпеки, наприклад, колишніх агентів КДБ Ігоря Сєчина та Сергія Чемезова.
Як же спадкоємці організацій, які влаштували такий терор під час правління Йосипа Сталіна у 1930-і та 1940-і роки, зуміли здобути владу у XXI столітті? Адже після десталінізації, проведеної Микитою Хрущовим у 1950-х, і перебудови, започаткованої Михайлом Горбачовим наприкінці 1980-х, здавалося, що КДБ вже на смертному одрі, причому здавалося навіть його власним співробітникам. Багато хто, включно з Путіним, звільнився з цієї служби в період правління Горбачова, вважаючи, що вона вже ніколи не відновиться.
Ситуація змінилася після розвалу СРСР. Виявилося, що КДБ був краще підготовлений до лавірування у процесі початку капіталізму, ніж будь-які інші радянські установи. Його співробітники були аморальні та прагматичні, мали добрі зв’язки, не переживали через ненормований робочий день і були майстрами корисливих маніпуляцій.
І їм допоміг той факт, що організації держбезпеки так і не були розпущені. КДБ не просто пережив Горбачова: його варіація, названа ФСБ і яка здебільшого втратила колишні ікла, пережила Єльцина. Російським керівникам — і байдуже, ліберальні вони чи ні — завжди доводилося покладатися на служби безпеки, щоб зберігати свою владу. Але за Путіна (як і за Андропова в радянські часи) змінився рівень володіння владою представниками цих служб.
Путін вважав зміцнення органів держбезпеки страховкою від потрясінь, подібних до подій 1991 року, які призвели до загибелі, як він висловлюється, «історичної Росії». І Путін дуже пишається стабільністю збудованої ним політичної системи. У цьому процесі йому, безперечно, допомогли високі ціни на енергоносії та порівняно компетентне управління, яке продемонстрували деякі з силовиків.
Але збереження такої системи відрізняється від її будівництва. Підходи Путіна до управління своїм творінням втілені в поправках, ухвалених на бутафорському конституційному референдумі 2020 року і які не лише забезпечили йому легальну можливість правити ще багато років, але й визначили ідеального російського громадянина: патріот, лояльний передусім до держави.
Такий підхід призвів до зміни ролі служб безпеки у державному апараті. Раніше Путін слухав силовиків, подібних до Сєчина і Чемезова, і навіть делегував своїм соратникам критично важливі функції. А тепер він диктує політику, не допускаючи альтернативних думок і делегуючи її реалізацію урядовим технократам, якими керує схожий на робота прем’єр-міністр Михайло Мішустін. Повсякденна влада як ніколи виявилася зосереджена в руках органів безпеки, таких як Федеральна служба з нагляду у сфері освіти та науки (Рособрнагляд), Федеральна служба виконання покарань (ФСВП), Федеральна служба з нагляду у сфері зв’язку, інформаційних технологій і масових комунікацій (Роскомнагляд).
Ці нові стовпи апарату державного контролю є знеособленими структурами з єдиним завданням: зачищати політичний простір від усього антикремлівського .(зараз розуміється як антиросійське) і карати тих, хто не демонструє достатньої «лояльності». На відміну від силовиків, вони не радять Путіну, як краще розв’язувати проблеми, з якими стикається Росія, та не пояснюють йому важливості міжнародної взаємодії для внутрішнього розвитку Росії. Натомість вони сліпо прагнуть путінської мети забезпечення тотального контролю над Росією за всяку ціну.
Олексій Навальний, ув’язнений юрист, борець із корупцією та опозиційний лідер, вважає, що для Кремля головною метою нападу на Україну стало відволікання уваги росіян від падіння рівня життя та створення ефекту єднання навколо прапора. Але в фундаментальнішому сенсі ця війна означає остаточне усунення фігур із ФСБ, які отримали владу в перші роки Путіна, і затвердження панування безіменних російських технократів з органів безпеки — реальних спадкоємців КДБ. Путін, звісно, залишається на вершині; нова система саме цього і вимагає.
Жахливі наслідки цих змін зараз видно по всій Росії. Відколи Путін почав свою «спеціальну військову операцію» в Україні, було затримано понад 15 тис. осіб, які виступили з протестами проти війни, зокрема понад 400 неповнолітніх. Незалежні ЗМІ були заблоковані або закриті, а в іноземних ЗМІ майже не залишилося іншого вибору, як залишити країну. Поширення будь-якої інформації про війну, яка відрізняється від офіційних повідомлень Міноборони, карається 15 роками в’язниці.
У цій атмосфері тотальних репресій, які сьогодні порівнюють зі сталінською епохою, росіяни, які не втекли за кордон, коряться державі. Близько 80% росіян зараз заявляють, що підтримують операцію в Україні. Це не дивно. У Росії знову панує безликий кат.
