Наприкінці ХІХ століття знаменитий російський філософ Володимир Соловйов писав про одержимість росіян маніями величі та ворожнечі, й попереджав: такий хід думок цілого народу може призвести до катастрофи, пише Правда.іф з посиланням на НВ.
«…Він [російський народ] хоча і не може вважатися формально божевільним, проте одержимий хибними ідеями, що межують з манією величі та манією ворожнечі до нього всіх і кожного. Йому здається, що всі сусіди його ображають, недостатньо схиляються перед його величчю і всіляко проти нього зловмишляють».
Так російський філософ Володимир Соловйов у вересні 1892 року пояснював, на що слід звернути увагу, аби у майбутньому запобігти масштабній катастрофі, на перший погляд геть не пов’язаній з ментальним здоров’ям народу. А саме — неврожаю і голоду. За попередні півтора роки ці потрясіння забрали майже 500 тис. життів. Лихо прокотилося селами 17 губерній Центральної Росії та Поволжя.
Самого слова голод у статті Уявні та дійсні заходи для піднесення народного добробуту Соловйов не вживає. Невідомо, чи викреслив його редактор журналу Вестник Европы, який надрукував міркування філософа. Можливо сам автор не наважився назвати речі своїми іменами. Адже з початку плачевного стану цензори заміняли в публікаціях голод на неврожай.
Бо експорт зерна давав значну частину державних надходжень. Тому навіть за пісного врожаю 1891-го продовольча політика Петербурга керувалася гаслом міністра фінансів Івана Вишнєградського: «Самі не з’їмо, а вивозити будемо». Відтак домоглися небаченого — ціни на хліб в самій Росії скочили вище експортних.
Портрет Володимира Соловйова роботи Миколи Ярошенка, 1895 рік / Фото: Державна Третяковська галерея
Однак галас, який здійняла ліберальна преса, хоча і цензурована, таки подіяв. Вивіз зерна заборонили, а країною пройшла хвиля доброчинних акцій. «Прошу Вас аж до припинення голоду відраховувати весь мій гонорар на користь голодуючих», — писав Соловйов редактоці журналу Северный вестник Любові Гуревич.
І це не єдиний жест у бік нужденних від автора, який вважався тоді лідером думок. Його робочій стіл був завалений чернетками власних робіт і чужими рукописами, на які редактори «товстих» журналів замовляли рецензії.
Освічений прошарок суспільства імперії чекав текстів Соловйова, навіть коли вони й суперечили певним поглядам читачів. Бо це виглядало як гарний поєдинок. Особливо, коли Соловйов, відомий ще й як поет, яскраво критикував оборонців особливого шляху для Росії. І про найбільш затятих у цій когорті якось висловився: «Мабуть, згадаєш, що „патріот“ рифмується з „ідіот“». У тодішньому інтелектуальному середовищі це звучало як брутальна лайка.
Стосувалася вона передусім тих сердобольців російської «величі», які злостилися на будь-що умовно західне. Їхні настрої чітко артикулював публіцист Микола Данилевський у книзі Росія і Європа: «Для кожного слов’янина: росіянина, чеха, серба, хорвата, словенця, словака, болгара (хотів би додати і поляка) […] ідея слов’янства має бути вище науки, вище свободи, вище освіти, вище будь-якого земного блага».
Саме тоді займалася заграва «російськості», у якій віра переважала над розумом, а балачки про «особливий шлях» над елементарним добробутом.
«Байдужий до своєї справжньої користі і справжньої шкоди, [російський народ] уявляє неіснуючі небезпеки і ґрунтує на них безглузді припущення, — писав Соловйов. — Замість того, щоб жити своєю чесною працею на користь собі та ближнім, він готовий витрачати всі свої статки й час на боротьбу проти примарних злих намірів. Уявляючи, що сусіди хочуть підкопати його будинок і навіть напасти на нього озброєною рукою, він пропонує витрачати величезні гроші на купівлю пістолетів та рушниць, на залізні огорожі та заслони».
Цій хворобі, цій манії не зарадять жодні гроші, чи ліки від гарячки.
«[Хворий, тобто російський народ] якщо ж переконається і схаменеться, відмовиться від безглуздих ідей і образливих дій, то, будучи людиною розумною, вправною і міцною, легко знайде в собі засоби відновити своє здоров’я і налагодити свої справи», — зазначав Соловйов.
Нагадаємо, ці рядки написані 1892 року. Їх напевно прочитала якась частина освіченого суспільства Російської імперії. Мабуть і обговорювала. Однак соловйовське якщо, його діагноз росіянам залишився непочутим.
Через вісім років після цієї статті Соловйова не стане. А 1905 року в імперії виник Союз російського народу, до лав якого посунули як інтелігенція, так і простий люд. Згодом зі значками Союзу, а кому не вистачало — з георгіївськими стрічками, учасники цього руху в містах імперії почали влаштовувати демонстрації, які зазвичай закінчувалися єврейськими погромами. Впровадження конституції й парламенту для таких «правдивих росіян» звучали, як зараз би йшлося про законність одностатевих шлюбів.
Коли ж діагноз філософа Володимира Соловйова вкотре виправдався на початку ХХІ століття, промови його телевізійного тезки виявилися більш прийнятними для багатьох мільйонів росіян.
