Василь, командир міномета, і два його сини служать у лавах 128 окремої гірсько-штурмової бригади.
Його історію розповіли на сторінці бригади у мережі:
– До війни я працював учителем ковальства в лісопромисловому ліцеї на Прикарпатті. І паралельно активно займався «Пластом». «Пласт» вчить, що треба бути вірним Богу й Україні. У мирний час ми вірні Богу, а зараз – Україні. Практично вся наша пластунська станиця зараз у армії. Я вперше пішов воювати ще в 2015 році – потрапив у 128 бригаду й став командиром міномета. Відслужив рік і після демобілізації повернувся до педагогічної роботи. А коли в лютому цього року Росія почала повномасштабне вторгнення, знову прийшов у військкомат – уже з двома синами, котрі стали повнолітніми.
Пішов на старе місце в мінометну батарею і хотів узяти з собою обох синів. Але не вдалося. Молодший Юрій (йому 22 роки) має дві вищі освіти й закінчив військову кафедру, він офіцер. Тому його призначили заступником командира роти в інший підрозділ нашої бригади. Зате старший 24-річний Андрій хоч і має вищу освіту, проте без військової кафедри. Так що зараз він зі мною – навідник міномета.
Перші тижні війни ми пережили особливо важкі бої на південно-східному напрямку. І наш мінометний розрахунок відзначився – підбив російський танк Т-72. Нам дали координати й наказали накрити сектор вогнем. Загалом ми випустили 10 мін зі 120-го міномета «Молот» і одна або дві влучили зверху в танк. Влучення засікла з дрона наша розвідка, нам повідомили: «Ціль знищена».
Після того, як у лютому цього року ми з синами пішли на війну, з’явилася цікава історично-спадкова закономірність – останні 100 років усі покоління нашої родини борються за Україну!
Мій прадід у 1918 році пішов у Галицьку армію, яка воювала спершу з Польщею, а потім із більшовицькою Росією. З війни він не повернувся, загинув.
Мій дід воював в Українській повстанській армії проти радянської влади. Взимку 1946 року його підрозділ оточили НКВД-сти. Хлопці відстрілювалися, скільки вистачило боєприпасів, а останніми кулями перестріляли самі себе, щоб не здатися в полон.
Через кілька місяців мою бабусю з трьома доньками й сином, котрому було два роки (мій майбутній батько) як рідних «ворога народу» заслали в Казахстан. Вони змогли повернутися в 1956 році, через три роки після смерті Сталіна.
П’ять поколінь моєї родини боронять Україну, а ворог один і той же – Росія. Пригадую, коли мені було 10 років, тато якось відкликав мене вбік, намалював на камені тризуб і сказав: «Твій прадід віддав життя за Україну, дід віддав життя за Україну, я відсидів за Україну. А що зробиш для України ти?» Тато загинув у аварії в 1983 році, проте я можу відповісти зараз, що продовжую справу нашої родини – теж воюю за Україну. І мої сини так само. Два наших покоління мають нарешті перемогти Росію й покласти цій боротьбі край.
