У Івано-Франківську відбулася прем’єра проєкту про війну «Ніколи знову».
На сцені звучали старовинні лемківські пісні і розповіді про війни, які тривали на наших землях, залишивши спогади у пам’яті попередніх поколінь. Про те, як відбувалася робота над проектом, чому він настільки важливий і актуальний, читачам Правда.іф розповіла заслужена артистка України Галина Баранкевич.
– Галино, ти презентувала новий проєкт під назвою «Ніколи знову». Як виникла ідея, навіть не вистави, а докудрами, і чому така назва?
– Маємо всесвітньовідому канонічну фразу «Ніколи знову», боремося за мир, відстоюємо його багато років. На жаль, сьогодні в Україні триває повномасштабне вторгнення, хоча в країні війна йде з 2014 року. Просто не усі українці відчували на собі її впливу протягом тривалого періоду. Аж 24 лютого відчули і зрозуміли.
Якось, спільно з Ксенією Праничук, це викладач вокалу, співачка, сопрано зійшлися на тому, що ми обидві – лемкині і хотіли б щось створити разом. Адже такі моменти як війна, різні негаразди, вони мотивують. Ми вирішили почати щось співати разом. І почали з лемківських пісень.
Коли почалася війна, мій чоловік Олексій Лейбюк у своїй театральній дитячій майстерні почав із старшою групою проєкт: дав завдання знайти монологи на основі реальних подій. Правдиві історії на тему війни: першої світової, другої світової. Розповіді мали бути про те, що відбувалося тут, на теренах західної України. Учениці доволі плідно попрацювали, хтось шукав історії в родині, хто в інтернеті, хтось у газетах. Таких історій є мільйони, ми відібрали 7, але у кожній з них є трагедія кожного нашого дідуся, кожної нашої бабусі.
І Олексій запитав, чи можу я знайти лемківські пісні про війну. У мене є родичка, пані Лариса Шафран, вона музикантка, співає в хорі «Бескид». І вона наспівала декілька старовинних пісень про війну. Коли ми показали ці пісні Олексію, він одразу почав переплітати їх в одну композицію: монологи, пісні, вийшов симбіоз мистецтв. Тому ми назвали: вокальна докудрама, документальна драма, адже вона базується на основі реальних історій і всі вони вплетені в пісню.
Важливо й те, що ці історії розповідають молоденькі дівчатка, віком від 12 до 15 років, тобто підлітки, які ще формуються, але вони уже – діти війни і вони розуміють, про що говорять. Можливо, рік тому вони б це так не розуміли.
Вистава має живий супровід: квінтет музикантів, аранжування пісень зробив заслужений діяч мистецтв України, головний диригент Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Богдан Ткачук.
А усі кошти, які ми зібрали під час вистави, будуть перенаправлені на потреби ЗСУ.
– Скільки минуло часу від початку виникнення ідеї і до власне прем’єри докудрами?
– Ідея виникла в травні. Коли я звернулася до будівельної компанії blago developer, яка неодноразово допомагала нам у реалізації різних проєктів, вони одразу підхопили ідею, бо саме шукали проєкт до Дня Конституції. Отож, у нас був визначений дедлайн, ми закумулювали свої сили, свою енергію. І увесь цей час тривали плідні репетиції.
– Прем’єра проєкту відбулася у Івано-Франківську, чи заплановані й інші покази ще десь?
– Так, прем’єра відбулася в Університеті Короля Данила, що на вулиці Коновальця, у приміщенні під назвою «Простір. Лабораторія». Це дуже хороше бомбосховище, тому ми не були залежні від сирен. Це хороше приміщення як в плані безпеки, так і в плані творчості, власне, акустики. Тема війни – дуже специфічна, ми точно розуміли, що нам не потрібен концертний зал , класична сцена і це не міг бути відкритий майданчик, тобто площа.
До речі, до нас в цьому бомбосховищі ніхто нічого ще не робив, тому це дебют і для цього приміщення. Зал поміщає оптимальну кількість глядачів – до 200 людей.
Але ми хочемо, щоб цей проєкт побачило якомога більше людей, і в області, і в Україні і за кордоном. Сподіваюся, він того вартує.
Ми піднімаємо дуже важливі питання: чому ця війна знову прийшла до нас. Якщо подивитися на афішу і на назву «Ніколи знову», то бачимо. Що слово «ніколи» перекреслено, бо зараз ми маємо «знову». І ми написали роз’яснення: «непокаране зло буде повертатися». Комунізм досі не засуджений. Якщо нацистів засудили, то комунізм досі не засуджений, а зло якщо не зупинити, воно повернеться.
Ми хочемо, щоб Європа нас зрозуміла, почула. Ми не маємо права чогось у них вимагати, вони й так нам дуже допомагають. Але іноді звідти звучать заклики бути лояльнішими. Моя знайома виїхала за кордон, її запитують: «Чому ваш президент не піде на поступки й не віддасть трішки землі?». А вона відповідає: «Тут, в Італії, дуже багато українців. А давайте ви нам віддасте частину Венеції. Нас же багато, ми тут працюємо, платимо податки, а давайте введемо дві державні мови, італійську й українську?» Більше на такі теми вони не говорили.
Так, ми хочемо спокійного життя, але проблема в тому, що самі українці не знають своєї історії. Ми їздили на схід України з гастролями, то нас підходили після вистави «Нація» вчителі, бібліотекарі і казали, що не знали, які жахіття у нас відбувалися, їм про це не розповідали. Вони взагалі не розуміли, чому ми, западенці, постійно воюємо, чого ми хочемо. Я буду дуже щаслива, якщо бодай 70% жителів тієї частини України уже це зрозуміли. Навіть на рівні гонору: чому в твою хату мають приходити, забирати твої речі і розказувати тобі, що ти – ніхто.
І якщо хоч оті 70% це зрозуміли, це уже дуже велика перемога для нашої свідомості і нашого майбутнього. Шкода, що це відбувається такими втратами і такою високою ціною, ціною життів. Але над нами Бог, він щось бачить і щось знає більше за нас. А наша місія: воювати і боротися кожен на своєму фронті.
Розмовляла Любов Загоровська
Фото – Богдан Савлюк
