І ми продовжуємо цикл матеріалів про елементи нематеріальної культурної спадщини України. І сьогодні розповімо про ліжникарство – старовинне гуцульське ремесло, столицею якого вважається прикарпатське гірське село Яворів. Більше про цю цікаву традицію розкаже Жанна Дутчак.
Такі отари колись були чи не в кожному гуцульському дворі. Завдяки вівцям – був сир, сметана, молоко, м’ясо, а ще натуральна вовна… Горяни навчилися із неї майстерно прясти та ткати. Так і зародилось в Карпатах унікальне ремесло – ліжникарство.
За цим ткацьким верстатом Ганна Миколаївна стоїть уже більше як півстоліття. Нині їй – вісімдесят, але вона і далі тче теплі гуцульські ковдри. В її родині – ця справа передається з покоління в покоління. Ліжникарством займаються всі, окрім хіба чоловіка. І в Яворові так нині майже в кожній сім’ї, повідомляють Подробиці.
Ганна Шкрібляк, майстриня-ліжникарка із Яворова:
За рахунок цього ми й виживаємо в горах. Я не знаю, де така хата є аби не робили, хіба дуже в горах, що їм далеко нести у валило… Зробив, пішов на базар, продав і маєш гроші.
Що таке “валило” – розкажемо і покажемо згодом. А поки глянемо, з чого ж починається виробництво ліжника. За словами майстрині, технологія за останнє століття майже не змінилась. І налічує більше десятка етапів. І ось перший.
О, це помита вовна, з річки висушена, і тут я хочу тепер граблювати, бо треба буде прясти… Бачите тепер яка різниця і яке це ручне. І з тих грабель що тепер зробили.
Нині в селі вже є і механізовані “чесалки”, що значно пришвидшує і полегшує процес. А ще можна купити вовну готову в кужелях. Але ось прядуть усі досі вручну.
Це береться сюди… і тут тримається аби не випустити з рук цю нитку і прясти. – А ну давайте… Неа, в мене це не вийде, навряд чи зможу…Неа.
Виявилось – прясти не так то і просто. Вчитися цьому починають змалку. Втім, для нас пані Ганна організувала експрес-курс.
О, так… Витягуйте, добре все нормально. А тепер прибивайте.
Аби зіткати ось такий ліжник майстрині треба три-чотири дні. Все залежить від складності візерунка та кольорів. Далі готовий виріб відправляють “валятися”.
Оцей не валяний.. бачите. А ну пошупайте. Бачите який він на вид? А це валяний. – Цей такий, більш м’якший. – Це красивий вже.
Жанна Дутчак, кореспондентка:
Ось це і є те саме славнозвісне валило. Такий собі прототип сучасної пральної машини. Величезну конструкцію звели на березі річки. У ці ємності майстрині скидають готові ліжники. І ті по кілька годин крутяться у природному барабані.
Стежить за всім пані Світлана – власниця валила, яка тут і за прачку, і за кравця…
Світлана Павлюк, власниця валила:
Протягом цього часу, що він валяється у воді, він ще й зменшується у розмірі. Бо це є натуральна шерсть. В мене така задача, що люди до нас приносять ліжники і замовляють, мені треба метр сорок, мені треба там метр вісімдесят. Мені треба впантрувати цей розмір.
А для цього має точно знати – скільки тримати кожну ковдру у воді. Втім, не все так просто – каже жінка. Все залежить від температури.
Світлана Павлюк, власниця валила:
То нема такого, щоб закинув і через якийсь час витягнув. Зараз літом ранком холодніше, то буде йти дві-три години, в обід – півтора години, і це треба постійно витягувати і міряти. А зимою вісім, дванадцять, двадцять чотири.
На все село нині всього два такі валила. Раніше було більше, але їх знищила повінь. Тож ті, що є, постійно в роботі. Окрім традиційних ліжників – народні умільці в Яворові тчуть й унікальний ліжниковий одяг.
Це один із виробів, який ми розробили спільно із дітьми та дружиною. Це гуні.
Оцей жилет що на мені – це і є ліжникове вбрання. Тканий так само, як ліжник. І узор цей такий гуцульський, старовинний, який на ліжниках ткали… це красиво, тепло і зручно. Що можна носити і на вихід, йти і на будень, а можна і до церкви.
Подружжя Наталя та Ярослав – унікальне етновбрання вигадують та виготовляють разом. Кажуть: технологія така ж, як для ліжників. Майже все вручну.
Воно так от виглядає. Жовта. Бо вівця цілий рік не миється.. це з двох овець тут є вовна, якщо добре вимити, то буде на один ліжник.
По вовну Ярослав їздить аж на Закарпаття. Ходить від села до села і скуповує у вівчарів. Бо на Франківщині овець нині залишилось мало. В самому Яворові – не більше п’яти сотень.
Василь Рибчук, власник отари:
Воно не прибутково…
Василь Лосюк, директор регіонального центру народного мистецтва “Гуцульська ґражда”:
У нас овець значно зменшилося. Суттєво, але ми прекрасно кооперуємося із Закарпаттям. І можу сказати, що вся вовна, яка стрижеться із закарпатських овець, вона проходить через Яворів.
Бо саме Яворів нині – столиця ліжникарства. Науковець Василь Лосюк два роки тому об’їздив всі Карпати, шукаючи місяця, де це унікальне ремесло – ще збереглося. Результати експедиції шокували.
Василь Лосюк, директор регіонального центру народного мистецтва “Гуцульська ґражда”:
Якщо ми на Закарпатті ідентифікуємо біля 10 майстрів. І так само біля 20 в повіті Марамуриш. То у нас ця цифра біля двісті, які постійно займаються. А ті хто вміє виготовляти їх біля 500. майже кожен ліжник який ви бачите, що продається, він яворівський.
Наталя Кіщук, майстриня:
При будь-яких обставинах ми обов’язково збережемо. Бо ми не можемо без цієї роботи жити. Це то, що передається по крові.
Ліжник досі залишається важливим атрибутом життя гуцулів.
Наталя Кіщук, майстриня:
Вовну носити на собі, це дуже великий лік. Чи шубу, гуню таку, чи звичайну таку жилетку – це буде гріти навіть літом, щось болить чуємо щось протягло ми шерсть на себе. Сидими чи спимо в цьому. Воно підліковує. І ще, крім того, можна носити з думкою, як оберіг.
Світлана Павлюк, власниця валила:
Не обійдеться без того аби молодим не подарувати ліжник, а коли люди помирають то у труну стелять найкращий ліжник. І вкривають труну ліжником.
Та головне: ліжник – це джерело доходу. Та сьогодні цей унікальний промисел переживає не найкращі часи. Через війну в горах в рази зменшилось туристів. А відтак і заробітки впали.
Василь Лосюк:
Нема туризму, нема у людей грошей. Зараз війна. Але ми всі надіємося, що ми переможемо, війна закінчиться і ми знову почнемо в таких об’ємах, як до війни виготовляти та реалізовувати ліжники.
