Іванофранківець Віктор Царицанський на позивний Стелс — кулеметник 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців.
24-річний хлопець добровільно пішов захищати країну, не маючи бойового досвіду. Віктор навчався в університеті за спеціальністю “Право” та працював. Вже чотири місяці він пліч-о-пліч зі своїми побратимами боронять від російських окупантів Донецьку область, пише Правда з посиланням на Суспільне.
Чому не зміг залишитися вдома, що мотивує у боротьбі з армією РФ та як не втрачати віру у перемогу, Стелс розповів кореспондентці Суспільного.
Увесь час не знаходив собі місця
“Синку, прокидайся, війна!” З цих слів батька почалося 24 лютого у Віктора Царицанського. У те, що в Україні може розпочатися така війна, хлопець не вірив до останнього. Віктор каже, увесь час не заходив собі місця, а приблизно на третій день повномасштабного вторгнення з другом вирішили записатися до територіальної оборони.
“24 лютого я встав, зрозумів, що всі перелякані. Хтось збирає валізи, хтось йде у військкомат. Тому ми з другом вирішили записатися в територіальну оборону. Людей без військового досвіду, без служби в армії не брали. Там просто взяли наші дані й за потреби мали зателефонувати. Але все стояло, якось завмерло”, — пригадує Віктор.
Щоб не залишатися осторонь, хлопець займався волонтерством, звільнився з роботи. Орієнтовно за три місяці після початку повномасштабної війни вирішив знову спробувати потрапити на фронт.
“Спочатку я мав до друга в частину перейти, але мене ніяк не могли до нього “перетягнути”. У мене був побратим у 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців. Я його давно знаю. Він мені запропонував варіант, яким я одразу скористався. Вже ввечері я поїхав до Києва. І ось від травня я тут”, — говорить Віктор.
Вмотивований воювати
Стелс зі своїми побратимами воює з окупантами у Донецькій області. Каже, бійці змінили вже три місця дислокації в регіоні.
“Я себе налаштував морально ще до того, як їхав сюди служити. Тобто я приїхав сюди й був майже готовий, був вмотивований. Це — не геройство якесь, нічого такого подібного. Я дійсно розумів, що треба робити роботу, що це — небезпечно, що ми можемо не повернутися”, — розповів боєць.
Порятунок пораненого побратима з поля бою
За кілька місяців боротьби на фронті було чимало важких ситуацій та запеклих боїв, пригадує Віктор. Найважчий епізод — коли довелося рятувати пораненого побратима з поля бою під час обстрілів армією РФ. Тоді, каже військовий, були думки, що вибратися з-під обстрілів не вдасться.
“Нас кинули на підсилення. У росіян була спроба штурму. Наші багато їхніх поклали. Але наступного дня вони пішли у ще більший наступ. Артилерія у нас дуже слабо відпрацювала, а ворог наступав з артпідтримкою, з танками, закидали нас усім, чим могли. У нас були нерівні сили. Якби ми залишалися на позиціях, то була б смерть”, — розповідає боєць.
Тоді військові вирішили зайняти посадку перед своїми позиціями. Саме під час того, коли бійці перебігали, одного із побратимів Віктора поранили.
“Зловив” кулю. Я спочатку думав, що це не його підстрелили, бо з нами були ще хлопці. Побачив, що лежав він і побратим з іншого підрозділу. І я думав, що один надає іншому допомогу, бо той — медик. Але потім бачу, що у нього — шок, просить мене про допомогу. Я одразу відтягнув його в посадку і надав медичну допомогу, яку міг, — пригадує Віктор. — Важка була ситуація. Були думки, що вже не вилізу, бо там все літало: кулі свистять, міни летять. Розумів, що й машина не приїде, бо там було, можна сказати, трохи “жарко”. І до зони евакуації треба було чимало йти. Тому я передав бійцям з іншого підрозділу свої автомати й повернувся за побратимом. Ніс пораненого на собі”.
Врятувати побратима Віктору таки вдалося — зараз військовий лікується, готується до ще однієї операції та реабілітації.
“Тоді, коли ми з ним йшли, я підбадьорював його, казав, що все буде добре. Так і було. Я дотримав слова, — говорить Стелс. — Я не знаю, чи показують такі ситуації, яка ти людина. Бо у когось страх бере вгору і він вирішує, що треба втекти чи ще щось. Я прийняв таке рішення, яке прийняв… Правильне”.
“Що більше часу тут, то більше стаєш незрозумілий для самого себе”
Віктор Царицанський каже, що на фронті найважче випробування — втрата побратима та друга.
“Вибиває з колії, дуже сильно. Весь час з’являються спогади про нього, одразу сльози…Що більше часу тут проводиш, то більше стаєш незрозумілий для самого себе. Трохи музика підбадьорює, підіймає настрій”, — ділиться боєць.
“Перемога буде і солодкою, і гіркою. Навіть більше гіркою”
У тому, що Україна переможе, Віктор Царицанський впевнений. Коли це станеться, боєць мріє приїхати додому та повернутися до звичного життя.
“Перемога буде. Коли — ніхто не може сказати. Вона буде і солодкою, і гіркою. Навіть більше гіркою. Надто висока ціна вже заплачена. Багато хороших людей загинуло і загине далі, — каже Віктор. — Хочеться, щоб все закінчилося. Не хочеться якось дуже святкувати, напиватися, наприклад. Хочу просто повернутися додому, до батьків. Будувати далі своє життя, бо я — молодий все-таки, ще все попереду”.
Боєць вважає, що українцям на фронті й тим, хто у тилу, варто завжди пам’ятати про те, заради кого і чого усе відбувається.
“Ми захищаємо тут батьків, дружин, дітей, дідуся, бабусю, друзів. Ми усі маємо розуміти, що це все не зупиниться на Донецькій і Луганській областях. Є розуміння того, що Росія буде винищувати, як було колись, буде пробувати стерти нас, це все треба усвідомлювати. Тому руки не можна опускати нікому”, — говорить військовий.