Чотири місяці операційна сестра Івано-Франківської обласної дитячої лікарні Оксана Любінець служила на “нулі”. За цей час бойова медикиня врятувала десятки життів.
Жоден з поранених, яким вона опікувалася, не став “двохсотим”. Як за кілька місяців навчилася стріляти, лікувати в будь-яких умовах і швидко ухвалювати рішення, Оксана Любінець розповіла кореспондентці Суспільного, передає Правда.іф.
Жінка працювала 13 років операційною сестрою в обласній дитячій лікарні. З 24 лютого допомагала готувати їжу для бійців із 75 батальйону 102 окремої бригади територіальної оборони. А вже 3 березня вона відправилася на фронт. Вдома Оксана залишила 8-річну доньку та сина, якому не було й трьох років.
“Коли ми прощалися перед моїм від’їздом на фронт, вона просто прийшла і спитала: “Мамо, все буде добре? Ти повернешся?” І я пообіцяла, що повернуся”, — пригадує військовослужбовиця.
Оксана Любінець потрапила на Запорізький напрямок. Пригадує, спочатку служила на другій лінії, де медики навчалися, тренувалися та збирали аптечки. Приблизно за три тижні їх перекинули на “нуль”. Оксана розповідає: перший день на передовій був спокійним. Однак перших поранених було одразу п’ятеро. Як старший бойовий медик, жінка надавала першу медичну допомогу і доправляла бійців до “стабілізаційного центру”.
“До 10 хвилин їхати. Це було дуже зручно мені. Я знала, що навіть, якщо щось не доробила на місці, – я дороблю в дорозі. Або буває — деколи немає часу бавитися і ти просто на ходу колеш, підключаєш венозні катетери, під’єднуєш крапельниці, знеболюєш, бо перше завдання – привезти живого”, — каже бойова медикиня.
Оксана пригадує, коли за один день вивезли з водієм “швидкої” з-під обстрілів приблизно 20 поранених. Каже, тоді бійці відбивали ворожі атаки.
“Дуже запам’яталися очі хлопця із ССО – я навіть не знаю, як його звати. Він мав осколкові поранення, відкриті переломи кінцівок. І він просто: “Ти мені скажи, що я буду жити. В мене народилася дитина, я ще навіть не похрестив, розумієш? Тільки фотографії бачив”. Я дуже запам’ятала: він переламаною рукою так вчепився мені в руку. “Будеш. Будеш жити, — говорю. — Від мене ще ніхто не втік і ти нікуди не дінешся”, — розповідає Оксана Любінець.
Жінка не любить, коли їй ставлять питання: як там? Відповідає небагатослівно. Все робила разом з бійцями: спала, як і вони, в окопах, разом готували, разом ходили на позиції. Дискримінації з боку чоловіків не було, пригадує Оксана, однак на рівних до неї почали ставитися після того, як вона відмовилася спати на дивані під час одного з перебазувань батальйону.
“Кажу: “Ні, не піду. Чому я мушу спати на дивані, якщо мої хлопці сплять в класах на підлозі? Я не піду”. І не пішла. І тоді командир зрозумів, що я не піду. Каже: “Ти така вперта”. Так, я така. Якщо я з ними – то я з ними”, — пояснює Оксана Любінець.
Через чотири місяці служби жінка повернулася додому через сімейні обставини. І зрозуміла, що найбільший стимул боронити країну та повернутися з фронту – це зустріч з дітьми.
“Ми просто обнімалися і мовчали. Я просто впала перед ними на коліна. Міцно-міцно вони тримали мене ручками у своїх обіймах. І це — такий момент, який вартує того, щоб повертатися живим”, — пригадує Оксана.
Поїхати на передову зараз Оксана не може. Адже її чоловік – військовослужбовець. У подружжя є домовленість, що одночасно на фронт вони не йдуть.
