Андрій Понар з позивним “Дюк” – військовий полку “Азов”. В травні разом з усіма військовими з “Азовсталі” потрапив у полон до росіян, а в вересні його і ще понад 200 товаришів по службі обміняли.
Що було на заводі, як Росія нищила Маріуполь – про це Андрій розказав в інтерв’ю РБК-Україна.
Андрій Понар пішов на війну в 19 років. Після Майдану, окупації Криму і частини Донбасу вирішив, що не може залишатись осторонь. “Азов” вибрав після Іловайського котла, а ще тому що там був його брат. Повномасштабну війну Дюк зустрів недалеко від Маріуполя. Потім були важкі місяці на “Азовсталі” і не менш важкі – у російському полоні.
Боєць з Прикарпаття розповів, як з побратимами до останнього захищав Маріуполь, який росіяни методично рівняли з землею, як пройшло “інтерв’ю” з пропагандистами, поки він знаходився в полоні, і коли він зрозумів, що його везуть на обмін.
– Наскільки я знаю, ваш позивний “Дюк”.
– Так.
– Чому?
– Мені сподобався позивной “Дюк”. Англійською перекладається як граф. Просто сподобалось. Так вийшло в житті.
– Чому ви вирішили обрати шлях військового і коли?
– Взагалі в 2014 році з початком війни в Україні для себе вирішив, що настав час захищати державу.
– Скільки вам було років?
– 19. З початком війни, після Майдану, після всіх подій на Майдані, після захоплення Криму і початку АТО я вже вирішив покинути роботу, я займався бухгалтерією і прийняв рішення попасти на війну.
– Прийняли рішення поїхати на Донбас?
– Звичайно.
– А чому в складі “Азову”?
– Я хотів спочатку потрапити в “Правий сектор”, мене в “Правий сектор” не взяли, тому що у них було дуже багато народу, не було озброєння і вони не могли собі дозволити ще когось набирати. Хотів потрапити в ЗСУ, в ЗСУ не брали, тому що на той час я був комісований. Строкову службу я не служив і тому ніхто навіть не розглядав молодих пацанів брати. Було прийнято рішення, а на той період часу у мене вже в “Азові” знаходився брат з позивним “Мілан” і я прийняв рішення прийти до нього в “Азов”, тому що спочатку ми думали, що необхідно буде знаходитись в різних підрозділах, щоб у разі чого обидва одночасно не загинули. Різні ситуації бувають.
Після Іловайського котлу було прийняте рішення, що я також переходжу в “Азов”, вже повністю я потрапив у полк в вересні 2014 року.
– Вам не страшно було? 19 років і ви приймаєте для себе таке важке рішення йти на війну.
– Та я думаю, всім страшно, але все полягало в тому, що я про себе думав, напевно, в останню чергу. Тобто питання так не стояло – страшно чи не страшно. Склалась така ситуація – у державі війна. І 21 століття, Україні необхідно було тоді і необхідно зараз відстоювати свою незалежність. Ми потрапили в такий прекрасний період часу, історичний період, коли нам пощастило захищати свою державу і свою незалежність, тобто відстоювати і доводити її власними силами.
Фото: РБК-Україна
– Як ви зустріли перший день війни? Взагалі чи знали ви, що 24 лютого на нас нападуть? Бо для багатьох мирних це була несподіванка. А для військових як?
– Особисто для мене певні передумови того, що війна почнеться, вони були. Щоб сказати, що всі були впевнені в тому, що 24 почнеться війна, думаю, про це не знав, напевно, ніхто. Ми очікували війни. Ми намагалися максимально, як ми могли, підготуватись, ми максимально готувались. Ми, так би мовити, перестраховувались, щоб це не стало для нас неочікуваним. І 24 числа з самого ранку, о 4 ранку мене будить командир зі словами: “Летять ракети”.
– А ви де були?
– В Юр’ївці, база “Азова” в селі Юр’ївка Донецької області, неподалік Маріуполя. Я собі думаю, які ракети, він каже: “Ракети летять по Києву, по Одесі”. Я думаю: “Та ні, щось не те”. Через хвилин 15, я сам з Франківської області, з дому телефонують, що по аеродрому в Коломиї ракети влучили. Тобто, Франківська область, де Франківськ, а де АТО, прилітають ракети. Тут вже все зрозуміло, що почалась війна.
– Ви в перших числах повномасштабного наступу поїхали в Маріуполь? Яка там була обстановка?
– На початку війни в Маріуполь також прилетіла ракета. Маріуполь почали бомбити літаками з першого ж дня, артилерією і “Градами” далекобійними обстрілювали. Мікрорайон Східний, який ближче до східної сторони, туди, в напрямку Широкіно. Почались у місті вибухи, почалась у людей масова паніка, не розуміли, що відбувається. І було прийнято рішення обороняти Маріуполь, захищати його від можливого наступу в Маріуполь росіян.
– Я чого питаю, Маріуполь був такою гарячою точкою дійсно з перших днів війни, на нього було одразу кинуто дуже багато сил.
– Ну, звичайно, тому що вийшло так, що росіяни з Криму, пройшовши все, що тільки можна, буквально у похідному порядку доїжджають колонами 800 машин з Бердянська до Маріуполя, з Широкіно виходять воїни “ДНРії”, з півночі росіяни пройшли через Волноваху, з усіх сторін до нас ідуть. Ну… Приймали бій.
– Як ви думаєте, чому росіяни так зачепилися за цей Маріуполь? Вони ж його не відпускали доти, доки вам не дали наказ вийти з “Азовсталі”.
– Я думаю, це все пов’язано з полком “Азов”, тому що всі розуміли, що “Азов” в Маріуполі…
– Колиска “Азову”.
– Так, звичайно, “Азов” і Маріуполь – це речі сумісні, це одне єдине. Я думаю, вони почали свою тематику денацифікації, їм був конкретно цікавий “Азов”. Як символ, я думаю, якийсь символізм вони в цьому закладали, можливо.
– Що, якщо поборять “Азов”, то поборять нацизм в Україні?
– Цілком можливо.
– Як ви опинились на “Азовсталі”? Я так розумію, що росіяни піджимали, брали у якесь кільце чи як це відбувалося?
– 24 лютого прийшов наказ. Я розгортав командний пункт на “Азовсталі”. Я з підрозділу одного, ми займалися певною діяльністю, нам був відданий наказ потрапити на “Азовсталь” і там певною діяльністю займатися.
– А потім, коли всі були на “Азовсталі”, ми це чули, і це питання було постійно на порядку денному, що “Азовсталь” регулярно бомбили. І там опинилися також і мирні жителі. Як це було зсередини?
-Ну, тут треба розуміти, що на “Азовсталі” всі, хто був, вони там були з середини квітня і в подальшому. Ще до війни на “Азовсталі” були бункери, це, якщо я не помиляюсь, 34 бункера. Бункери були налаштовані проти повітряних ударів, вони не були готові до таких масованих авіаударів. Це старий завод, старі бункери, цивільних пускали у ті бункери, тому що цивільні шукали прихистку. Бомбили не тільки “Азовсталь”. Бомбили з початку лютого весь Маріуполь. Літаки літали через 15 хвилин, через кожні 15 хвилин літаки літали і скидали ФАБи по всьому Маріуполю. ФАБи складали дев’ятиповерхівки повністю.
– ФАБ-500?
–Спочатку там були не тільки ФАБ-500, там спочатку були килимові бомбардування меншими бомбами. Я навіть не розумію, як вони вибирали цілі. Літаками вони рівняли повністю все місто, тобто я б ще зрозумів, якби там були якісь військові, чи ще щось. Просто знищували всю інфраструктуру, всі будинки. От просто все. Літаки літали цілодобово, вони просто цілодобово скидали бомби на місто. По всіх районах міста. Не було такого місця, де літак в день не скинув би бомбу.
– Це тому що вони таким чином хотіли взяти місто, неважливо, скільки буде втрат? Ні, ну, звичайно, зараз, на 8 місяць війни це говорити не приходиться, ми всі розуміємо, як воюють росіяни, але сам факт – ви берете місто і ви його просто під нуль знищуєте.
– Виходить, що з самого початку літаки бомблять з неба, танки під’їжджають, так само знищують житлові будинки, приватні будинки танки просто виносять, там один постріл танку і все, будинку немає. “Гради” цілодобово стріляють з моря, тобто кораблі – ВДК (великий десантний корабель – ред.) виходили з Бердянська, підходили до Маріуополя і цілодобово “Гради” падали по Маріуполю. Вони розвертались, пливли назад в Бердянськ, перезаряжались і так само цілодобово з моря стріляли “Градами”. Спочатку оборона була більш ширша, по факту, можна сказати, на околицях Маріуполя. І з кожним днем все це зменшувалось, тобто натиск був дуже великий, все зменшувалось і дійшло до оборони на “Азовсталі”.
– Ви сказали, що на “Азовсталь” прийшли мирні шукати прихистку. Як ви з ними співіснували? Є військові, є мирні жителі. У вас свої задачі, а мирні жителі бояться, їм потрібна їжа, їм потрібен хоч якийсь комфорт. Як це було?
– У нас були запаси їжі і ми постійно, поки вони були, заносили в їхні бункери також їжу, тому що там були жінки, діти, чоловіки деякі. Щоб поповнювати запаси, щоб нікого не кинути, постійно розносилась їжа, формувалися запаси в тому чи іншому бункері, щоб люди мали, що їсти. Жінки були з маленькими дітьми, там було дуже багато маленьких дітей, немовлят, і всім чим могли, максимально намагались допомогти. Вони допомагали нам тим, що могли пекти якусь їжу, хліб, а ми їм. Так якось співіснували.
– А у вас була можливість зв’язатися зі своїми близькими?
– Так, була. Мобільний інтернет і зв’язок взагалі відключили десь на початку березня, числа, напевно, 10-го. Після 10 березня в Маріуполі взагалі не було мобільного зв’язку. Пізніше з’явились Starlink. Тобто була можливість через інтернет зв’язатись з рідними, ну і просто поспілкуватись.
– І що ви казали рідним?
– Все прекрасно. Все добре, все нормально. Там більше нема що сказати. Ну, я думаю, всі взагалі бачили, розуміли, що відбувається, розповідати про те, що відбувається, взагалі не хотілось. Всі говорили, що все добре.
– Ми з вами розмовляли, ви говорили, що бункер бомбили дуже сильно. І, наскільки я зрозуміла, ви заздалегідь знали, що готуются до вильоту літаки.
– Нам було відомо, коли готуються на взліт літаки, і вони, в основному, летіли тільки в Маріуполь. Все доходило до того, що просто звичайний Су-25, який кидав ФАБ-500, він літав через кожні 15 хвилин, ну, буквально 15 хвилин і падає бомба з неба. Декілька разів на день в Маріуполь залітали стратегічні бомбардувальники і скидали вже ФАБ -3000, тобто, там максимально, якщо я не помиляюсь, залетіло 11 літаків, і кожний скинув по ФАБ-3000.
– Це 3 тисячі кілограмів.
– 3 тисячі кілограмів бомба, так.
– І як бункер витримував? Чи він не витримував?
– Бункери не витримують такого навантаження. Наскільки я читав, ті бункери на “Азовсталі”, вони розраховані на один удар ФАБ-500. Один удар ФАБ-500 в дах він витримує, більше не витримує. В подальшому це пробиття бункеру.
– Тобто вони по бункерам били і ви просто переміщувались якось далі чи глибше?
– Ми змінювали бункери. Треба розуміти, наприклад, що вийти на поверхню – це ціле завдання. Щоб пройти по поверхні з пункту А в пункт Б, щоб у тебе нічого не прилетіло, це було по факту неможливо. Стріляли одночасно з усього. Напевно, усе озброєння, яке було в Російській Федерації, усе одночасно летіло поза водою, на “Азовсталь”. З моря, з суші, з повітря. Все, що тільки можливо, все летіло. І це було ціле завдання. Пізніше ми вирішили, що ми можемо переміщатися по “Азовсталі” підземним шляхом, було підземне сполучення. І вони почали тими ж бомбами перебивати підземне сполучення, але ми його відкопували і далв ним ходили.
– Коли ваші командири отримали наказ, що буде відбуватися ця процедура евакуації, ви будете виходити з “Азовсталі”, на вашу особисту думку, коли ви там були, ще була у вас можливість там залишатися і продовжувати битися чи це не мало сенсу і треба було навпаки раніше виходити?
– Ну, я думаю, що це було дуже правильне рішення. Рано чи пізно все б закінчилось тим, якби ми продовжували подальшу боротьбу, що просто всіх би вбили. Ми б могли продовжувати до кінця на заводі боротися до останнього воїна, але загинули би всі. Це всі прекрасно розуміли. Вважаю, що це було правильне рішення. Я більше ніж впевнений, що це було важке рішення для команди, але треба було зберегти життя всьому складу і в подальшому боротися. Не в такому форматі, як було в Маріуполі, всі розуміли, що варіанту, щоб ми змогли в Маріуполі перемогти, вже б не було ніякого. Всі розуміли, що настане ця точка Х, коли всім буде кінець. Просто в якому форматі він настане, ще ніхто не розумів.
Все звелось до постійних втрат кожного дня. Дуже багато поранених, відсутність медикаментів, антибіотиків повністю, люди заживо гниють. Немає можливості надати їм будь-якому медичну допомогу. Відсутність навіть елементарних бинтів. Закінчувалася їжа, боєприпаси, по факту все. Всі прекрасно розуміли, що настане якийсь день, коли щось відбудеться.
– Коли ви вийшли на поверхню, ми бачили відео від пропагандистів, вони показували, як виходять воїни, як стоять окупанти. Як це взагалі відбувалося? Вони перевіряли ваші речі, сортували вас по лініям?
-Евакуація з “Азовсталі” відбувалась поступово. Виходили партіями. Певна група виходить з Азовсталі, евакуація відбувалась кілька днів. З 15 по 20 травня. Спочатку вивезли поранених і потім вже в подальшому почали вивозити всіх. Ти виходиш з заводу, ти віддаєш зброю росіянам, і ти прямуєш далі, ти йдеш прямо, доходиш до мосту, на мосту стоять росіяни, готуються перевіряти твої особисті речі. У тебе забирають все, що вважають забороненим, садять в автобуси і везуть в Оленівку.
– На етапі, коли вас перевіряли, бачили, що багатьох роздягали. Перевіряли татуювання, я так розумію?
– Це було швидше пов’язано з пропагандою. Вони шукали нацистів, якусь нацистську символіку, свастики, ще щось. Відео бачили всі, кого роздягали.
– А вони всіх роздягали?
– Це було вибірково. Мене не роздягали.
– А у вас питали – “Азов”?
– Звичайно, виходиш, там одразу стоять ФСБ, питають військове звання і посада. Їм було цікаво, хто є хто.
– Скільки ви часу пробули в Оленівці і як там було?
– В Оленівці я пробув 2 місяці, з 20 травня по 14 липня. Умови були відносно нормальні.
– А які були умови?
– Умови як умови. Нічого особливого. Приємного мало, але і сказати, що дуже погано, не варто. З харчуванням була певна проблематика, тому що харчування було по факту мало і не було солі, наприклад, цукру, все було дуже… Дієтично.
– Якщо так можна сказати. Потім вас перемістили?
– Так, потім мене відвезли в Донецьку прокуратуру і закрили в Донецькому СІЗО.
– І до кінця полону ви були уже там?
– Ну, юридично виходить, що ми попали на евакуацію і вже в подальшому, коли вивозили з Оленівки, нас вже передавали по факту в квазіреспубліку “ДНР”.
– Хто вами командував? Хто був в СІЗО? Це були росіяни, чи це були так звані “ДНРівці”?
– Так звані “ДНРівці”. В подальшому, після попадання в Донецьк, нами займались “ДНРівці”. Приїжджали слідчі з Російської Федерації на допит, постійно були допити, але, в основному, все перебування там, проживання, все вже далі велось зі стороні “ДНР”.
– І як самі “ДНРівці” себе ведуть? Вони може більш жорстокі, або менш жорстокі. По факту, це ж люди, які народились в Україні, а тепер вони представники квазіреспублік.
– У них є певна агресія, ненависть і нерозуміння. Наприклад, я сам з Івано-Франківської області, мені часто говорили про те, навіщо я, “бандера”, приїхав в Донецьк воювати? На це я відповідав, що я приїхав Україну захищати, щоб не було війни. Тому що всі розуміють, що АТО почалось з вивішування російських прапорів на адміністраціях міст Донецької області. Люди з автоматами, на них були шеврони РФ, коли тільки все починалось. Було розуміння, що Крим окупований, і тут починається таке в Донецькиій області. На що вони дуже сильно агресивно реагували і оголошували про те, що у них “ополчєніє”. У них “ополчєніє”, вони хочуть незалежності. Від чого? Казали, що вони не хочуть Майданів. Знову були міфи про Майдани.
– Вони так хочуть незалежності, що аж провели свій псевдореферндум.
– Звичайно. Їхню логіку не зрозуміти, що вони хочуть. Звичайним людям дуже важко там, насправді. Тому що там умов для життя немає. Поки ми були в Донецькому СІЗО на донецьких умовах, сидячи в камерах, ми прекрасно розуміли, що нам приносять їжу і цю їжу також оці люди, які нас утримують, так само і їдять. В них немає якоїсь кращої якості їжі.
Я більше ніж упевнений, що десь в глибині душі вони прекрасно розуміють, що, як би там не було в подальшому життя, життя, яке в них було, коли вони були в Україні, у них більше такого ніколи не буде. В Україні дуже хороше життя, в порівнянні з тим, як зараз в «ДНР» чи в Росії. Я думаю, вони це прекрасно усвідомлюють. Їм завжди було цікаво, яка у нас заробітна плата. Коли пересікались з кимось з військовослужбовців, завжди було цікаво, яка зарплата. Ми називали сумму в гривнях, вони переводили на рублі і відразу був шок. Вони не очікували такого.
Це не тільки було пов’язано з “ДНР”. Наприклад, ця федеральна карна служба, ці ж самі інспектори, також цікавились рівнем зарплати нашої, хоча вони є росіянами, які приїхали нас охороняти в Оленівці, у них був шок. Вони не розуміли, як так у них виходить, що ми воюємо за свою державу, нам платять достойну заробітну плату, як військовослужбовцям, життя цінується. А у них ні. Для них це було дуже емоційно, було видно, що вони не розуміють.
– Ще один доказ того, що в основі цієї війни лежить банальна заздрість. Наскільки я знаю, ви також були одним з тих, хто давав так звані “інтерв’ю”. Як це було?
– Я давав інтерв’ю телеканалу “Росія-24”. В один прекрасний день приходять інспектори, називають прізвище, кажуть: “На вихід”. Я йду, проводять в кабінет, сідають. Заходить чоловік, каже: “Я з каналу Росія-24, хочеш спілкуватися?”. Я думаю – в принципі ні, але у мене вибір є? Вибору нема. Кажу: “Ну давайте поспілкуємось”. Ставиться камера, чоловік і збоку оператор, так само збоку два інспектора, які дивляться за процесом, який відбувається. Основні питання, які задавали, це питання – перше було “як ви попали в полон?”. Я розумію, що Росія-24, значить необхідно трохи пожартувати, я кажу: “На автобусі приїхав”. Їм ця відповідь взагалі не сподобалась. Вони спочатку хотіли, щоб я розмовляв російською мовою, потім в процесі зрозуміли, щоб я з Франківської області, російською не дуже розмовляю, говорив українською.
– А вони взагалі розуміли? Вони ж кажуть, що не розуміють нашої мови.
– Ну, взагалі розуміли, але такі слова як “вересень” і “березень” мені доводилось пояснювати. А в більшості вони розуміли. Ну, вони завжди хотіли, для них було це принципово, щоб я спілкувався російською мовою. Почалося інтерв’ю, питання було про утримання в полоні, чи б’ють, чи гарно годують, як відношення. Відповіді були одні, інших відповідей немає. Наступне питання, яке мене дуже сильно здивувало, це питання було: “Чому “Азов” себе ставить вище інших підрозділів і військових формувань в Україні?”. Він відразу починає маніпуляцію, ставить одну руку так, іншу так, хоче, щоб я повторив його дії, на камеру так само зробив. На що він отримав відповідь, що це не так, всі рівні між собою. І в подальшому наступні питання йшли вже по улюбленій темі – нацизм, фашизм. Сидить, розказує мені, що в фашистській Німеччині було гасло…
– Німеччина понад усе?
– Десь у такому сенсі (судячи з усього, посилання на гасло “Україна понад усе” – ред.). Так, я кажу, в цьому я не бачу чогось поганого. Україна понад усе – це фраза, яка має символізм, в неї не закладено нічого нацистського, не закладено захоплення інших держав, бомбардування інших міст, вбивства людей. Тут взагалі нічого не пов’язано з нацизмом, ставленням себе вище когось, вище народів, націй, взагалі нічого такого.
– А він що?
– Він далі продовжував щось.
– Тобто вони навіть не розуміють різниці між нацизмом і націоналізмом?
– Конкретно цей чоловік, який вів інтерв’ю, він прекрасно все розуміє, він освічений чоловік, я більш ніж впевнений, що він розумів, що він говорить і як воно все відбувається.
– А як він представився?
– Я не пам’ятаю. Журналіст телеканалу “Росія-24”, прийшов знайомитись, каже: “Мене звати так і так, я журналіст каналу “Росія-24″, в Україні у вас заборонений, напевно”. Я кажу: “Я взагалі не знаю, що таке “Росія-24″, що, серйозний якийсь канал?”. Він каже: “Ну, в Україні напевно заборонений”. Кажу: “Напевно так, якщо я його не бачив”.
– А потім вони залишили якихось 5 секунд?
– Так-так, 10 секунд відео, взагалі так цікаво. Де по факту я нічого не сказав.
– Коли був обмін, вам про це сказали, ви готувались чи це було день в день?
– Та як сказати день в день. Це така довга процедура. Про те, що відбувся обмін, я вже зрозумів на кордоні з Україною. Про обмін – це було, напевно, останнє, що я думав. 19 вересня посеред ночі відкриваються двері в камеру, виводять з камери. Зазвичай камери ніколи не відкриваються. Називають прізвища, ім’я, я здивований, думаю, напевно щось цікаве зараз буде.
Вийшов в коридор, а там завжди голова опущена, я дивлюсь форми: синя – інспекторська, зелена – російської армії, чорна форма – незрозуміло хто. Якийсь гражданський хлопець з ноутбуком. Чоловік 10-15. Назвали прізвище ім’я, дату народження, сказали підняти голову, подивились на мене, все, пішов. Я чую, з інших камер також викликають людей. Але викликають в більшості офіцерів. Я думаю – щось погане однозначно.
На наступний день нас виводять, там відбуваються певні процеси, нас грузять в КамАЗи і ми кудись їдемо. Потім приїхали, нас вантажать в літак. Ми летимо-летимо. Це дуже довгий процес. Ми кудись прилітаємо, когось виносять з літака, когось довантажують. Ми знову кудись летимо. Летимо-летимо. Прилітаємо, нас виводять і уже по факту я зрозумів, що напевно є якісь хороші можливі варіанти, коли тебе ведуть, заводять в якийсь транспорт, ти сідаєш і у тебе м’яке сидіння. І тут закралась думка, що напевно щось хороше, бо це комфорт, а воно якби не присутнє в таких умовах.
Нас привезли до кордону, розв’язали очі. Я вийшов з автобусу і побачив чоловіка, а у нього на капелюсі “СБУ” і я зрозумів – так, напевно щось хороше.
– Під час полону і вас була можливість зв’язатись з близькими?
– Ні. Не було. Взагалі не давали зв’язку.
– А чи була можливість поговорити з представниками міжнародних організацій? Взагалі бачили їх?
– Нікого не бачив взагалі. Єдиний раз, коли ми виходили з “Азовсталі”, були представники Червоного хреста, давали заповнити анкети, що ти хочеш повідомити Україну про те, що знаходиться в полоні і про те, що вони повідомлять твоїм родичам, що ти знаходишся в полоні. Все, більше не було нічого.
– Окупанти під час полону взагалі розповідали вам про те, що відбувається в Україні, чи вони намагались вас дезінформувати і демотивувати?
– Звичайно намагались. Був такий цікавий момент. З самого початку в Оленівці, там було так – ти з бараку виходиш, рухаєтесь в їдальню, вас інспектори ведуть. Інспектору нудно, він розповідає: “Ми, рускіє, уже гаубиці “777” унічтожили”. І хтось з хлопців кричить: “Що ви можете знищити, якщо ви кричали, що ви Київ за три дні візьмете і нічого не зв’яли!”. І все,якось він на нас образився і нічого не говорив.
В подальшому при спілкуванні з інспекторами, вони завжди розповідали, як знищуються, захоплюються міста, села. Але ми розуміли, сидячи в Донецьку, що постійно гупає, якщо гупає, то Мар’їнка і Пєски стоять, якщо ви Мар’їнку і Пєски не можете взяти, то щось ви там дурниці розповідаєте.
Було повне розуміння того, що обман. Вони обманюють, намагаються дезінформувати, щоб ми пали духом.
– Наразі ви проходите реабілітацію. Розкажіть, з яким ви станом вийшли, як проходить реабілітація, і, що не менш важливо, ментальна.
– Ну, з яким станом? Раніше я був з зайвою вагою, але дієтологи допомогли, і зараз мінус 30 кілограм, я почуваю себе, не сказав би що прекрасно, але не критично. Є певне лікування, але нічого критичного немає.
Фото: РБК-Україна
– Коли ви повернулися, ви побачили, як у нас розгортаються події. Як ви їх прийняли і як, на вашу думку, все буде далі розвиватись?
– Та я взагалі здивований, як воно відбувається. По факту, коли ми були в Маріуполі, ми програли. У нас не було можливості виграти бої за місто. Ми здогадувались, що, швидше за все, така ситуація буде по всій Україні теоретично. Натиск, який йде з боку РФ, він дуже сильний. Але, як виявилось в подальшому, ні. Немає там нічого особливого. Я був дуже сильно здивований. Ми вийшли з полону і перший, хто там був, ми поцікавились у нього, що відбувається, чоловік каже: “Ізюм відбили”. Ми: “Як це Ізюм відбили?”. Це що не назад, а вперед? Так можна було? Потім розказують, що на Харківському напрямку відбивають село за селом. Здивування було радісне.
– Як ви вважаєте, цією мобілізацією вони якось поможуть собі?
– Та чим вона допоможе? Тут не в кількості людей справа, все зводиться до того, чи хочуть люди воювати. Наскільки я розумію, вся їхня пропаганда зводить до того. Я пропустив певний період часу, не маючи доступу взагалі ні до чого. Зараз, відкриваючи інтернет, цікаво, що відбувається в світі, в тому числі у росіян, дивлячись, як проходить процес мобілізації, і розуміючи, як діє російська пропаганда, мотивуючи їх брати участь у цій війни. Про боротьбу з фашизмом повідомляється, ще щось… Ну, удачі, все, що я можу сказати. Ми відстоюємо свою державу і незалежність, ми на своїй землі. А вони приходять боротися з фашизмом якимось. І назад уже не йдуть. У них немає цілі. Незрозуміло, яку ціль вони поставили – знищити український народ?
Вони зробили те, що не виходило ні в кого. Вони просто згуртували український народ. Як у них вийшло, вони самі, напевно, не зрозуміли.
– Як ви думаєте, яке майбутнє у Росії?
– Наскільки я розумію, війна затягнеться ще надовго, але світова ізоляція… Вони (Росія – ред.) в світі “нерукопожатні”, ніхто не хоче мати справу з росіянами. В подальшому воно так і залишиться. Вони просто будуть ізольованою країною.
– А що буде з Україною після перемоги?
– З Україною все буде прекрасно. Тому що, якщо у нас вийшло згуртуватися навіть між тими, хто між собою ворогував, я думаю, такого ніколи не було в історії, в якихось політичних, міжособових, особистих інтересах… Всі згуртувались проти ворога, який напав на державу. Я думаю, у нас все буде прекрасно.
