Уже 30 років благодійна їдальня «Карітасу» в Івано-Франківську щодня у будні годує тих, хто цього потребує. З початком війни роботи додалося: крім місцевих нужденних, сюди приходять і переселенці.
Тарілка гарячої їжі – це те, на що тут кожен точно може розраховувати, пише Репортер.
Дві черги за обідом
Як і завжди, сьогодні під приміщенням «Карітасу» на Лесі Українки, 1 стоять дві черги. Одна, безпосередньо під входом в офіс організації, – з внутрішньо переміщених людей. Інша, яка зібралася під синім шатром ближче до катедри, – франківці, які опинилися у складних життєвих обставинах. Переважно в обох чергах – старші люди.
Як і в будь-якій черзі, обмінюються новинами, сперечаються, хто за ким – відвідувачі благодійної їдальні, як правило, постійні.
Чим вони там думають, вони взагалі історії не знають, – обурюється на росіян пані Лідія, переселенка з Констянтинівки.
Пенсіонерка не має змоги платити за житло у Франківську, тому живе у старенької пари й доглядає за лежачим дідусем, щоб мати хоч якийсь дах над головою.
Франківськ – такий хороший, такі люди гарні. Ми любимо це місто. Як поїдемо додому, будемо за ним сумувати, – додає її подруга пані Наталія. – Тут годують добре, щодня салати, сардельки, яйця, відбивні, котлети. Ми виживаємо на цих обідах і на соцдопомозі. Приходимо сюди ще й розвіятися, поспілкуватися з людьми.
Після 13:00 черга жвавішає, але роздача сьогодні трохи затримується. Годують звично до 14:00, але насправді й довше, поки всі в черзі не отримають порцію або поки не закінчиться їжа. Благодійна їдальня працює лише у будні, субота й неділя – вихідні.
Краще, ніж в ресторані
Всередині у «Карітасі» киплять останні приготування. Порції уже запаковані в білі пінопластові коробки, які поскладані у стоси. Працівники організації та волонтери готують списки, за якими переселенцям роздаватимуть їжу.
У перші тижні повномасштабної війни порцію харчів видавали всім, хто мав довідку ВПО. Пізніше, коли їдальня уже не справлялася з кількістю охочих поїсти, цю можливість обмежили лише до пільгових категорій. Для того, щоб отримувати безплатне гаряче харчування, потрібно зареєструватися у «Карітасі». Тут присвоюють номер, який треба називати під час роздачі порцій.
Навесні щодня було десь по 1200-1500 переселенців. Ми тут просто падали з ніг, – розповідає волонтерка Ольга Загайкевич. – Зараз їжу видаємо лише певним категоріям: старші за 60, люди з інвалідністю, самотні матері з дітьми. Тому наплив трохи зменшився.
Франківка Ольга Загайкевич у минулому працювала в міліції, тож з початком війни планувала йти в тероборону. Але там відмовили, тож вона звернулася до «Карітасу».
Відтоді я волонтерю в «Карітасі», практично з початку війни. Потім з тероборони уже запрошували, але я відмовилася. Допомога потрібна тут, – розповідає пані Ольга. – Люди дуже задоволені, дякують, кажуть, що ми краще готуємо, ніж в ресторані. Але дай Бог, щоб це все скоріше закінчилося і нашої допомоги вже не потребували.
За кілька метрів, у шатрі з емблемою «Карітасу», двоє жінок накладають порції з великих казанів. Третя роздає готові ланч-бокси франківцям, які не мають змоги себе прогодувати. Більшість кладе їжу в приготовлені наперед пластикові пакети й забирає з собою.
На роздачі сьогодні волонтерка Ірина Веретко. У «Карітасі» вона вже рік. Ірина – багатодітна мама, але знаходить час, щоб допомагати іншим.
У день для місцевих ми видаємо до 270-280 обідів. Бувають дні, що й понад 300, – каже Ірина Веретко. – Не залишається нічого. Накладаємо з собою у ланч бокси. Люди можуть поїсти тут – є ложки, виделки, або взяти додому. Меню щодня міняється, їжа свіжа, тепла.
Готують і без світла
Андрій Василенчук працює у благодійній їдальні «Карітасу» уже 28 років. Щодня разом з іншими працівниками та волонтерами приходить на світанку, щоб усіх нагодувати.
Приходимо на 05:30, якщо є світло. Якщо немає – то на 07:00, бо раніше генератор не можна вмикати – люди ще сплять, – каже пан Андрій. – Хоч часто, навіть коли світла немає, готуємо при світлі ліхтарика, бо є газ, вода. Щодня страви різні. На гарнір – макарони, рис, гречка, картопляне пюре чи кукурудзяна каша. М’ясне – котлетки, тефтельки, сардельки. Буває яйце варене. Завжди салат з капусти чи буряка.
Зараз у день годують десь 800-900 людей.
До війни було не більше 300. Також частину порцій передають у Крихівці для дітей з інвалідністю.
Ми не були готові. Працювали без вихідних. Тоді по неділях нас уже підміняли, бо було складно працювати цілими тижнями. Але справилися, – каже Андрій Василенчук. – Намагаємось нагодувати всіх, навіть, якщо приходить хтось, кого немає у наших списках, але просить, то даємо. Дуже рідко щось залишається. Натомість інколи порцій не вистачає. Тоді даємо, що є: хліб, сосиску. Якщо немає нічого, кажемо приходити завтра.
«Карітас» – неприбуткова організація, яка живе на пожертви місцевих вірян і влади, а також – закордонних партнерів. Організація міжнародна, тож «Карітаси» інших країн допомагають фінансами на добрі справи, зокрема, на продукти для благодійної їдальні.
А фізична допомога – від волонтерів. Хоч зараз їх поменшало, порівняно з першими тижнями російського вторгнення. Допомагають як місцеві, так і переселенці. Останні, за словами Василенчука, часто розповідають, що робота тут допомагає забути їм біду, яку принесла війна.
На початку війни були всякі історії. Приходили люди, які тижнями сиділи у підвалах, і дуже раділи їжі. Хтось цілував хліб, – каже Андрій Василенчук. – Неприємних інцидентів не було. Люди з різних міст, але переважно виховані, приємні, культурні. Порівняно з містами й селами, де ситуація набагато гірша і люди залишаються без житла, у нас ще нормальна ситуація. Тому можемо допомагати.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Авторка: Ольга Романська
Фото: Юрій Паливода