19 грудня Путін прилетів до Мінська. Він не відвідував Білорусь понад три з половиною роки. Пише Главком
Хоча Білорусь стала у лютому плацдармом для російської атаки на Київ, білоруська армія досі не вступила у війну на боці РФ. І, швидше за все, не вступить. Адже Лукашенко перебуває при владі вже 28 років лише тому, що найкраще вміє маневрувати та торгуватися, обіцяти і не робити.
21 грудня з’явилася інформація про те, що Білорусь обмежила доступ до трьох районів Гомельської області, які межують з Україною. А саме – у межах прикордонної смуги Лоївського, Брагінського та Хойніцького районів. Вони межують із Київською та Чернігівською областями України. Саме з території цих районів почався наступ російських військ на Київ у лютому.
А тижнем раніше за наказом Лукашенка розпочалася т.зв. «Раптова перевірка боєздатності», в рамках якої білоруські військові здійснювали кидки до кордону з Україною, розгорталися на полігонах, відпрацьовували форсування річок неподалік кордону з Польщею.
Причому подібні вчення і маневри білоруська армія проводить дуже часто. Додамо сюди російські винищувачі МіГ-31К, які регулярно злітають з білоруських аеродромів. Вони – носії ракет «Кинжал». Через них в Україні повітряну тривогу оголошують чи не щоденно.
Військові експерти сходяться на думці: все це схоже на прагнення «тріпати нерви» українським військовим, які змушені реагувати на подібну активність біля північних кордонів. І лише до одного справа не доходить – до прямого нападу білоруських військ на територію України. Хоча очевидно, що реальний вступ Білорусі у війну дуже допоміг би Володимиру Путіну. ЗСУ довелося б відвернути чималі сили та засоби для того, щоб знищити білоруський контингент. Це, у свою чергу, полегшило б росіянам дії на інших ділянках фронту – наприклад, їм не довелося б залишити Херсон.
Виходить якийсь парадокс: «загальним місцем» давно стала думка про те, що Олександр Лукашенко повністю залежить від Москви, що він просто васал Володимира Путіна, а білоруська економіка (соціалістична та планова) взагалі тримається лише за рахунок дешевих російських енергоносіїв та вільного доступу на російський ринок. І це правда. Як правда і те, що Білорусь повністю перебуває у російському інформаційному та культурному просторі, білоруську мову реально використовує не більш за 5% населення, а білоруські силовики заздрять зарплатам російських колег і більше поважають Путіна, ніж Лукашенка.
Але при цьому білоруська армія у війну не вступає, тільки «походжає з грізним виглядом» уздовж кордону з Україною. І чим сильніше тисне Кремль, вимагаючи вступу білорусів у війну, тим сильніше чинить опір і сам Лукашенко, і його генерали. У чому тут секрет?
Автор цих рядків у буквальному значенні десятиліттями стежить за політикою Лукашенка. І може точно сказати, що запорука його політичного довголіття – здатність нескінченно торгуватися, маневрувати, обіцяти та не виконувати свої обіцянки. А через проросійську орієнтацію офіційного Мінська, торгуватися в більшості випадків доводиться з Москвою. Результат завжди однаковий: Лукашенко отримує від росіян все, що йому потрібно, розплачується обіцянками, дрібними поступками, голосуванням в ООН та розповідями про те, що Білорусь – головний та єдиний союзник Росії.
Так і зараз. 19 грудня президент РФ прилетів до Мінська з офіційним візитом. Він не відвідував Білорусь понад три з половиною роки. Цього разу прилетів разом із Сергієм Шойгу та Сергієм Лавровим – планував остаточно вмовити Лукашенка вторгнутися в Україну.
Однак результати візиту для Путіна можна описати простим жартом: «Ну хоч поїв» (Лукашенко справді звозив його до себе додому на вечерю). Президент Білорусі хотів отримувати газ за внутрішньоросійськими цінами (тобто майже втричі дешевше, ніж зараз), а президент Росії – щоб білоруська армія повноцінно вступила у війну.
Підсумок: для Білорусі зафіксували нинішню (теж дуже вигідну) ціну на російський газ на наступні три роки, а росіяни продовжать вільно тренуватись на білоруських полігонах за участю білоруських офіцерів та інструкторів.
Москва хотіла б активної участі Мінська у війні, саме для цього Путін приїжджав до Мінська, каже білоруський політолог Валерій Карбалевич. Але вмовити Лукашенку не вдається з кількох причин.
«У Білорусі існує консенсус – і противники Лукашенка, і прихильники його, і держапарат не хотіли б участі в цій війні, для них це чужа війна, і в цьому принципова відмінність білоруського суспільства від російського», – пояснює Карбалевич.
Тому білоруський президент ухиляється від початку військових дій, обмежившись лише тим, що надає російській армії свої полігони та аеродроми. Навіть якщо армію республіки таки залучать до російської «спецоперації», то лише у тиловому забезпеченні, білорусів навряд чи кинуть на передову.
Які ж аргументи наводить Лукашенко, щоб «ухилитися від війни»? Перший і найголовніший звучить приблизно так: «Білорусь межує із трьома країнами НАТО, і ви ж бачите, поляки готуються до нападу, на їхніх картах польська територія – майже до самого Мінська, у Польщі великий контингент США, і Литва також готується до війни. Якщо білоруська армія піде в Україну, НАТО нападе із заходу, і зупинити їх не буде кому, вони вже через день під Смоленськом будуть! Так що не можна білоруську армію відволікати на Україну!»
Ну а другий аргумент приблизно такий: «Ми б і раді взяти участь в упокоренні бандерівців, але товариші в Пекіні дуже просили цього не робити». «Китайський» аргумент, на відміну від «НАТОвського», з’явився нещодавно.
За словами учасника білоруської делегації, Лукашенко в цілому, зберігаючи інтеграційні настрої, попросив Кремль дати йому час для осмислення всіх пропозицій Путіна. При цьому Лукашенко знову видав монолог про необхідність вишукувати можливості фінансової стабілізації на тлі санкційної політики та повідомив про наявність прохання Китаю зберегти транзитний статус Білорусі до Європи. Білорусь готова як і раніше виступати як переговорний майданчик, у тому числі використовуючи свої контакти з Ватиканом та деякими західними країнами.
Звісно, Путін і Лукашенко на зустрічі у Мінську все-таки ритуально «побрязкали зброєю». За підсумками візиту російська сторона передала Мінську систему ППО С-400 та ракетний комплекс «Іскандер». Крім того, останні півроку Москва модернізує літаки Су-25, що перебувають на озброєнні білоруської армії, для того, щоб вони могли нести ядерні боєприпаси, і готує екіпажі для управління такими літаками.
Втім, МЗС РФ поспішив запевнити: доки не передбачається ні фізично оснащувати білоруські системи ядерними боєзарядами, ні переміщати такі боєзаряди на білоруську територію: «створення в Білорусі об’єктів для зберігання ядерних боєзарядів також не передбачається, вони, як і раніше, будуть зосереджені на центральних складах на території Росії, а підготовка білоруських військовослужбовців здійснюватиметься у російських навчальних центрах за програмами, що виключають питання експлуатації ядерних боєзарядів».
Отже, поки Білорусь залишається просто плацдармом для російських військ, а також великою тренувальною базою. Це не лише висновок автора, а й думка експертів Інституту вивчення війни (ISW). Вони пишуть: тренувальні потужності Росії, ймовірно, знизилися з 24 лютого, частково тому, що Кремль розгорнув учбові бази для підготовки підрозділів у бойових діях в Україні.
Тому Росія використовує білоруських тренерів для підготовки мобілізованих сил і, можливо, контрактних солдатів та призовників, що вказує на обмеження пропускної спроможності військового навчання.
Денис Стаджі, для «Главкома»
Нагадаємо Білорусь вступає у війну? Що стримує Лукашенка та… Путіна